Будувати з пацієнтом ефективні стосунки, на жаль, не вчать у жодному медичному виші. Тому лікарям доводиться робити це, спираючись на звичайний людський досвід, який на професійному поприщі працює… з точністю до навпаки. Де має проходити межа толерантності, щоб не плутати поняття дружби і партнерства?
Одного разу я, чекаючи прийому, випадково стала свідком дуже цікавої розмови між двома сімейними лікарками – учорашнім інтерном Оксаною і справжнім метром Ольгою Федорівною. Я стояла під кабінетом, а двері відчинив протяг. Але співрозмовниці ,захоплені обговорюванням проблеми, цього не помітили. Тому мені, наче папараці, вдалося почути те, що точно не передбачалося для широкого загалу пацієнтів, які поряд зі мною підпирали стіни в коридорі під кабінетом. Вони, до речі, не звернули уваги на слова лікарів, а от мені ця розмова здалася дуже показовою, принаймні як психологу.
– Ну як тобі працюється, Оксанко? – запитала молоду лікарку за обіднім чаєм досвідчена колега, котра веде прийом у цій поліклініці майже тридцять років. – Пригадую себе такою юною, як ти – немов учора було…
– Дуже добре, Ольго Федорівно! А ви й зараз молода і гарна, – не забуває зробити комплімент молода колега – вона звикла так здобувати прихильність. – В мене стало більше пацієнтів. Минулого тижня ще десятеро уклали зі мною декларації!
– Чудово! Як тобі це вдається без досвіду?
– Я намагаються товаришувати із пацієнтами, – хвалиться Оксана. – Не обмежуюся суто медичними темами – це нудно. Із молодими жінками обговорюю зачіски, модні новинки. Літні й самі охоче розповідають – про дітей, невісток. Я уважно слухаю, щось раджу або співчуваю. Усі дуже задоволені, подруг приводять, чоловіків. До речі, чоловіки дуже люблять компліменти. Причому, чим старші,тим більше від них тануть! Щоправда, один дідусь потім дзвонив мені щодня, і перед прийомом, і навіть пізно ввечері. Так замучив своїми порожніми теревенями, що я перестала відповідати. А він, уявляєте, образився і написав на мене скаргу. Ну бувають же люди такими невдячними!
– Оксано, я б хотіла тебе застерегти від надмірно тісної дружби з пацієнтами, – перервала нарешті захоплену розповідь Ольга Федорівна.
– Чому?! – щиро здивувалася молода лікарка. – Я ж хочу якнайкраще. Нас учили вміти слухати людей, відчувати їхній біль… І це зрештою дає результати.
– Все правильно, – погодилася старша колега. – Але це не одне те й саме. Я у твоєму віці також припускалася подібних помилок. Коли приходила на виклик, деякі люди запрошували випити чаю, я ж, втомлена, іноді погоджувалася. І вони починали виливати мені душу – про невісток, дітей, чоловіків…
– І що ж у тому поганого? – не розуміла Оксана.
– Ну, по-перше, це займало багато часу. Я спізнювалася на інші виклики, а іноді й на прийом, люди скаржилися. По-друге, багато хто вирішував, що в мене тепер можна просити лікарняні, дефіцитні на той час ліки – ми ж тепер друзі. Та я й почувалася зобов’язаною – за столом же сиділи, чаї розпивали. Одна пацієнтка, котра у пориві відвертості розповіла мені щось зайве, перестала зі мною спілкуватися. Інша навпаки – приревнувала до свого чоловіка. Хтось приходив «по-сусідськи» без попередження прямо додому. Та й у моїй власній родині почалися проблеми. Я весь час змушена була «висіти» на телефоні – дзвонили друзі-пацієнти, а мої діти і чоловік ображалися, бо на них часу не вистачало.
– І що ж ви зробили? – вражено запитала Оксана.
– Змінила тактику, – гірко усміхнулася Ольга Федорівна. – Життя навчило, як кажуть. Зрозуміла: люди в основному черстві й невдячні, всі хочуть насправді тільки якоїсь користі від стосунків. Тож вирішила – ніякої дружби, розмови винятково про стан здоров’я, аналізи, лікування. Коли хтось починав про особисте, різко обривала.
– Але ж це не ввічливо, люди можуть образитися.
– Вони й ображалися. Але мені було байдуже. Я так і казала: мені не цікаво, і немає часу. Хочете поговорити – ідіть до психолога, мені за це не платять, вас багато, а я одна.
