На сьогодні думки українських лікарів з приводу того, як ефективно захистити свою репутацію від звинувачень у лікарській помилці, дещо розділилися. Одні вважають, що найкращою «парасолькою» для них є дотримання клінічних протоколів, інші переконані: вона втримається недовго, адже на порозі — ера персоніфікованого лікування, коли стандартні підходи самі по собі вважатимуться помилковими. Тож вбачають справжній захист у страхуванні професійної відповідальності медичних працівників. На чиєму боці правда?
Рятівні протоколи
Дотримання клінічних протоколів (як і будь-яких стандартів) лише певною мірою убезпечує лікаря. До того ж це мають бути національні протоколи, адаптовані до вітчизняних реалій (тож їх реально виконати) і затверджені МОЗ, тобто офіційним документом із чітко визначеною «інструкцією» з діагностики чи лікування. Нині українським лікарям пропонують використовувати так звані міжнародні протоколи, що по суті є клінічними настановами, розробленими спеціальними організаціями як рекомендаційні документи. Чи можна звинуватити лікаря в тому, що він не виконав рекомендацій? Та й юрист може перевірити правильність дій лікаря, звіривши їх лише із затвердженим на національному рівні документом. Інакше всі звинувачення будуть огульними.
Зрештою, в усіх країнах світу допускається відхилення від затвердженого національного проколу в деяких, особливих випадках. Адже лікування — це передусім мистецтво, котре враховує і нетиповий перебіг хвороби, і особливості конкретного організму. Але такий вибір має бути аргументовано лікарем, погоджено завідувачем відділення чи й консиліумом спеціалістів і неодмінно зафіксовано в історії хвороби пацієнта, тоді юридично лікар дійсно захищений.
Страхування лікарів або перестрахувальна медицина
На сьогодні ж медики всього світу намагаються застрахувати себе від «розплати» за лікарську помилку страховим полісом. В Україні страхування професійної відповідальності медичних працівників не дуже поширене, оскільки воно є добровільним, а не обов’язковим, на відміну від більшості розвинених країн світу, де без медичної страховки лікар просто не зможе (та й не захоче) здійснювати медичну практику. Зазвичай професійною страховкою підлеглих опікуються роботодавці, лише приватні лікарі дбають про себе самі.
На жаль, роботодавці в Україні поки що не поспішають добровільно страхувати своїх підлеглих від ризику лікарської помилки й укладати відповідні угоди з наявними на ринку страховими компаніями. Однак останні запевняють, що наразі медична страховка обходиться лікарю в цілком прийнятну суму, а страхових випадків не так уже й багато, хіба що постійні заклики позиватися до «недобросовісних» лікарів можуть різко підвищити градус пацієнтської активності. Однак страхові компанії завжди стоятимуть на сторожі інтересів лікаря. Принаймні, застрахуватися краще, ніж боятися власної тіні. У світі вже проходили і покарання за медичні невдачі шляхом позбавлення лікаря ліцензії, і «знекровлення» бюджетів клінік через судову тяганину. Результат виявився невтішним: гіпердіагностика, призначення надмірної кількості лікарських засобів та медичних процедур, уникнення складних втручань, «викривлений» маршрут тяжких хворих на вищий рівень (з’явився навіть новий термін «перестрахувальна медицина», якій охопив усі дії лікарів через страх припуститися лікарської помилки), а відтак і зростання витрат на лікування. Чи може наша держава дозволити собі таку розкіш? І чи не найкращий вихід — подбати про безпеку пацієнтів, захистивши лікарів від дамоклового меча лікарських помилок, налагодивши адекватну систему їх узагальнення, вивчення, а відтак і профілактики.
Алла СТЕПАНЕНКО, доктор медичних наук, професор
