Навчатися в найкращих світових фахівців і потім ділитися набутим за кордоном досвідом удома, пришвидшуючи необхідні вітчизняній медицині зміни, – такий шлях обрав дитячий хірург Юрій Колівошка. Львів’янин став містком, котрий поєднує рідне місто з однією з найбільших дитячих лікарень Торонто SickKids та допомагає рятувати життя маленьких пацієнтів.
ВЗ Що спонукало вас обрати медицину?
— Коли був підлітком, за програмою обміну два роки навчався в США. В американському містечку познайомився із сім’єю, що мала українське коріння. Батьки глави родини походили з Тернополя, однак він народився і виріс у Штатах, тому погано розумів нашу — і його — рідну мову. Тож я допомагав йому перекладати листи з України. Його дружина працювала медсестрою і пообіцяла допомогти Україні.
Вона дотримала слова, і в 1997 році американські благодійники вперше привезли обладнання в Міську дитячу клінічну лікарню міста Львова. Тоді я, 16-річний юнак, був перекладачем під час операцій. Звичайно, я до цього старанно готувався, учив термінологію. І мені настільки сподобалося те, чим займаються хірурги, що я поставив батьків перед фактом: хочу бути лікарем. Хоча вони все життя працювали на заводі, і в нашій родині не було медиків, мій вибір підтримали. Тож я почав вивчати педіатрію у Львівському національному медичному університеті ім. Данила Галицького.
ВЗ Чому стали саме дитячим хірургом?
— Ключовими для мене виявилися два пункти. Перший — з дорослими, особливо зі старшими пацієнтами, важче працювати. Я стараюся завжди бути позитивним, люблю посміхатися. Це особливість характеру, котру дорослі чомусь сприймають як несерйозність. Другий — вдячність дітей. Вони мають єдиний критерій оцінки твоєї роботи: боліло, а тепер не болить. І бачити та відчувати цю вдячність — то найліпша винагорода.
ВЗ Коли ви вперше почули про можливість співпраці з канадською лікарнею і як налагодили її?
— Випадково дізнався, що до Львова приїздила професор, доцент кафедри психіатрії факультету медицини Торонтського університету Мирослава Ромах із пропозицією співпраці. Ми з другом, лікарем Тарасом Микитиним знайшли її контакти й сіли писати лист. Пам’ятаю, як колеги спостерігали за цим і казали: «Нічого з того не вийде. Йдіть ліпше пишіть історії хвороб». Але ми таки відправили того листа, у якому не просили ані грошей, ані обладнання — ми хотіли навчатися, шукали старших колег, котрі готові поділитися своїми знаннями та вміннями. І відповідь не забарилася: нам написав Джеймс Рутка, один із найкращих нейрохірургів світу.
Торік ми святкували 5-річний ювілей нашої співпраці. І Джеймс Рутка показав нам той лист — виявляється, він досі його зберігає.
ВЗ Яким було ваше перше стажування в клініці SickKids?
— Уперше я поїхав у Торонто в 2014 році. Стажування тоді тривало місяць. У рамках тієї програми я міг спостерігати за операціями і знайомитися з усіма процесами роботи лікарні. Згодом завідувач відділення лікар Агостіно П’єро запитав мене, чи не хотів би я приїхати до них на річне стажування. Звісно, я мріяв про таке! За рік запрошення надійшло…
ВЗ Чому, на вашу думку, завідувач відділення запросив саме вас?
— Пам’ятаю, що не завжди погоджувався з ним. Ставив багато запитань, дискутував. Напевно, йому це сподобалося. Тож навесні 2016 року я знову полетів у Торонто. Основною умовою допуску до стажування був кількарічний досвід роботи хірургом. Перед від’їздом потрібно було зібрати багато документів. Окрім лікарні я подавав документи в College of Physicians and Surgeons of Ontario, й вони видали дозвіл на практику. Я вже мав право оперувати, зокрема у двох університетських лікарнях в Торонто. Окрім того, був застрахований їх Асоціацією лікарів на 10 млн дол. Це була практика та післядипломна освіта одночасно. Раз на тиждень відбувалося навчання: нам читали лекції, потім ми проходили тести, обговорювали складні випадки. Після завершення стажування Торонтський університет видав сертифікат про здобуття післядипломної освіти.
