Жахливі наслідки пандемії COVID-19 – результат не лише підступності самого вірусу, а й неготовності людства до зустрічі з агресором подібного масштабу. Нині настав час згадати ази виживання, тактику «бойових» дій і сувору виконавську дисципліну. Чи є для цього резерви, стратегія і головнокомандувач її реалізації та контролю?
Про це – наша розмова з Олегом Шекерою, в минулому військовим медиком, начальником медичної служби з’єднання, який має досвід ліквідації спалахів інфекційних хвороб під час бойових дій в Афганістані, а нині директором Інституту сімейної медицини НМАПО ім. П. Л. Шупика, заслуженим лікарем України, доктором медичних наук, професором, магістром державного управління.
ВЗ Коронавірус увірвався в наше життя настільки стрімко, що вчитися боротися з ним доводиться на ходу.
Олег ШЕКЕРА, директор Інституту сімейної медицини НМАПО ім. П. Л. Шупика, Заслужений лікар України, доктор медичних наук, професор, магістр державного управління– Так, вивчати вірус та його наслідки доведеться ще довго, однак Україна була не першою, хто з ним зустрівся. Хоч якийсь досвід світ вже набув, і нам необхідно його використовувати. Надзвичайні умови навіть змінили порядок рецензування наукових статей: нині матеріли аналізуються набагато швидше, оскільки вченим і фахівцям вкрай потрібні нові дані про особливості перебігу COVID-19. Українські лікарі – інфекціоністи, реаніматологи, фахівці інших спеціальностей, які мають справу з діагностикою та лікуванням хворих на COVID-19, вчасно реагують на ті зміни, які напрацьовуються їхніми колегами в країнах Європи, США тощо. До того ж вони вже мають власне бачення того, як діяти в тих чи інших обставинах. Інша справа – чи є у них усі необхідні для цього засоби й можливості (ліки, обладнання, умови роботи). На жаль, ні, тож держава має якнайшвидше забезпечувати їх всім необхідним. Адже число хворих зростає, стримувати натиск пандемії вдається лише завдяки карантинним заходам. Проте карантин не може тривати довго – на зміну йому потрібно виставити щит ефективної системи санітарно-епідеміологічного нагляду. А з цим у нас проблема. Таку систему в Україні було зруйновано. Тому нині не вистачає епідеміологів, кадрів у лабораторних центрах, тож виникають труднощі навіть із забезпеченням швидкої діагностики коронавірусу, стримується збільшення кількості проведення тестів. Не кажу вже про те, що не вистачає кадрів для проведення епідрозслідування кожного випадку COVID-19, оперативного виявлення широкого кола контактних осіб, вжиття необхідних заходів у вогнищах розповсюдження інфекції тощо. Ми спостерігали приклад Китаю, де пандемію вдалося приборкати в стислі терміни не тільки тому, що були задіяні значні ресурси, а й завдяки військовій дисципліні, злагодженим діями усіх гілок влади й системи охорони здоров’я. Аби ми не зруйнували бодай те, що мали, нині було б набагато легше і владі, і медикам, і населенню.
ВЗ Чи можна орієнтуватися на досвід минулого, коли світ став зовсім іншим?
– Так, світ глобалізувався, мобільність населення зросла, інфекції значно легше долають кордони. Однак безпосередньо в епідемічному вогнищі як і раніше спрацьовує «класика жанру», тим більше, що усі країни нині самоізолювалися й вирішують проблеми за власними планами. Тому знадобиться будь-який досвід, якщо його можна використати сьогодні. Наприклад, під час служби у військовому з’єднанні в Афганістані мені довелося неодноразово організовувати заходи з подолання спалахів вірусних гепатитів, черевного тифу, малярії, холери. Ми також мали справу з нестандартними ситуаціями – високий рівень інфекційної захворюваності військових, обмежені можливості ізоляторів медичних пунктів, труднощі ранньої діагностики, а часто й поєднання інфекційних захворювань. Тож, наприклад, для покращення ранньої діагностики та врахування місцевих особливостей перебігу інфекцій ми розробляли детальні діагностичні таблиці. Користуючись ними, лікарі допускали вдвічі чи й утричі менше помилок. Я вважаю, що нині також потрібно розробити такі таблиці щодо діагностики COVID-19 – для лікарів загальної практики-сімейних лікарів, а також фахівців інших спеціальностей – алгоритми у повному обсязі цього не забезпечують. Адже на сьогодні маємо багато випадків, коли підозру щодо коронавірусу вони виявляють запізно, наражаючи пацієнтів на ризики розвитку ускладнень, а себе – на ризик інфікування. Так само «з минулого» можна винести ще один важливий урок – щодо необхідності створення потужної, добре оснащеної госпітальної бази для лікування інфекційних хворих. Наприклад, у Афганістані у періоди епідемічного підвищення захворюваності ми розгортали до 6000 ліжок, завдяки чому вдавалося обійтися без евакуації інфекційних хворих на територію Союзу і водночас забезпечити їм надання медичної допомоги в повному обсязі.
