Наша система охорони здоров’я перебуває у пошуках «золотої середини» – шляху, який у ході реформування вивів би галузь на рівень, що задовольняв би і лікаря, і пацієнта. На шпальтах «ВЗ» виступають, обмінюються думками, досвідом головні лікарі, організатори охорони здоров’я вищої ланки. Їхню стурбованість викликає той незаперечний факт, що позитивних зрушень, на жаль, не видно. Ось і до відомих пілотних проектів ставлення неоднозначне з боку і медиків, і населення.
Наразі наш кореспондент запросив до розмови представника науки – відомого вченого, автора низки не лише наукових праць, а й публіцистичних творів, академіка НАМН, члена-кореспондента НАН України, заслуженого діяча науки і техніки, лауреата Державної премії України Ісака ТРАХТЕНБЕРГА.
– Ісааке Михайловичу, як Ви оцінюєте ситуацію, що склалася у нашій медицині сьогодні?
– Я згоден із колегами, стан справ в охороні здоров’я викликає стурбованість. Щось робимо, реорганізуємо, щось відкриваємо й закриваємо, експериментуємо. А де результат? За останнє десятиріччя у кілька разів зросли бюджетні асигнування на медицину, мали б розраховувати на зниження захворюваності та смертності і взагалі на поліпшення медичної допомоги населенню, а поки що статистика не радує.
– Як лікареві і науковцеві, котрий упродовж півстоліття займається проблемами профілактичної медицини, цей напрямок Вам, звичайно, ближчий за інші. Як тут не згадати великого Миколу Пирогова, котрий ще півтора століття тому прогнозував: «Майбутнє належить медицині запобіжній»…
– Ця світла ідея й рухала нашими студентськими й аспірантськими помислами у роки молодості. Нащадки видатного хірурга сприйняли його настанову як керівництво до дії. Пригадуються події 1948 року, я тоді був аспірантом. В Україні відбувся з’їзд гігієністів, епідеміологів, мікробіологів, інфекціоністів – радилися, як в умовах післявоєнної розрухи, ослаблення економіки й розгулу інфекційних хвороб виправити становище. І знайшли вихід – шляхом об’єднання сил і мож ливостей. Спільно з клініцистами долали тиф, холеру, дифтерію, і незабаром хвороби пішли на спад. Сьогоднішня ситуація до певної міри нагадує ту, що спостерігалася більш як півстоліття тому.
Тільки на місце тифів, холери прийшли ще небезпечніші недуги – туберкульоз, ВІЛ/СНІД, вірусні гепатити. Дійшли до того, що по цим патологіям вийшли на перші місця в Європі. То чи не скористатися б нам отим давнім, післявоєнним, досвідом: об’єднати можливості профілактичних служб разом із клініч- ними в один потужний кулак і вдарити ним по небезпечних хворобах, аби не лякати Європу уявним розсадником туберкульозу та СНІДу. А що маємо, аби забезпечити протиепідемічне благополуччя? П’ятнадцятий, за роки незалежності України, міністр охорони здоров’я І.Ємець за короткий термін свого господарювання у галузі встиг ліквідувати у міністерстві профілактичний департамент, і це на тлі розгулу не лише зазначених, а й спалахів раніше невідомих хвороб. У нас по суті відбувається процес виведення санітарно- епідеміологічної служби та її фахівців зі структури охорони здоров’я, обмеження її діяльності суто наглядовими, контрольними функціями.
– А як, на Вашу думку, мало би бути за умов, що склалися?
– Пріоритетом у системі охорони здоров’я має залишатися принцип єдності лікувальної та профілактичної медицини, а не розведення їх, органічний синтез у розробці заходів, які б забезпечували запобігання хворобам, з їх ефективною терапією. Відхід від зазначеного принципу єдності, ігнорування цінного досвіду минулих десятиліть щодо співпраці к лініцистів, гігієністів, епідеміологів, на думку багатьох фахівців, призведе до того, що реформування системи охорони здоров’я не дасть бажаного результату, що уже сьогодні й спостерігаємо.
– У нас нині багато розмов точиться про сімейну медицину. На неї пок ладаються великі надії, у тому числі й у профілактичному плані: лікар загальної практики наближений до кожної сім’ї, ось хто по- справжньому займатиметься запобіганням захворюваності. На Вашу думку, чи під силу сімейному лікареві підняти профілактичну медицину? Чи не перебільшуємо його мож ливості?
