Хто б міг подумати, що доктор Ілля Миколайович Ємець, майстер вищого пілотажу кардіохірургії новонароджених, ще й уміє грати на самому складному музичному інструменті — скрипці. Спеціально для нас він привіз дві свої улюблені скрипки — іспанську майстрову і циганську.
«Правда, в музиці так складається, що я завжди граю другу скрипку, — сміється Ілля Миколайович. — У музичній школі я грав із Мішею Цоколом. У 1972 році ми разом стали лауреатами конкурсу піонерії на Червоному Ескалаторі — виконували романс Шостаковича. Батько, до речі, завжди ображався, мовляв, чому Міша постійно грає першу скрипку, а Іллюша — другу? На що мій викладач відповідав: «Ваш Іллюша — не єврей!» Дійсно: переважна більшість скрипалів-віртуозів — євреї».
Грає кардіохірург рідко — немає часу. Але звуки, які ллються з-під смичка, допомагають йому відпочити. Лікар вважає, що музика заспокоює запалені ділянки мозку. Професор часто не відчуває бадьорості вранці, тому що оперує навіть уві сні. І наяву — знову операційна. Було чимало моментів, коли скрипка підтримувала його під час навчання та подорожей за кордоном. Ємець побував на концертах практично всіх великих скрипалів світу. Платив шалені гроші: найдорожчий квиток хірург придбав на концерт італійця — близько 500 доларів — у Сіднеї, Австралія.
«Найкращий концерт, який я чув, дав у Києві Уто Угі — італієць, «професор» Ла-Скала. Лише одиниці скрипалів можуть грати деякі твори Паганіні в тій розмірності, у якій він написав. Коли я почув у виконанні Уто Угі мій найулюбленіший твір Паганіні «Кампанелла» на скрипці Страдиварі, у мене не те що мороз по шкірі пішов — волосся на голові заворушилося! Це було півгодини найвищого блаженства».
Грати Ілля Миколайович почав, бо скрипку любив його батько. Він змушував вчитися старшого брата і сестру, але, на жаль, не вийшло. А меншенький, Іллюша, дуже любив тата. І хоча всі в родині вважали його самим безталанним, тому що дуже погано вчився у школі, у музичну школу він пішов. Потім, звичайно, почалося найжахливіше: всі хлопчаки бігали у дворі, а він зі скрипочкою ходив, на сольфеджіо поспішав. Хлопця дражнили «Скрипаль» і це було найбільшою образою. Іноді він ховав скрипку в дрова і йшов ганяти м’яча. Фастів, де жила сім’я Ємців, — містечко маленьке, і вчитель Семен Григорович, який виховав багато хороших скрипалів, одразу біг до батька скаржитися.
Ілля Миколайович таки закінчив музичну школу, бо не вмів кидати почате. «Я дуже люблю грати: у мене один і той самий репертуар уже років двадцять, — з усмішкою каже лікар. — Граю один твір Вівальді, один — Шостаковича, «Полонез Огінського», кілька романсів. Можна провести паралель між грою на скрипці та операцією на сердечку новонародженого. Якщо берешся грати те, що не по зубах, це жах! Відразу зіпсований настрій. Навіть досить стерпна гра не приносить задоволення. А в хірургії фальш здатна викликати смерть. Тут уже не просто настрій псується — ти помираєш разом зі своїм пацієнтом. У душі залишається осад, який може відчуватися роками».
Зараз, коли Ілля Ємець бере інструмент у руки, він все одно залишається другою скрипкою, але вже поруч зі своїм сином Кирилом.
Брат помер, щоб вижили тисячі дітей
У родині Ємця було четверо дітей, Іллюша — молодший. Дві сестри та брат відмінники, а Ілля — трієчник, чим усіх дратував. Вчитися хлопчик не збирався, мовляв, я пролетар, адже має хтось давати країні вугілля! Так тривало до 9 класу. Старший брат уже навчався в університеті. Дуже несподівано у нього розвинулася саркома руки. Руку ампутували, але метастази вже вразили організм. Брат помирав у страшних муках.