– А нам казали на лекціях із медичної психології, що саме таких фраз треба уникати…
– Забудь усе, що там вам казали, розумний вчиться на чужих помилках, тож слухай мене. – Ольга Федорівна була холодна і рішуча. – Люди ніколи не оцінять твоїх старань. Ти приходиш на роботу, отже стосунки мають бути діловими. Дружити будеш вдома. Так, в мене не занадто багато пацієнтів. Але вони мене поважають. Я професіонал, і не намагаюся сподобатися і заробити дешевий авторитет. Потрібно лікування? Будь ласка! А потеревенити про життя – не зі мною.
Принишкла Оксана задумливо дивилася на свою співрозмовницю. Так, в чомусь вона її розуміла. Але навряд чи хотіла б, щоб та була її сімейною лікаркою.
Дружити не можна лікувати
Невже і справді дружба між лікарем і пацієнтом неможлива? Чи можлива, але не потрібна? Давайте розбиратися. Підслухана розмова є досить показовою. На жаль, досвід жодної з лікарок не варто брати за взірець до наслідування.
Вміння Оксани терпляче вислухати, сказати приємні слова, проявити емпатію, підтримати розмову про щось, окрім медицини, можна було б вважати позитивом, коли б не одне «але». Вона сама зізналася, що мотивом цього є не стільки щира цікавість, скільки її невпевненість у власному професіоналізмі. Оксана використовує прихильність як прийом, щоб «заслужити» симпатію пацієнтів. А це означає, що жодних кордонів молода лікарка встановити не зможе, отже має дійсно готуватися до тих самих проблем, які свого часу спіткали її старшу колегу.
З одного боку приязні стосунки спонукають людей розповідати не лише про свій стан здоров’я, отже сімейний лікар більше знатиме про спосіб життя, звички, у тому числі, шкідливі, своїх пацієнтів. Але зворотній бік цієї медалі в тому, що друзі-пацієнти не сприйматимуть всерйоз рекомендації подруги, бодай навіть вона за сумісництвом їх сімейний лікар. І виконуватимуть їх приблизно з таким самим сумлінням, як побажання на Новий рік. А що подруга їм зробить? Має увійти в становище (не було грошей на ліки чи діагностику, забула прийняти пігулку вчасно або взагалі вирішила їх не пити…) А відповідальність за здоров’я і життя пацієнта з лікаря ніхто не знімав!
Поняття «дружба» у кожного різне. Ви приязно поспілкувалися із літньою самотньою жінкою тому, що вважаєте це звичним проявом тактовності? Вона ж в силу іншого життєвого досвіду може сприйняти це як дружній жест, що дає їй право дзвонити вам по декілька разів на день і навіть пізно ввечері, радитися, пропонувати або просити про допомогу. Чи готові ви щиро по-дружньому спілкуватися із сотнею пацієнтів без перерви на обід та сон?
Чи є життя після дружби?
Не можуть усі люди викликати однаково сильний емоційний відгук, тому друзів, як відомо, багато не буває. Коли ж ви почнете відмовлятися від спілкування, не відповідати на дзвінки, на вас ображатимуться і скаржитимуться. Адже добрих стосунків «після дружби» майже не буває.
Саме про такий випадок із літнім пацієнтом і розповідає Оксана. Спочатку вона проявила незвичну цікавість і турботу, а потім сама ж і припинила спілкування. Тож не дивно, що дідусь образився.
У дружніх стосунках можливі періоди охолодження, відсторонення – це нормально. Справжній друг відреагує на це адекватно. Лікар же не має права «втомитися» від пацієнтів або бути не в настрої для спілкування з ними. Це ще одне підтвердження того, що не варто плутати партнерство і дружбу.
Лікар завжди повинен вислухати і допомогти: не розгубитися, швидко розібратися в ситуації, вжити заходів. А для цього потрібно бути профі! Щоб потім, як Ольга Федорівна, не ображатися тих своїх пацієнтів, котрі свого часу скористалися її недосвідченістю. У якості захисної реакції вона обрала тактику повної емоційної недоступності, тобто іншу крайність. Пацієнти, зрозуміло, такого не люблять, але, як з’ясувалося, готові лікарю пробачити за його професіоналізм.
Не забувайте й про матеріальний аспект. Те, що ви отримуєте «гроші, які ходять за пацієнтом» так само унеможливлює чисто дружні взаємини. Дружба має бути безкорисливою.
До приємної у спілкуванні Оксани можуть приходити по-дружньому поговорити. Але щоб встановити складний діагноз, підуть до Ольги Федорівни. Недарма ж вона теж не залишилася без пацієнтів, навіть попри іноді відверто неприємні фрази типу «мені за це не платять», «вас багато, а я одна».
Тож висновок напрошується сам собою: дружба пацієнта з лікарем у чистому вигляді можлива, але триватиме вона не довго. Найкраща ж модель відносин – доброзичливі партнерські стосунки із дотриманням особистих кордонів.
Олена Савинова, психолог, фахівець з кризових станів
