Лікарі ЕМД не завжди першими потрапляють до потерпілого. В розвинених країнах допомогу в таких випадках надають люди, що володіють навичками домедичної допомоги. У Європі їх готують у медичних вишах і надають їм сертифікати на право рятувати людей до приїзду карети екстреної медичної допомоги. Україна нині робить перші кроки в цьому напрямку.
З історії домедичної освіти в Україні
Початком впровадження домедичної освіти можна вважати 2006-2007 роки, коли на другому курсі Тернопільського державного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського розпочали викладання медицини катастроф за євростандартом в обсязі 160 академічних годин. Тоді ж у Польщі викладачі ТДМУ отримали сертифікати інструкторів з навчання домедичній допомозі відповідно до вимог ВООЗ та Європейської ради з реанімації пацієнтів. Практичний же крок у цьому напрямку зробили в 2012 році під час проведення чемпіонату Європи з футболу. Тоді за відповідною програмою сертифіковані педагоги навчали та видавали сертифікати на практичні дії поліцейським і волонтерам.
І зрештою МОЗ України 29 березня 2017 року видало Наказ №346 «Про удосконалення підготовки з надання домедичної допомоги осіб, які не мають медичної освіти».
Ексклюзивне право на підготовку сертифікованих інструкторів з навчання домедичній допомозі та парамедиків (а ці процеси мають бути паралельними)здобули два українські виші: Тернопільський державний медичний університет ім. І. Я. Горбачевського і Черкаська медична академія.
Над створенням у країні розгалуженої системи домедичної допомоги як етапу рятування людини в невідкладному стані, що є абсолютною новиною на українському кадровому медичному ринку, сьогодні працюють й інші медичні та фармацевтичні виші.
За останні 5 років середня тривалість життя чоловіків в Україні зменшилася із 64 до 57 років, жінок — із 74 до 70 років.
Щорічно в Україні від нещасних випадків і надзвичайних ситуацій, не пов’язаних з війною на Сході, гине 20 тис. людей. Перші три місця у структурі смертності населення від зовнішніх причин посідають ДТП, випадки отруєння, у тому числі алкогольного, самогубства. За віком серед загиблих лідирує працездатне населення. У зоні ООС щороку гине 2 тис. осіб, тобто співвідношення смертності під час ведення бойових дій та на мирній території країни становить 1 до 10.
Домедичні помічники: хто вони та як їх звати?
В Україні це екстрені медичні реагувальники, як вказано у сертифікатах про їх діяльність: особи немедичних фахів, котрі пройшли спеціальне навчання з надання першої базової підтримки життя, у тому числі опанували навички роботи з відповідним медичним обладнанням. Їх завдання — першими опинитися на місці пригоди. Із цим їм мають допомогти диспетчери служб екстреної медичної допомоги, у яких є державні реєстри медичних реагувальників. Щоб увійти до реєстру, потрібен сертифікат, без якого посадові обов’язки медреагувальника не мають права виконувати представники таких професій: пожежники, рятувальники, патрульні поліціанти, інші співробітники МВС, представники транспортної системи та фармацевтичної галузі.
В Європі їх називають по-різному, але всіх вчать однаково і всі мають статус перших помічників медиків, котрі несуть юридичну відповідальність за свою діяльність. Тому курс навчання медичних реагувальників має другу назву: «Перший на місці події», або ще неофіційну: «Добрий самаритянин», що вже свідчить про їх роль у порятунку людей.
За євростандартами, вони опановують 28 протоколів домедичної допомоги пацієнтам, навчаються відповідно до рівня допомоги: мінімум 48 (тобто тиждень), максимум 160 (тобто місяць) академічних годин.
Перша базова допомога — восьмигодинний курс, який можуть пройти всі бажаючі: від перехожих до школярів. Він не сертифікується, проте дуже добре, коли більшість населення здобуває подібні знання. Адже може так трапиться, що вони опиняться першими на місці події й зможуть надати допомогу потерпілим.
Другий рівень — 48 годин. Це перша розширена допомога, яку можуть надавати поліціанти, рятівники, водії. Всі, хто його пройшов, уже отримують сертифікат.
Третій рівень — догоспітальна базова допомога, яку надають водії карет ЕМД, провізори, фармацевти, інші працівники аптек. Цей курс викладається 160 годин і також сертифікується.
Власне парамедики, до втручання яких у процес рятування людини й мають працювати медичні реагувальники, є наступною, вищою ланкою системи екстреної медичної допомоги. Вони вже вчаться (перший курс було набрано торік) у медичних вишах. Поки що у двох: у Тернополі та Черкасах, але щороку перелік навчальних закладів, акредитованих для цього, розширюватиметься. Парамедики відвідуватимуть стаціонарні заняття не менше трьох років і отримуватимуть диплом, прирівняний до диплома бакалавра. Перший випуск має відбутися через два роки.
Лікарів екстреної медицини вчитимуть 10 років, і вони працюватимуть у відділеннях невідкладної допомоги та надаватимуть госпітальну екстрену допомогу. В разі потреби вони можуть перейти до спеціалізованих бригад екстреної допомоги та в медичну авіацію.
А що робити з навченими фельдшерами? Поки що вони працюють у бригадах ЕМД, надалі їх планують залишити на рівні госпітальної екстреної медичної допомоги. А далі — життя покаже. Саме так це відбувалося в країнах колишнього соціалістичного табору, які вступили до Євросоюзу.
