Уже давно не секрет, що молоді (утім, не лише вони) лікарі, втративши надію гідно забезпечити себе і родину на зарплатню працівника державного медичного закладу, шукають ліпшої долі та вищих заробітків або за кордоном, або ж у приватному секторі. На що варто розраховувати фахівцеві, який вирішив стати медиком-підприємцем?
Олександр АРТЕМЕНКО, лікар-онколог, головний лікар приватної клініки онкології і дерматології, м. ДніпроНі для кого не секрет, що зараз уже на старших курсах медичних вишів, максимум — під час проходження інтернатури перспективні та підприємливі студенти починають вчити польську чи чеську, бо орієнтовані на працевлаштування за кордоном. Ще якась частина лікарів, отримавши диплом, одразу йде з медицини. Я не належу до жодної із цих категорій: мені подобається моя професія, обирав її свідомо. Також не маю наміру полишати Україну — це моя батьківщина, і я хочу тут будувати своє життя, як особисте, так і професійне. Та після року, проведеного в зоні АТО, куди пішов служити добровольцем, чітко зрозумів, чого прагну в житті, а також втямив: із державною сферою охорони здоров’я мені навряд чи по дорозі.
По-перше, не влаштовує те, що вона побудована й функціонує ще за радянськими лекалами, унаслідок чого вся конструкція застаріла, неповоротка й заледве життєздатна. Загалом вона спрямована на написання звітів і зведення статистичних даних. При цьому ти можеш бути жахливим фахівцем, байдужим і грубим із пацієнтами, але, коли звітність у тебе в порядку, то ти завжди молодець. І навпаки — нікого не обходить, що ти панькаєшся з кожним хворим, як із власним родичем, й затримуєшся в лікарні навіть після закінчення офіційного робочого дня, коли в тебе не вистачає часу чи хисту на заповнення нескінченних паперів. Крім того, державна система охорони здоров’я виключає фактор творчості й певного вільного мислення, а саморозвитком й самоосвітою (за винятком обов’язкових офіційних курсів) ти змушений займатися за власний кошт. Іноді задля поїздки на цікавий науковий семінар чи конференцію навіть доводиться брати відпустку за власний рахунок, адже керівництво не вбачає в ній необхідності. Я вже мовчу про те, що тільки участь у професійному заході у західноєвропейській країні коштує від 200 до 500 Євро, а середня зарплата «державного» лікаря «чистими» становить близько 100 Євро… Вітчизняні фахівці по-хорошому жадібні до нових знань і провідних методик, ми готові їх опановувати та втілювати на українських теренах, але в державному секторі медицини це все гальмується на рівні неповороткої бюрократичної машини і через брак коштів зазвичай так і лишається ідеями та задумами.
Тому вважаю, що приватна медицина — єдино можлива форма, завдяки якій ми не тільки втримаємо в Україні молодих лікарів, а й почнемо, нехай і повільно, однак усебічно розвиватися, потроху наздоганяючи Захід у плані медичних методик, технологій і досліджень. Адже, повторюся, теоретичні знання й наснага в нас є — не вистачає матеріальної бази, сучасного обладнання, інструментарію тощо.
Вважаю своїм обов’язком розвінчати й основні упередження щодо приватної медицини, якими нам часто докоряють і пацієнти, і колеги, здебільшого старшого віку. Про приватних лікарів склали приказку: мовляв, будуть гроші — приходьте! Але більшість людей не усвідомлюють того, що і в радянські часи медицина не була безкоштовною — просто за неї платила держава. Із цих коштів утримувалися лікарні, купувалося нове обладнання й медикаменти, платилася зарплатня медикам. Наразі ж державного фінансування, м’яко кажучи, не вистачає. За даними ВООЗ, медицина ефективна за умови виділення на неї не менше 5% ВВП країни, а в Україні вона отримує лише близько половини від необхідного мінімуму. Тому які революційні реформи ми зараз не впроваджували б і які сучасні теоретичні новинки не опановували, фінансів на реальні зміни на краще в державній медицині все одно катастрофічно не вистачатиме, тоді як у приватному секторі певна частина прибутків обов’язково йде на підвищення кваліфікації фахівців й розвиток медзакладу в цілому.
Щодо закидів у тому, ніби приватні лікарі зацікавлені лікувати пацієнтів якомога довше (читай — дорожче), навіть від неіснуючих хвороб, то хіба немає ризику зіткнутися з аналогічним підходом у державних лікарнях, де медичні послуги вже давно «безкоштовні» лише умовно? Як на мене, це передусім питання добросовісності, чесності та професійності лікаря, незалежно від місця його роботи. Більше того, у приватній медицині, де надважлива репутація та рекомендації задоволених пацієнтів, у недобросовісного фахівця швидше «зрикошетять» наслідки такої поведінки — він утратить клієнтів, а можливо, й роботу.