«Я любив його, як батька — тато поїхав на Північ на заробітки. Саме тоді я вирішив перемогти рак, зробити відкриття, яке врятує інших людей, — зізнався професор Ємець. — Став відмінником, пішов у медичний. Я навряд чи вступив би, адже конкурс був дуже великий, багато йшли по знайомству. Але мені допоміг випадок, втім, як і багато разів у моєму житті».
Ілля Миколайович зібрався на найпрестижніший на той момент факультет — лікувальний. Дорогою до приймальної комісії він зустрів друга сім’ї. Той по-батьківськи порадив подавати документи на педіатричний факультет. Мовляв, там багато дівчаток, а хлопчиків мало, і вступити буде набагато легше. Професор досі вдячний за це напуття, адже все життя його тепер пов’язане з дітьми. Та й професійні вигоди відчуваються. Наприклад, зараз він із легкістю та з задоволенням оперує велике серце дорослого пацієнта. Але дорослий кардіохірург ніколи не візьметься за дитяче: похибка навіть на один міліметр — лікарська помилка, а за нею — смерть.
Випадковостей не буває
Ілля Ємець став першим в СНД кардіохірургом, що оперував новонароджених. У цьому йому знову допоміг випадок. «В інститут Амосова я прийшов молодим хірургом із певними амбіціями, ідеями та бажанням чогось досягти. Пам’ятаю, мене до глибини душі вразили заплакані, вбиті горем батьки, та те, що ніхто не в змозі врятувати їхніх малюків. Я зрозумів — треба щось робити».
І зовсім скоро в інститут прийшов світило кардіології професор Віктор Сидельников. У бесіді з колишнім своїм студентом похвалився, що дитину із найсильнішим пороком серця зміг врятувати таблетками і різними консервативними методами. І що малюк дожив аж до 6 місяців! Молодий Ємець не зрозумів його гордості. Тоді професор відкрив очі на те, що у нас у країні не оперують дітей із масою тіла менше 6 кг. А за кордоном оперують! Те, що він зробив, дає шанси дітям дожити до операції. І про це надрукували в журналі…
Саме ця розмова посіяла бурю різних емоцій — і жалість до дитини та її батьків, і образу за неможливість допомогти, і інтерес: а як же там, на Заході, таки вдається рятувати новонароджених?
Ілля Миколайович став шукати літературу. Подібна інформація в середині 80-х була закритою. Але не для директора Інституту Миколи Амосова. У знаменитого радянського кардіохірурга — напевно, єдиного на той час — бібліотека постійно поповнювалася іноземними медичними журналами. У тому числі три найбільші світові журнали приходили до нього щомісяця. Ємець став читати їх зі словником. І знову його величність Випадок.
«У той час мій друг Олександр Чиж очолював Комітет молодих організацій при комсомолі, тобто, був великою «шишкою». Коли ми з ним спілкувалися, я бідкався, виливав душу, мовляв, діти мруть, не можна нічого зробити. Раптом він дзвонить і каже: «Слухай, до мене приходив божевільний австралійський губернатор, питав, що у нас тут діється після Чорнобиля? Ось я йому і розповів, що багато серцевих вад у дітей».
Молодого недосвідченого хірурга запросили навіть зробити доповідь на комсомольській колегії. Після неї до Ємця підійшов цей австралійський дідусь. Він по-дружньому став базікати, розповів про свого племінника, який народився із серцевим пороком, його прооперували, дорослий уже став. І ненароком запропонував поїхати повчитися в Австралію — у самого кращого дитячого кардіохірурга світу.
У це, звичайно ж, не вірилося, але через півроку Ємець отримав виклик. Цілий рік оформляв документи. Навіть для цього на місяць у Москву їздив. Його все запитували, за якою програмою їде, яке міністерство чи компанія посилає… В Австралію Ємець відправився на півроку як спостерігач, в один із кращих дитячих кардіоцентрів у світі. Все-все записував і замальовував у блокнотик. Усе, що побачив, зробило переворот у свідомості!