Отже, в освітній ланцюг реформування екстреної медичної допомоги та медицини катастроф включено чотири ланки: домедична допомога — ЕМД на місці події — ЕМД у відділенні невідкладної допомоги — спеціалізована медична допомога в закладах охорони здоров’я вищого рівня. Щоб уся система запрацювала, підготовку кадрів, створення законодавчої бази, поповнення матеріально-технічної бази та забезпечення інфраструктури необхідно вести паралельно й одночасно.
Крім того, слід уже сьогодні включити до компонентів нової системи домедичної допомоги оперативно-диспетчерські центри ЕМД, без яких уся ця піраміда швидко зруйнується. Бо саме в диспетчера ЕМД повинні бути списки і телефони сертифікованих медичних реагувальників, найближчого з яких він мусить викликати на місце події в першу чергу, а вже в другу — направити туди бригаду ЕМД.
Дуже важливий компонент системи: правовий захист надавачів першої допомоги від судових переслідувань з боку постраждалого або його родичів у випадку, коли медичний реагувальник припуститься помилки під час добровільного надання домедичної допомоги. У всьому світі він відомий як «захист доброго самаритянина».
У Наказі, виданому МОЗ, усе регламентовано саме так. А як воно в реальному житті?
Згідно з європейською статистикою (дані Європейської ради реанімації пацієнтів) за умови надання грамотної домедичної допомоги постраждалому протягом перших 15 хвилин після травми смертність знижується на 20%. А допомога, надана в перші 4 хвилини, зменшує летальність на 30%. Якщо 10% населення країни володіють знаннями з домедичної допомоги, показник виживаності зростає на 20%. У країнах Євросоюзу летальність, пов’язана з ненаданням або неякісним наданням домедичної допомоги, становить 26%. В Україні — 76%.
Проблеми переформатовуємо в завдання
Минуло рівно два роки від публікації Наказу №346, а вдосконалювати організацію раннього доступу до етапу домедичної підготовки фахівців не поспішають.
Перша проблема — педагогічні кадри. Аби отримати право навчати, мало звання доцента чи професора і дипломів медика та фармацевта. Таке право надає міжнародний інститут викладачів курсу «Перший на місці події», але тільки після того, як МОЗ України підтвердить, що вітчизняний виш може забезпечити його викладання. Найближче місце, де отримують американські сертифікати, — Аляска, європейські — Польща. Зрозуміло, що піонери нового медичного освітянського руху — викладачі Тернопільського державного медуніверситету, отримали їх у Польщі за власною ініціативою. Сьогодні вони передають свої знання та права викладати предмет іншим вишам. Наприклад, у Харкові таких уже три.
Друга — матеріально-технічна база домедичної підготовки. Курс більше практичний, ніж теоретичний, тобто вчитися слід на манекенах (вартість яких обчислюється сотнями тисяч гривень) та медичній апаратурі, (кардіографах, тонометрах, а головне — електрокардіостимуляторах). Без останнього приладу та без трьох типів манекенів, виготовлених за євростандартами (дорослої людини, дитини до 3 років і підлітка), навчання не має сенсу. А вказані манекени надають для підготовки медичних реагувальників лише 30% українських вишів. Річ у тім, що українським законом заборонено включати до калькуляції вартості навчання будь-що, окрім 50 грн почасової зарплатні викладача. Тобто, якщо виш навіть має такі манекени та прилади на навчальній базі, то використовувати їх на курсах не можна. І придбати теж зась, бо до вартості підготовки курсантів не включені основні засоби навчання. Виходів два: купувати за кошти викладачів або шукати спонсорів.
І третя — затверджений державою перелік фахівців, яких слід навчити домедичній допомозі. З працівниками МВС, рятувальниками, водіями бригад ЕМД усе зрозуміло: буде наказ — буде й навчання. А як щодо фармацевтів? Навіщо власникові аптечної мережі витрачати кошти на їх навчання? Він міркує: провізора у виші навчили всьому необхідному (і це справді так), то який сенс повторювати пройдене? Сенс — у сертифікаті, який виші не видавали раніше і не видають сьогодні. А він потрібен, щоб увійти до державного реєстру медичних реагувальників, після чого провізора включать до системи надання екстреної медичної допомоги. В Україні, зокрема в обласних центрах, інших великих містах кількість аптечних закладів на душу населення більша, ніж у Європі. Тобто фармацевт у половині випадків є першим, до кого звертається постраждалий чи людина, у якої виникли серйозні проблеми зі здоров’ям. Не кажучи вже про те, що на фармацевтах в усьому світі тримається домедична допомога, бо кожен з них працює на сталому місці, і диспетчеру станції екстреної допомоги викликати його на місце події найпростіше.
Отже, побудова в Україні справді надійної системи надання домедичної допомоги має стати не тільки справою ентузіастів. Варто лише зазначені проблеми розглядати як завдання, причому обов’язкові для виконання всіх рівнів влади.
Ольга ФАЛЬКО, спеціально для «ВЗ»
За допомогу у підготовці матеріалу дякуємо професору Тернопільського державного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського, доктору медичних наук Арсену Гудимі та доценту кафедри фармакотерапії Національного фармацевтичного університету, кандидату медичних наук Наталії Жаботинській.