– Щодо питань сімейної медицини, то з усіх регіонів надходять рапорти про реорганізацію первинної ланки, відкриття амбулаторій сімейного типу. Столична влада пообіцяла відкрити сто таких амбулаторій, і багато їх справді відкрила, витративши на це мільйони коштів платників податків. Ось тільки після переможних реляцій настала тиша – щось не чуємо повідомлень про здобутки новоутворених структур. Однак нехай у вас не створиться враження, що я проти загальної лікарської практики, навпаки – обома руками голосую «за». Весь цивілізований світ ґрунтується на сімейній медицині. На рівні лікаря загальної практики вирішується до 80% усіх проблем пацієнтів – завидний показник. У «них» це сила. Хтось уявить, що тамтешній лікар вибивається із сил, аби забезпечити високий рівень здоров’я своїх пацієнтів – і глибоко помилиться. За прик лад візьмемо Велику Британію: лікар обслуговує сім’ю підприємця. Фахівець знаходить час пограти з господарем у гольф, посидіти з ним чи його близькими біля каміну й попити віскі з содовою. У неформальній обстановці лікар отримує вичерпну інформацію про самопочуття своїх підопічних, він знає, хто на що хворів до третього покоління. У нашого читача мимоволі виникне запитання: то коли ж той лікар лікує своїх підопічних? А лікувати йому доводиться рідко – завдяки добре налагодженій профілактиці у Великій Британії, як і в інших високорозвинених країнах, до хронічного стану доходить небагато хто з пацієнтів – хворобу перехоплюють ще у зародку.
– А що можна сказати про нашого сімейного лікаря?
– Він у нас також прагне бути корисним своїм пацієнтам. Але які у нього можливості? Технічне оснащення у більшості випадків застаріле, побут необлаштований, мотивації до високорезультативної праці немає. Це все ще слабка ланка у системі охорони здоров’я. Становище ускладнює ще й ментальність населення – у нього не вироблено смаку до профілактики. На Заході ледве скочить прищик на носі громадянина, як він поспішає до лікаря. А у нас зазвичай не звернуться до фахівця, аж поки не припече – коли хвороба уже занедбана й лікувати її складно. Отож нам потрібно ще й налагоджувати санітарно-освітню роботу, працювати з населенням, перебудовувати його ментальність.
– Влада, керівництво галузі це розуміє. Маємо десятки указів, постанов, наказів щодо реформування медицини. Чому, на Вашу думку, ці директиви не спрацьовують?
– Однією з причин є та, що вони готуються келійно, у чиновницьких кабінетах, тоді як мали би попередньо широко обговорюватися медичною громадськістю. Низи могли б підказати багато корисного, в той же час відсіяти й нежиттєве, недоцільне. Реформування мало би проводитися не заради реформування, воно пок ликане підняти рівень народного здоров’я. Як це робити – можна запозичити з досвіду минулих десятиліть. Наприк лад, із практики першого міністра охорони здоров’я то- дішньої Української РСР видатного лікаря-профілактика Левка Медведя, котрий блискуче впорався з відновленням галузі відразу ж після війни.
– Як це йому вдалося?
– Перш ніж здійснити якийсь задум, Левко Іванович збирав провідних учених, к лініцистів і профілактиків, радився з ними. Неодмінно цікавився й думкою медичної громадськості. І накази міністра тоді працювали. А сьогодні щось не чутно, аби керівництво галузі радилося з громадськістю, з ученими. А чому б не вислухати, не проаналізувати думку всієї когорти теперішніх сімейних лікарів? Вони б видали багато цінних пропозицій.
– До речі, про них, наших лікарів загальної практики, за котрих варто замовити слово вищому керівництву. Вимоги до них – до небес, а умови праці, оплати, побуту? А фахова підготовка? А дже, кажучи по щирості, наш сьогоднішній сімейний лікар своїми знаннями та вправністю мало чим відрізняється від традиційно- го дільничного терапевта…
– Це не його вина. Відповідні структури мають подбати про підвищення рівня фахової підготовки фахівців загальної прак- тики.
– А якщо, за великим рахунком, взяти масштаби галузі – є у нас підстави для оптимізму?
– Є. Свого часу наша країна могла похвалитися неабиякими здобутками у медицині. Згадаймо Алма-Атинську конференцію ВООЗ, що відбулася близько 30 років тому: нашу систему первинної медичної допомоги тоді було визнано ліпшою у світі. А вже у роки незалежності України у декого засвербіли руки, аби зруйнувати вибудоване. Спробували створити нову модель галузі. А може, доцільніше було б адаптувати прийнятне для нових соціально-економічних умов, що у нас склалися, щось і зі старої моделі? Варто було б до набутого досвіду минулих років підійти більш вдумливо. Що- правда, маємо певний позитив: запозичили ж досвід зарубіжжя щодо розвитку сімейної медицини. Лишається наповнити цей, безумовно, перспективний напрямок і належним змістом, аби сімейний лікар у нас став постаттю, здатною підняти як профілактичний напрямок, так і систему охорони здоров’я в цілому.
Розмову вів Василь КА ЛИТА, «ВЗ»