Верховна Рада України в першому читанні підтримала законопроект «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів», згідно з яким українська сфера охорони здоров’я зазнає істотних змін. Експерт із питань децентралізації, директор Інституту розвитку територій Юрій Ганущак в інтерв’ю виданню «Фокус» розповів про те, чому нинішня реформа охорони здоров’я може стати для країни бомбою вповільненої дії.
Радянську систему охорони здоров’я давно час змінювати. Ви, схоже, проти цього?
У жодному разі! Є два види системи охорони здоров’я: централізована і децентралізована. Обидві за умови коректного застосування прийнятні. На жаль, МОЗ вибрало вибухонебезпечну суміш.
Давайте по порядку. Якщо Україна вибере централізовану систему охорони здоров’я, то…
У цьому випадку нам знадобиться окремий страховий фонд. У Польщі, наприклад, до такого фонду надходить 9% від зарплати кожного громадянина. Крім того, держава дотує цей фонд, щоб не збільшувати страхові ставки для громадян. Є країни, у яких сферу охорони здоров’я передали місцевому самоврядуванню разом із засобами на її утримання. Але половинчастої системи, що зараз вимальовується в Україні, немає ніде у світі.
МОЗ називає цю модель охорони здоров’я британською. Її головний принцип — «гроші йдуть за пацієнтом». Що в цьому поганого?
У системі, запропонованій МОЗ, гроші насправді йдуть не за пацієнтом, а за лікарнею, яка його обслужила. За пацієнтом вони йдуть, наприклад, у Франції, де держава відшкодовує гроші не медичному закладу, а людині, яка до цієї установи звернулася. Щоправда, вартість медичних послуг не повинна перевищувати певної суми. Наприклад, якщо хочеш палату з кондиціонером та плазмовим телевізором на всю стіну, доплачуй сам або страхуйся на велику суму. За такого підходу корупційним схемам немає місця. У нас же обов’язкових платежів не буде, тому в медичного оператора — Національної служби здоров’я — гарантовано виникнуть проблеми із фінансуванням.
У МОЗ заявляють: у державі, де 60% економіки перебувають у тіні, уведення обов’язкового медичного страхування ні до чого не приведе — люди не платитимуть внесків і, відповідно, залишаться взагалі без права на медичне обслуговування.
Пенсійний фонд працює за тим самим принципом — і нічого. Якби не різке зменшення ставки єдиного соціального внеску, він був би збалансованим. Інше питання, чи на часі введення обов’язкового медичного страхування, враховуючи хоча б нещодавнє подорожчання газу для населення, плани монетизації пільг і субсидій. Значить, треба вибирати іншу модель — децентралізовану. Але не створювати гібриду.
Пропозиція МОЗ з реформування медичної галузі цікава тим, що намагається покінчити із поборами. Хіба це саме по собі не є цінним?
А що завадить лікарям, які давно звикли до поборів, вимагати гроші з пацієнтів, посилаючись на недостатність сум, котрі отримують їх лікарні від Національної служби здоров’я?
Якийсь незалежний контролер, котрий ретельно стежитиме за роботою медичних установ.
Де ж тоді відповідний законопроект? Чому його не подали до ВРУ разом із базовим законом? Зате ми маємо законопроект про створення Національної служби здоров’я, яка контролюватиме весь бюджет української медицини — цього року майже 70 млрд грн.
Якщо з мене вимагатимуть гроші, я піду в іншу лікарню, туди, де не вимагають. Хіба це не захист від хабарництва?
А якщо проситимуть усюди? Крім того, якщо ти серйозно хворий, то довго вибирати лікарів немає часу: людина готова платити, аби вирішити проблему. Лікарі обов’язково скористаються цим. До того ж за пропозицією МОЗ лікар первинки повинен отримувати гроші не за надані послуги, а за кількість приписаних до нього пацієнтів. Коли говорити про вторинну медицину, то я також не впевнений, що лікарні чесно рахуватимуть хворих. Цей момент треба не просто перевіряти: реєструвати пацієнтів повинен лише той, хто дає гроші.
Ви вважаєте, що Національна служба здоров’я не впорається із цим завданням?
Ні, тому що вона фактично є казначейством у медицині. Зробивши все для того, аби сконцентрувати гроші в одних руках, МОЗ чомусь не розробило пакет документів, який регулює баланс ресурсів і зобов’язань у сфері охорони здоров’я. Я дуже боюся, що зобов’язань держави перед Національною службою здоров’я буде втричі більше, ніж реальних коштів у бюджеті.