Повернення емігранта
Після цього почалася іноземна епопея Ємця: півроку в Австралії у 91-му, потім боротьба за місце під сонцем в Україні. Важко було доводити, що діти здатні виживати й у нас. Йому не вірили, оперувати не давали. Професура не могла прийняти, що молодий хірург здатний на щось. Але Ємцю знову повірив Книшов, і справа пішла.
Абсолютно несподівано Ілля Миколайович отримав запрошення на роботу до Австралії на рік. Професор побачив здібності українця і запропонував здати іспит на хірургічну ліцензію. Зробив він це також з економічних міркувань: іноземцям платили набагато менше, хоча для нас це були шалені гроші. Доктор виїхав із сім’єю. Колеги вирішили, що він емігрував.
«Так, дійсно, я довго приймав рішення: залишатися там чи ні. Але в той момент я був готовий довести, що не тільки я, але й мої послідовники здатні братися за найскладніші випадки. А виявилося, мене ніхто тут не чекав! Навіть близькі друзі. Коли я повернувся, багато дивувалися, мовляв, ти чого повернувся?! Мене знову підтримав Книшов. А в 1994 році я поїхав на роботу в Канаду. Тоді мене проводжали назовсім».
У Канаді доктора вразила система організації підвищення кваліфікації. Він точно знав, що в четвер о 6-й вечора, хоче того чи не хоче головний кардіохірург Канади професор Вілліамс, втомився він чи ні, але він прийде в патанатомію, дістане серцевий матеріал і розповідатиме всю історію операції цього серця. На тій простій підставі, що цього зажадав учень. Адже для медика навчання не закінчується після університету. Воно тільки починається.
За кордоном лікареві необхідно 6 років, щоб отримати диплом загального хірурга. Потім ще 4 роки, аби стати кардіохірургом. І навіть тоді він не досягає рівня професора. А в Україні хірург після інтернатури і професор мають однакові юридичні права.
«У Канаді з нас вичавлювали всі соки. Я був там на посаді помічника професора, таких називають «хлопцями». Нас було четверо — японець, аравієць, українець і американець. Аравієць просив мене замінювати його під час Рамадану, адже він удень нічого не їв, міг втратити свідомість. Ми повинні були асистувати шефові, а також робити всю лікарняну роботу, в тому числі й чергувати в госпіталі ночами. І нікого не цікавило, що ти цілий день простояв в операційній. Але це означало, що я доктор, присвятив себе професії. Завдяки цьому професор давав оперувати мені, беручи на себе функції асистента».
Восени 2003 року Ілля Ємець зробив доповідь в Австрії з приводу пластичних операцій на серці. Вперше Європейська асоціація кардіохірургів винесла доповідь на премію. Тема була не просто вагомою, але революційною: «Я почав робити ці операції, тому що не було штучних клапанів та інших необхідних матеріалів. Це змусило мене йти більш ризикованим шляхом — майструвати клапан серця із власних тканин пацієнта, з навколосерцевої сумки. Подібні розробки у Франції були, але на свинях. А я почав практикувати на людях, тому що в мене не було іншого виходу, треба було рятувати пацієнтів. Після Канади я вирішив впроваджувати канадську систему організації медичної допомоги. Вирішив створити Центр, у якому будуть об’єднані дитяча кардіологія і кардіохірургія. У всьому світі вони нерозривно пов’язані. У нас багато говорили про прооперованих, але ніхто не запитував, скільки продіагностовано, і головне — ким.
Дитині з пороком серця, щоб вижити, потрібно багато фахівців. Для цього має працювати ціла система, наприклад: жінку треба відправити народжувати в пологовий будинок поблизу центру. Тоді неонатологи і реаніматологи будуть уже готові рятувати дитину. Адже від багатьох пороків діти починають помирати від першого подиху. Самі пологи теж потрібно виконувати обов’язково шляхом кесаревого розтину.
Коли створювався Центр, ситуація в Україні була патовою. На всю країну лише 2 або 3 фахівця, здатних «зловити» порок серця в утробі матері на 12-му тижні і діагностувати його.