ВЗ Складно було?
— Дуже. Мій робочий день починався о 6.10 ранку й тривав до 18.00, іноді захоплював і всю ніч. Я працював 80-90 годин на тиждень! За рік провів 198 операцій.
Спочатку я півтора місяця ознайомлювався з роботою лікарні. І тільки після того почав чергувати та оперувати. У перші дні мене багато перевіряли: як я беру кров, як спілкуюся з батьками та дітьми. Але поступово обмежень меншало, можливості розширювалися.
Робота хірурга в SickKids у десятки разів важча, ніж у нашій лікарні. Адже під час чергування ти залишаєшся єдиним хірургом на 400 пацієнтів. Разом з тобою працює ще один інтерн. Тож коли привозять дитину з тяжкою травмою, ти — керівник команди порятунку.
ВЗ Яка система підготовки лікарів у Канаді?
— Згідно з канадською освітньою програмою лікар спочатку закінчує виш і стає резидентом — щонайменше на 5 років. Потім 2-3 роки працює як fellow, тобто компаньйон лікаря. І лише після цього його вважають повноцінним хірургом. Коли ж не гратимеш за правилами — не зможеш працювати в системі. Якщо ти хірург, то мусиш протягом 5 років провести 200 лапароскопічних апендектомій та 100 холецистомій — це мінімальна вимога.
ВЗ Що вас найбільше здивувало в канадській лікарні?
— Там система повністю комп’ютеризована, і є можливість залишати анонімні службові записки. До них дуже серйозно ставляться, хоча ці дописи не завжди об’єктивні. Їх обговорюють і проблеми обов’язково вирішують. У SickKids я був свідком невдалих лапаротомій — і про це говорять уголос, не приховують. Відомі лікарі пишуть статті про свій негативний досвід. А в Україні складається враження, ніби ані помилок, ані хибних результатів не буває. Однак якщо ми не говоритимемо про це, то тупцятимемо на місці. Поняття про чесність у кожного своє, тому ми маємо створити систему, яка вимагатиме професійної чесності.
А ще в Канаді, попри дуже високі податки, прості люди дають гроші на лікарню. Але найбільше мене розчулила робота волонтерів — працювати в лікарні на добровільних засадах дуже почесно. Ще в садочку дітей учать віддавати, бо «що посієш — те й пожнеш». У клініці є волонтери-клоуни, є звичайні волонтери, які читають дітям казки чи допомагають виконувати домашні завдання. Навіть жив маленький песик, який просто ходив лікарнею, і з ним бавилися діти. А в деяких українських лікарнях до пацієнтів рідних не пускають. У мене троє дітей, я сам це пережив.
ВЗ Вам батьківство допомагає в професії?
— Допомагає, бо розумію цінність дитячої посмішки та здоров’я малюків. Дуже часто переживаю разом із дітьми їх біль і страждання. Знаю, що так не можна, та не завжди здатен із цим впоратися. Напевне, через це й страждаю на вітиліго.
ВЗ Яких принципів дотримуєтеся в роботі?
— Для мене всі маленькі пацієнти рівні — я ніколи не дивлюсь на посади чи впливовість батьків. Чому чийсь фінансовий статус має бути важливішим за потреби дітей у реанімації?
А ще я відверто пояснюю батькам ситуацію. У складних випадках говорю, що не впевнений, у чому саме проблема, але змушений оперувати, аби з’ясувати це й врятувати дитину. І вони нормально сприймають. Не треба боятися бути чесним — це найліпша стратегія.
ВЗ Про чесність часто згадує і нейрохірург Генрі Марш, із яким ви співпрацювали, коли він приїжджав в Україну. Чим запам’ятався цей досвід?
— Ми з Генрі Маршем справді багато працювали разом, дружимо. В Україні він пережив багато розчарувань, тому й згадує нас у своїх книгах. На жаль, українські лікарі часто призначають операції в тих випадках, за яких у світі такого не роблять. А оперативне втручання часом спричиняє більше ускладнень, ніж сама хвороба.
ВЗ Нещодавно від SickKids Foundation ваша лікарня отримала нове обладнання для неврологів.