ВЗ Навряд чи в Україні вдасться так швидко розгорнути потужні госпіталі для лікування хворих на COVID-19, як у Китаї.
– А варто було б збудувати 4 інфекційні лікарні (від 500 до 1000 ліжок) на півдні, півночі, сході та заході країни, щоб не паралізувати всю систему надання медичної допомоги населенню. А після пандемії «законсервувати» їх на майбутнє. У такий спосіб вдалося б зекономити і централізувати кошти, вирішити питання з кадровими ресурсами. Натомість відсутність окремих «ковід-лікарень» сприяло занесенню інфекції в заклади, де таких пацієнтів не мало бути апріорі. Тому «зі строю» виходять цілі відділення та лікарні, де інфікується багато медперсоналу, а іноді й пацієнтів. Водночас я переконаний, що в кожній області України потрібно збудувати нові сучасні інфекційні лікарні. І починати потрібно сьогодні. Бо переважна більшість закладів цього профілю – у жахливому стані, там немає умов для лікування особливо небезпечних інфекцій. Коли з настанням пандемії по телебаченню почали показувати наші інфекційні лікарні, в усіх був шок. Населення жахнулося тому, в яких умовах доведеться лікуватися. Та й чим, власне, лікуватися, якщо у інфекційних лікарнях немає достатньо сучасного медичного обладнання. Виправити становище – завдання номер один для влади всіх рівнів. Ще один виклик – необхідність широкомасштабного тестування хворих з типовою симптоматикою і особливо безсимптомних пацієнтів на ранній стадії з ретельним відстеженням контактів. При цьому маємо врахувати низький рівень достовірності експрес-тестів. А також подбати про сертифікацію місцевих лабораторій та їх взаємодію з центральною референс-лабораторією. На жаль, строкатим є й рівень їх оснащення, і якість підготовки кадрів, яких залучають до цієї роботи. Тестування має бути не заради тестування, а для того, аби розуміти причинно-наслідкові зв’язки, які допоможуть подолати пандемію. Наприклад, вкрай важливо виявляти безсимптомних хворих аби організувати вчасну їх ізоляцію. Інакше пандемія розтягнеться на довгі роки або ж спричинить такий пік захворюваності, з яким державна система охорони здоров’я взагалі не впорається.
ВЗ Часто суспільство сприймає такі прогнози як залякування.
– На жаль. Але розвиток і наслідки епідемій можна передбачити за допомогою математичних моделей, які враховують характеристики популяцій та ймовірність передачі хвороби. Достовірних даних для цього не вистачає в усьому світі. Україні ж не вистачає аналітики цифр, які щодня озвучуються щодо кількості тестованих, заражених, померлих, тощо – без встановлення причинно-наслідкових зв’язків між різними показниками неможливо виробити правильну тактику дій.
На сьогодні в Україні є всі передумови для розвитку епідемії – наявність активних джерел інфекції, її переносників, а також сприйнятливих категорій населення, відсутність активного спротиву реалізації механізмів і шляхів її передачі, недостатня профілактична робота системи тощо. До того ж розвитку епідемії сприяє чимало факторів, зокрема, значна щільність населення у великих містах, його висока мобільність (після знаття карантину та відкриття кордонів вона знову відновиться й дасться взнаки), порушення санітарного режиму праці на виробництві, недостатній рівень санітарної культури громадян, незадовільна організація клінічної, лабораторної та санітарно-протиепідемічної допомоги населенню. Нині всі очікують вакцин від коронавірусу – це дійсно величезний і чи не єдиний шанс на приборкання пандемії. Але він не скасовує необхідності дотримання згаданих правил і виправлення допущених помилок. Людство занадто розслабилося у своїй безпечності і покладає надмірні надії на панацею. Водночас забуває про те, що існує безліч застережень і норм, які потрібно буде дотримуватися у новій реальності світу. Бо на зміну нинішньому смертельному вірусу може прийти інший коронований гість, якщо втратимо настороженість до інфекцій. А вчитися бути пильними під час епідемії – це все одно що вчитися стріляти під час атаки.
ВЗ Чи мають належну настороженість медичні працівники?