До того ж у приватній медицині в позитивному результаті лікування набагато більше зацікавлені пацієнти. Українці, які звертаються по допомогу до приватного фахівця, уже усвідомили, що медицина — така сама сфера послуг, як, наприклад, салон краси чи СТО. А людина завжди цінує те, за що вона заплатила. Своєю чергою, мені як медику дуже зручно, що до мене на прийом зараз потрапляють тільки мотивовані пацієнти, котрі (я впевнений!) дотримуватимуться всіх моїх рекомендацій. З такими працювати набагато приємніше, ефективніше й легше. Тоді як під час роботи в державному секторі я часто стикався з нехтуванням моїми вказівками з боку хворих, котрі не купували й не вживали виписаних ліків, не виконували потрібних маніпуляцій. Навіть представники старшого покоління — затяті прихильники «безкоштовної» державної медицини — сьогодні, на жаль, не використовують і тих благ, які вона, знесилена й виснажена, ще в змозі їм надати. Я маю на увазі скринінги й діагностичні обстеження, що сприяють виявленню захворювань на ранній стадії й успішному їх виліковуванню. Наші люди не звикли звертатися до медиків на цьому етапі, тому державна медицина зазвичай не запобігає хворобам, а бореться з їх тяжкими й задавненими наслідками.
Як онколог я спостерігав таких хворих неодноразово, тому мене вдвічі більше тішить те, що в приватній медицині модель поведінки пацієнтів кардинально змінюється, а молодь починає розуміти важливість профілактики. Адже за новими правилами сучасного життя, здоров’я — це не тільки твоя особиста справа, а ще й товар, який дорого коштує, тому про нього потрібно пильно дбати. Це нормально і правильно, це по-європейськи — й більшість пацієнтів, які перейшли за мною з державної клініки у приватну, ставляться до цих змін з розумінням.
Але є один момент у приватній медицині, на який я хотів би звернути увагу молодих фахівців, — за всієї перспективності цієї галузі слід бути готовим до багатьох, часом і штучно створених труднощів, котрі чекають спеціалістів на цьому шляху. Зокрема, державі чомусь недостатньо наявності диплома лікаря — аби відкрити самостійну приватну практику, обов’язково потрібна ще й ліцензія МОЗ. А щоб її отримати, треба зібрати таку купу документів, що в початківця голова йде обертом. Адже окрім підтвердження власного кваліфікаційного й професійного рівня необхідні документи, які свідчать про відповідність приміщення, де проводитиметься «господарська діяльність», різноманітним санітарним правилам і нормам. Чи треба казати, що вони затверджені ще за царя Панька, і, хоч давно застаріли, відтоді їх не переглядали? Наприклад, абсурдні вимоги до наявності певної кількості квадратних метрів, які вираховувалися за часів, коли медична техніка й обладнання були набагато громіздкішими, — скажімо, стоматологічний рентгенапарат займав мало не дві кімнати. Для того аби з часом реалізувати в нашій клініці все, що ми з партнерами задумали, за цими нормами потрібно було орендувати, купити або ж збудувати… мало не дев’ятиповерхівку! Звісно, ми сподіваємося: держава невдовзі схаменеться й піде назустріч лікарям приватної практики.
І, нарешті, останнє й найважливіше. Ще Авіценна вказував на існування трикутника: лікар—пацієнт—хвороба. І від того, на чий бік стане хворий, залежить, кому дістанеться перемога. Так от зараз, як це не сумно, лікарі й пацієнти (особливо в державному секторі) здебільшого перебувають по різні боки барикад, і це неправильно. Пацієнт повинен довіряти лікарю, а той — лікувати на совість, а не тільки брати гроші з хворого. Коли люди усвідомлять, що медицина — це сфера послуг, і кваліфіковані спеціалісти не можуть працювати за копійки, а лікарі навчаться надавати якісний і чесний медичний сервіс, лише тоді українська медицина вийде на принципово новий рівень.
Маю надію, що з позитивними змінами у сфері охорони здоров’я поступово стане реальністю й моя мрія — щоб за рахунок розвитку приватної медицини Дніпро з часом перетворився на своєрідну медичну Мекку, якими наразі є Ізраїль чи Німеччина. Хочу, щоб уже в недалекому майбутньому до нас за якісною і доступною медичною допомогою їхали як мінімум мешканці східної Європи — у Дніпра для цього є потужний потенціал, головне, інтенсивно його розвивати.