— Так, на сьогодні КНП «Міська дитяча клінічна лікарня міста Львова» — єдиний державний заклад в Україні, який має відеоелектроенцефалограф.
Загалом завдяки співпраці з SickKids Foundation наша лікарня отримала обладнання на суму 800 тис. дол. (кошти у фонд надійшли з Temerty Family Foundation). Цього року ще троє лікарів їдуть на стажування в Торонто. З часу встановлення лапароскопічної стійки в нашому закладі прооперували майже 50 дітей таким доступом, а завдяки сучасному обладнанню українські хірурги можуть проводити увесь спектр ендоскопічних втручань.
ВЗ Ви пам’ятаєте свого найменшого пацієнта?
— Так, це було немовля масою 320 грам, оскільки народилося на 22-му тижні вагітності. У дитини був некротичний ентероколіт, й батьки хотіли знати, чи є шанс на життя. Аби це з’ясувати, ми й оперували. Дитина пережила операцію, однак врятувати її ми не змогли. У Канаді дозволено відключати таких дітей від апаратів, щоб вони не страждали. Там є спеціальна кімната, де батьки можуть побути з дитиною, бо дати матері на руки її немовля дуже важливо. В Україні ж такої можливості немає. У мене також син народився передчасно і помер на 10-й день життя. Моя дружина досі жалкує, що не провела з ним хоча б трохи часу…
ВЗ Який випадок був найтяжчим?
— Коли довелося оперувати дитину масою 570 грам. Це було в Торонто, і хлопчик нагадав мені сина, якого ми втратили. Але він вижив. В Україні ж для порятунку цих дітей навіть немає реагентів, що дають змогу коригувати дихання. Ми могли б допомагати таким малюкам, однак на заваді стає багато факторів, зокрема розпорошеність фінансування.
Якісна медицина — дорога, й це треба враховувати, плануючи зміни.
Якщо говорити про українських пацієнтів, то найбільше запам’ятався хлопчик, котрий потрапив до нас після ДТП із численними травмами та розтрощеним тазом. Видільні шляхи були штучно виведені назовні, і це заважало йому нормально жити. Ми відправили його в Торонто, де хлопчику зробили операцію, яка позбавила дитину багатьох незручностей. Коли ми зустрілися, він сказав: «Юрію Володимировичу, я вперше за 7 років плавав в озері». Я ледь не розплакався…
Уже трьох українських дітей у рамках нашої співпраці з SickKids прооперували в Канаді. В одного хлопчика була пухлина, а в іншого траплялося 50-60 нападів епілепсії на день. Тепер вони здорові.
ВЗ Що необхідно для розвитку української дитячої медицини?
— Я хотів би, щоб суспільство було значно активнішим. Маю на увазі не тільки фінансові аспекти, а й волонтерство. У нас у лікарні перебуває дитина, яку виховує лише мама. Вона навіть не може з’їздити додому, аби прийняти душ. А якби волонтер залишався з малям на якийсь час, їй було б легше.
Без активної участі суспільства не буде хорошого медичного забезпечення. Навіть уряд Канади не має достатньо грошей на медицину, тому залучає для підтримки звичайних громадян.
Якось мій син приніс із канадського дитсадочка пакет, куди почав складати продукти. Він пояснив, що це для бідних людей, яким потрібна допомога. У Канаді дітей змалку вчать ділитися, бути соціально активними. Нам до цього ще рости й рости.
ВЗ Що найважливіше для лікаря?
— Найважливіше — зберігати гідність незалежно від ситуації. Навіть за кордоном у медицину йдуть не задля заробітків — про нас уже годі й говорити. Жодні гроші не відшкодовують зусиль, котрі ти віддаєш роботі. Скажімо, я мушу їхати в неробочий час оперувати дитину, тоді як моя хвора лишається вдома. І тут не про гроші йдеться — насамперед мусить бути бажання допомагати та покликання.
Я вірю, що ми самі будуємо свою країну. Тож найголовніше — вірити в успіх. Так далі жити неможливо, потрібно змінювати систему, й починати варто із себе й оточення.
Діана Квасневська, спеціально для «ВЗ»