Що конкретно ви пропонуєте?
Вибрати одну з двох моделей охорони здоров’я — централізовану або децентралізовану. Про централізовану ми вже говорили, вона несе великий ризик соціального вибуху. Зате переваги децентралізованої моделі очевидні. По-перше, це диверсифікація ризиків: відповідальність за прийняття непопулярних рішень (таких як скорочення персоналу і перепрофілювання лікарень) Уряд розділяє з органами місцевого самоврядування. По-друге, завдяки реформі децентралізації влади громади вже мають кадровий, інфраструктурний і фінансовий потенціал, який допоможе їм виконувати передані повноваження з утримання й розвитку медичної галузі. По-третє, держава зберігає за собою контроль системи охорони здоров’я. Причому контролер і той, кого контролюють, належать до різних рівнів влади: державного та місцевого. Це зменшує корупційні ризики — тут рука руку не миє.
За системою, яку запропонувало МОЗ, громадам більше не будуть надходити субвенції на утримання установ охорони здоров’я. Як це на них вплине?
Вони стануть повністю автономними і самодостатніми структурами. Отже, органи місцевого самоврядування більше не матимуть до них ніякого відношення. У МОЗ планують, що громади дофінансують збиткові лікарні, але, на моє глибоке переконання, ці сподівання марні. Суми потрібні дуже великі: у місцевого самоврядування їх немає. За моєю інформацією, витрати на сферу охорони здоров’я планують скоротити із 3,5 до 3% ВВП. Начебто скорочення повинні компенсувати кошти, які вийдуть із тіні. На практиці це обернеться величезною діркою в бюджеті.
Якщо, наприклад, районній лікарні не вистачить кілька тисяч гривень, хіба громади району не допоможуть їй?
А чому вони повинні допомагати автономним, майже приватним установам? Коли ВРУ приймала відповідне рішення, ніхто не питав думки представників органів місцевого самоврядування. Зараз вони відмовляються фінансувати державні пільги і субсидії, які їм нещодавно передали, причому без ресурсів. І це логічно.
Якщо люди не отримають субсидій через відмову, припустимо, міського голови платити гроші, його навряд чи оберуть вдруге. Те саме і з дофінансуванням лікарень.
Якщо законопроект «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів» пройде друге читання і буде підписаний Президентом, лікарні, у які зараз інвестують гроші органи місцевого самоврядування, можуть почати закриватися через брак пацієнтів. А коли Голова громади або міста спробує врятувати котрусь із них, його політичні опоненти здіймуть крик: «Подивіться, скільки навколо розбитих доріг! Подивіться, у якому стані школи! А Голова громади тим часом купує для фактично приватного медичного закладу томограф, який не використовується, тому що ця установа не користується попитом у пацієнтів». Якщо лікарню фінансує Національна служба здоров’я, то логічно питати про її долю в неї, а не в органів місцевого самоврядування. Не можна бути трішки вагітним. Якщо система повинна бути централізованою, вводьте обов’язкове медичне страхування, якщо децентралізованою — передавайте всю сферу охорони здоров’я громадам, так само, як зробили це з освітньою галуззю.
Ви говорите, що лікарні можуть почати закриватися. Але у 49-й статті Конституції України чітко зазначено, що мережа існуючих лікувальних закладів не може бути скорочена. Як бути із цим?
Замість районної лікарні зроблять травмпункт — це не заборонено. Одразу після прийняття Закону «Про автономізацію закладів охорони здоров’я» почався закупівельний бум у лікарнях — за державні, звичайно, кошти — різноманітної техніки, тому що всі зацікавлені особи побачили на горизонті можливість приватизації лікарень разом з усім майном. Я не проти приватизації, але є одна особливість. Тільки-но закон, про який ми говоримо, набуде чинності, ні копійки на капітальні вкладення медичних установ з місцевих бюджетів більше не буде витрачено.
Законопроект переданий до Комітету ВРУ з питань охорони здоров’я. Тепер його доля залежить від Голови Комітету Ольги Богомолець?
Думаю, що доля законопроекту вирішуватиметься не в Комітеті. Відомі випадки, коли закони приймалися, незважаючи на розгромні резолюції профільних комітетів. Усе залежить від ВРУ і тих бенефіціарів, які планують контролювати кошти Національної служби здоров’я. Хто вони, я не знаю.
За матеріалами видання «Фокус»