А у нас матері самі діагностують вади у дітей. Запам’ятався випадок, коли оперували немовля, кілька тижнів від народження. Мати забила тривогу, коли через два тижні після повернення з пологового будинку малюк відмовився їсти. Вона побігла до сусідки, медсестри з відділення дитячої кардіохіругії, і та їй пояснила, що це одна з ознак пороку: якщо у дитини є серцева недостатність, то смоктати материнські груди — занадто важка робота…
Під час іспиту в Канаді в 1996 році професор Вілліамс запитав мене про симптоми серцевої слабкості у новонародженого. Ось я і відповів: «Перший симптом у новонародженого — відмова від природного смоктання грудей». Він відкрив рота! Професор був вражений — ніхто так не відповідав! Цих симптомів — маса, і я не впевнений, що назвав би всі.
Вікно в життя
Сьогодні Центру, яким керує Ілля Миколайович, є чим пишатися. «Ми запровадили дві великі перспективні медичні програми, які на сьогодні є візитівкою, оскільки демонструють високий рівень нашої установи і фахівців. Це програма використання пуповинної крові в операціях на серці у новонароджених з критичними пороками в перші години життя, що дозволяє уникнути небезпеки зараження від крові донора, робить операцію більш стабільною, а одужання пацієнта — швидким та ефективним. Крім того, разом з очевидними позитивними сторонами медичного характеру програма дозволяє значно здешевити процес лікування, що для клініки з державним фінансуванням (а всі операції для українських громадян у Центрі безкоштовні) — дуже важливий факт. Програму вже визнано світовою медичною громадськістю і зараз нашим наступним кроком є впровадження її не тільки повсюдно в Україні, але й у всьому світі. Варто зауважити, що програмою використання пуповинної крові вже зацікавилася знаменита всесвітня організація Rotary International, і в даної програми, яку ми назвали Cor-D, є всі шанси стати наступним великим проектом Rotary після Polio Plus — програми, за допомогою якої повністю перемогли поліомієліт. Друга програма — це програма пренатальної діагностики. Без неї проект Cor-D був би просто теорією, адже це важлива його складова — внутрішньоутробне своєчасне діагностування вад серця у плода. Якщо порок критичний, ми готуємося до його порятунку задовго до того, як дитина зробить свій перший подих».
Больові точки кардіохірургії
— Звичайно, проблема будь-якого медичного закладу в Україні — фінансування — актуальна і для нашого Центру, — зовсім в іншому настрої продовжує Ілля Ємець. — Але не можна забувати, що крім державних джерел існують і інші, недержавні. Меценатські кошти в забезпеченні клінік Європи — це буденність, адже там медустанови фінансуються державою як правило всього на 30-40%, решту беруть на себе спонсори, партнери, великі корпорації і просто звичайні люди. Розвиток меценатського сектора — важливий напрямок суспільної діяльності нашого Кардіоцентру, тим більше що наш корпус №1 розташований у колишній безкоштовній лікарні для чорноробів Цесаревича Миколи, яка була збудована і функціонувала на кошти великого українського мецената і цукрозаводчика Миколи Артемовича Терещенка. Його приклад нині надихає багатьох, і ми відчуваємо їхню підтримку й допомогу, за що завжди вдячні. Тим більше, що у нас спільна справа.
Так само в нашому Центрі регулярно проводяться операції громадянам не тільки України, але й інших країн СНД і світу. До нас регулярно привозять маленьких пацієнтів із Молдови, Азербайджану, Білорусі, Киргизстану, є навіть пацієнти з Європи і Туреччини — це показник того, що ми стоїмо на рівні кращих клінік світу, а це вже привід для національної гордості. Тож наш Центр можна неофіційно назвати міжнародним. І це — тільки початок …
Останній коментар
Тільки Лікар із великої літери «пропускає» кожного пацієнта не тільки через свої руки, а й крізь душу… «З деяких пір я став відчувати близькість смерті мого пацієнта, — ділиться Ілля Ємець. — Особливо виразно відчуваю вночі: прокидаюся, і, будучи здоровим, почуваюся погано. Болить… Не можу пояснити це словами. Потім дзвінок із реанімації: «Ми зробили все, що могли, врятувати не вдалося». І я розумію, решта — не в наших силах…»
Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
фотографії надані прес-службою НПМЦДКК МЗУ