– Ситуація дуже складна – в України кожен п’ятий інфікований COVID-19 – медичний працівник. І причин тому декілька. Передусім недостатнє забезпечення медперсоналу необхідними засобами індивідуального захисту особливо на початку епідемії, а інколи й їх невідповідність належним вимогам якості. Аналітичні дашборди Кабінету Міністрів України свідчать про те, що наші лікарні в цілому забезпечені обладнанням на 71,2%, персоналом — на 76,7%, натомість засобами індивідуального захисту — лише на 59,4%. Прикро визнавати, але однією з причин високої захворюваності медиків є ще й неправильне використання ними ЗІЗ, а також порушення правил їх зберігання та утилізації. Раніше епідеміологи проводили відповідні навчання й тренінги для медпрацівників, нині цими питаннями нікому займатися, а навички швидко забуваються, якщо їх не використовуєш. Тому персонал інфекційних відділень практично не припускається таких помилок, а ось інші фахівці… Ще одна причина – порушення маршрутизації пацієнтів та стандартів їх ведення, відсутність чіткого плану дій медичних закладів на випадок таких ситуацій. Захист медичного персоналу має стати пріоритетом для керівників та власників закладів, які повинні подбати й про інші речі, котрі рятують життя. Наприклад, доцільно вкоротити робочий день медиків – до 2-5 годин, аби вони уникали підвищеного вірусного навантаження. Недосипання, недоїдання, надмірні навантаження, втома – також союзники коронавірусу, тому це слід врегулювати в режимі роботи і в своєчасній (300 %) оплаті праці. Мобілізація бригад медпрацівників для вахтової роботи не повинна бути примусовою. Особливо важливо організувати чисті і «червоні» зони в стаціонарах, які прийматимуть пацієнтів з коронавірусом. Також доцільно припинити переміщення медичних працівників між закладами охорони здоров’я. І головне, негайно ухвалити закон про обов’язкове страхування медичних працівників.
ВЗ Ви озвучили цілий перелік питань, які потрібно вирішити «на вчора». Хто має бути генералом у війні з коронавірусом?
– Біда в тому, що питаннями охорони здоров’я у нас опікується безліч інстанцій. Крім органів державної влади, які й мають здійснювати управління галуззю, існує ще майже два десятки суб’єктів, наділених консультативно-дорадчими повноваженнями у сфері охорони здоров’я. У кожного з них – власне бачення того, як вона має працювати, фінансуватися і реформуватися. Тому коли всі ці вектори ідей концентруються в одному епіцентрі, виникає землетрус, який спричиняє лише руйнацію системи. І так триває роками. Наглядачів і контролерів більшає, а результати, як у приказці про сімох няньок і дитя без ока. Тому на питання, як діяти, я відповідаю однозначно: згідно з законом. Вітчизняне законодавство чітко регулює відносини у сфері захисту населення від інфекційних хвороб, покладаючи відповідальність за організацію й проведення профілактичних та протиепідемічних заходів (санітарної охорони території України, обмежувальних заходів стосовно хворих на інфекційні хвороби та бактеріоносіїв тощо) на органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров’я, а також на громадян. Основний урок пандемії – це розуміння важливості організації системного підходу і науково обґрунтованих рішень. Якщо ж вони непродумані, половинчасті чи суперечать один одному (як це нині трапляється між розпорядженнями центрального та регіонального значення) – замість вирішення проблем розпорошуємо ресурси, а також довіру населення й медичних працівників. Приклади Китаю, Південної Кореї й Німеччини підтверджують ефективність системних заходів, що були вжиті одночасно як наступ на вірус «по всіх фронтах»: скринінг, відстеження контактних осіб, соціальна ізоляція, захист медперсоналу, реорганізація зон обсервації і лікарняних стаціонарів, інформування населення, підвищені вимоги до особистої гігієни, доступність до дезрозчинів і засобів індивідуального захисту тощо. Тобто всі дії мають бути одночасними, а стратегія – багатоплановою, мультисекторальною та міжвідомчою. Однак на сьогодні у нас відсутній єдиний координатор боротьби з пандемією, рішення якого були б обов’язковими для всіх рівнів влади і який би взяв на себе повноту відповідальності за результати. Оперативні штаби створювалися при Кабміні, МОЗ, РНБО, на рівні областей, але кілька координаторів – це не вихід. Не стоять осторонь процесу Мінфін, МВД, хоча у них лише окремі функції. Добре, що ситуацію особисто контролюють Президент та Прем’єр – міністр України, але у них безліч інших важливих справ, тому зобов’язувати їх відповідати ще й за цей напрямок занадто. Тож ідеальним варіантом було б створення на державному рівні (Указом Президента України) Центру ліквідації пандемії COVID-19, куди б ввійшли представники- професіонали усіх дотичних відомств та міністерств, громадських організацій або ж вони залучалися б за потреби. Повноваження на це отримує керівництво центру, його пропозиції оперативно мають затверджуватися на найвищому рівні й виконуватися. Не можна покладати відповідальність за ліквідацію на всіх потроху або тільки на МОЗ. Але «генерал» дійсно має бути один. Тоді не виникатиме ситуації, коли кошти на доплати медикам начебто пішли в регіони, але ніхто не відповість, чи вони дійшли і на що витрачені. І карантинні заходи начебто впроваджуються централізовано, а під час виконання обертаються «парадом регіонів». Як вплине Міністр чи Головний державний санітарний лікар на місцеву владу? Тому тільки злагоджені дії усіх гілок влади й ланок системи охорони здоров’я під єдиним началом забезпечить перемогу у нелегкій війні з коронавірусом.
Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
