Кілька років воєнних дій на Сході України багато чого навчили і бійців, і командирів, і військових медиків. Головне правило: у першу чергу розраховуй на себе, у другу — на побратима, у третю — на волонтерів і в останню — на державу.
ВЗ Чи змінила вас війна?
— Вона якось усе спрощує. Особисто для мене важливими були дві речі: у першу чергу, правильно виконати свою роботу, а в другу — вберегтися самому. І навіть боявся там лише того, що не зможу вчасно надати належну допомогу пораненому, й це призведе до його смерті.
Валентин КОСОВАН, лікар-дерматолог ДУ «Обласний шкірно-венерологічний диспансер Житомирської обласної ради» ВЗ Коли відчули, що ваша оцінка життя суспільства змінилася?
— Коли приїхав у першу відпустку — буквально через кілька днів після двотижневих активних бойових дій. Перший час у мене було відчуття ірреальності. Бо ж фактично від війни нас відділяли лише 800 кілометрів — півдоби автобусом. Складалося враження, що тут люди живуть так, ніби нічого не відбувається. Усвідомлював, що це, можливо, лише так здається, бо знав багатьох, хто особисто або через волонтерів допомагав нам і в такий спосіб брав участь у воєнних діях. Але певний дисонанс від сприйняття того, що відбувається на Сході, й того, що бачив у цивільному місті, безумовно, був.
ВЗ Феєрверки, гучні святкування з танцями й шоу — це неприємно вражає навіть тих, хто не був на Сході…
— Про це ми там говорили не раз! І щодо парадів до Дня незалежності — може, й треба було показувати, що, попри все, ми сильні, тримаємось. Але під обстрілами це сприймалося важко. А з огляду на те, які кошти витрачалися на їх організацію, можливо, варто було замість парадів спрямувати їх на Схід — хоча б для забезпечення бійців. Я не кажу конкретно про нашу бригаду: ми отримували значну волонтерську допомогу, підключилися й відповідні державні структури — привезли бронежилети, нову зручну форму, берці. Але не всюди так було. Багато допомогла моя родина, дещо з медикаментів надсилали колеги. Але в більшості випадків — волонтери.
Волонтерська справа дуже потрібна. Напевно, якби не добровільні помічники, усе могло б бути набагато гірше, тому що держава повністю забезпечує зброєю та боєприпасами, частково — одягом, взуттям, спорядженням, ще більш вибірково — харчуванням. Принаймні, так було, коли я перебував на Сході. І якщо спочатку ми кілька місяців їли кашу, тушонку, консервовану кільку й галети, то потім з’явилися й домашня консервація, і м’ясо. Я не знаю, чи в історії такий прецедент десь іще був (чув, ніби в Ізраїлі, але там ішла більше фінансова допомога, коли за короткий час зібрали для армії великі кошти), проте це, можливо, якось порушило плани північного сусіда. Скажу так: без участі волонтерів наша боєздатність була б значно меншою.
ВЗ А яким було забезпечення медикаментами й медичними кадрами?
— Структура медичної служби армії, організація надання медичної допомоги створювалися, напевно, ще за лекалами Радянського Союзу 60-70-х років. Проте ця війна внесла корективи, й на полі бою ми, лікарі, виконували не лікарську роботу, а санінструкторську та фельдшерську.
Забезпечення медикаментами спочатку було мінімальне — нам видали індивідуальні аптечки, кровоспинні джгути, індивідуальні перев’язувальні пакети. Пізніше додали знеболювальні засоби. І лише згодом налагодили досить активне медикаментозне забезпечення — й державне, і волонтерське.
ВЗ Першого свого пораненого пам’ятаєте?
— Він був не один. У районі міста Шахтарськ ми проривалися до Савур-Могили та потрапили під мінометний обстріл. От тоді і був перший епізод… Основні ураження — осколкові поранення кінцівок (на той момент уже всі мали бронежилети, тому тулуб страждав менше, голова теж була захищена каскою). На жаль, тоді двоє хлопців загинули від поранень у шию — це складні випадки, адже коли ушкоджена сонна артерія, відлік іде на секунди. Слава Богу, нам тоді вдалося евакуювати поранених — наскільки я знаю, усі вони вижили.
ВЗ Було дуже страшно?
— Звісно, страшно. Але з часом страх притупляється. Ти звикаєш до всього, що там відбувається. У якийсь момент на рівні інстинктів з’являється реакція: коли чуєш постріл чи свист, уже не замислюєшся, що робити, тіло саме діє (упав — просвистіло, вибухнуло — піднявся й побіг далі). Мене більше лякали не обстріли, боявся не встигнути вчасно й кваліфіковано надати медичну допомогу.
ВЗ Кажуть, фронтова дружба — найміцніша. Із ким товаришували?
— Насамперед потоваришував із тими хлопцями, які були моїми підлеглими. Я вже говорив, що там усе спрощується: не було ані звань, ані «козирянь», ані стройових кроків. Звертались один до одного по імені й по батькові або за позивним. Звісно, з колегами спілкуєшся найбільше. Так ми здружились тоді з Морозом, Шаманом. На жаль, загинув Олександр Стельмах, з яким я познайомився першого дня польового збору…
ВЗ Яким там, на Сході, було найгостріше бажання?
— Побачити рідних. А бажання вижити?.. Коли відбувався бій — воно було, але якесь таке підсвідоме. Іноді дуже хотілося… вмитися. Тому що в гарячу пору, та ще й за тамтешніх суховіїв за півдня форма від солі ставала білою, що вже говорити про шкіру! Іще дуже часто хотілося просто виспатись.
ВЗ Ви не шкодуєте про такий досвід?
— Ні. Звісно, краще б такої ситуації не було, але, оскільки вона склалася, кожен чоловік має здобути його…
ВЗ Вам і тут вистачило б роботи.
— Ви маєте на увазі — чи міг би я залишитися? Міг би, звісно. Але після подій у Криму я себе готував до такого перебігу — знав, що коли щось станеться, то ухилятися не буду.
ВЗ Чого ви побажали б собі вже в цьому, мирному, житті?
— Бачите, колись ніхто й не думав, що настануть часи, коли банальні, здавалося б, побажання миру й спокою стануть найважливішими. А поняття «мирне життя» — відносне. От досі моніторю ситуацію на Сході: маю великий сумнів, що це все швидко закінчиться. Відповідно не можу повністю розслабитись, адже тільки-но з’явиться інформація про загальну мобілізацію, навіть не чекатиму повістки: зберу рюкзак — і в розташування. Оскільки ж до завершення далеко — наплічник мій наполовину складений.
ВЗ Тобто ви й досі ще на війні?
— Так. Крім того, ще такий нюанс: ми там, на війні, бачимо, що відбувається — не завжди ж «чорна смуга», буває й світліша. А рідні тут не знають реальної ситуації — для них кожен день чорний. І якщо я там переживаю важкий день чи місяць життя, то вони тут страждають удвічі більше. Тож так хочеться для себе й для всіх лише одного — миру…
Вікторія ПАЛАМАРЧУК, спеціально для «ВЗ», м. Житомир
