Якщо Дніпропетровськ від самого початку бойових дій на Сході України називали форпостом української незалежності й патріотизму, то Дніпропетровський військовий госпіталь став справжньою медичною цитаделлю країни. З весни 2014 року тут встигли пролікувати близько 9,5 тис. поранених із зони АТО, провести понад 3 тис. різноманітних хірургічних втручань. Та й зараз майже щодня госпіталь приймає до 20 бійців з пораненнями і травмами. Тому звістка про те, що будівлі лікувального закладу належать не державі, а приватним фірмам, які в будь-який момент можуть «попросити» з клініки і лікарів, і поранених, стала для громадськості громом серед ясного неба.
Сергій БАЧИНСЬКИЙ, заступник начальника Дніпропетровського військового госпіталю по роботі з особовим складом, майорПриблизно через рік постало питання про виділення території для госпіталю в зовсім іншому місці — на околиці міста або навіть за його межами, при цьому всі будівлі клініки було вирішено продати підприємцям. Продаж майна відбувся, Міноборони отримало гроші (за деякими даними, близько 30 млн грн), утім, проект перебудови чи перенесення госпіталю в інше приміщення так і не був реалізований. Тим часом фірми, що повинні були цим займатися (за нашими даними, це ТОВ «Український готельний менеджмент» і ТОВ «Райвел»), позичили гроші під заставу приміщень у російського банку «ВТБ». І хоча жодних обіцянок цими фірмами виконано не було, згодом все одно постало питання про те, що госпіталь тепер належить не державі, а банку, оскільки був закладений.
Розмови про це точилися кілька років. Але коли у 2014 році почалася АТО і ми, перетворившись на «медичну передову» країни, збільшивши кількість ліжок спочатку до 200, потім — до 400, громадськість встала на захист клініки, й нові власники погодилися зачекати. Проте ані місцева влада, ані Міноборони вже не могли на законних підставах фінансувати нас, допомагати з придбанням необхідного обладнання, ремонтом та реконструкцією старих корпусів — ми покладалися лише на себе, допомогу меценатів, волонтерів, небайдужих жителів Дніпропетровська.
Довго так тривати не могло, і представники Міноборони та Фонду держмайна України звернулися до Дніпропетровського господарського суду з позовом про повернення військового госпіталю у власність держави. Цей суд, а згодом й Апеляційний стали на наш бік, позови були задоволені. Але в лютому цього року Вищий господарський суд України ці рішення відмінив і надіслав справу на перегляд у суди нижчої інстанції. А це означає, що всі позитивні рішення по нашому питанню скасовано, господарями госпіталю, як і раніше, лишаються приватні фірми і справа знову буде розглядатися «з нуля».
Зараз медперсонал, пацієнти та волонтери Дніпропетровського військового госпіталю живуть у «підвішеному стані» й очікують нового розгляду справи, але коли буде чергове засідання суду — невідомо. До речі, в останньому рішенні суду фігурують вже два банки, що претендують на споруди, розташовані на території госпіталю, — це «ВТБ» (Російська Федерація) та «БТА» (Республіка Казахстан).
Щоб не сидіти склавши руки і бути, принаймні, у курсі справи, ми намагаємося заручитися юридичною підтримкою — її обіцяв надати відомий у Дніпропетровську підприємець, один з наших благодійників, який допомагає госпіталю обладнанням і за власні кошти вже відремонтував два корпуси. Допомогти вирішити питання з поверненням госпіталю у власність держави намагаються й громадські активісти. Наприкінці лютого вони влаштували під лікарняними стінами акцію протесту проти передачі клініки в приватну власність. На мітинг прийшли кількасот дніпропетровців — пересічні городяни, волонтери, медики, бійці АТО — з власноруч виготовленими транспарантами і прапорами. До того ж, за ініціативою дніпропетровської громадської діячки Людмили Кострюкової на сайті Президента України було розміщено електронну петицію на захист Дніпропетровського військового госпіталю. Лікарі та пацієнти закладу сподіваються, що такі дії хоча б привернуть до їх проблеми увагу широкого загалу та влади, завадивши потайки продати клініку, де врятували здоров’я і життя тисячам українських захисників і продовжують це робити, незважаючи на моральний тиск і складні умови роботи.
Ірина КАДЧЕНКО, спеціально для «ВЗ», м. Дніпропетровськ
