Уже п’ятий рік поспіль дитячий нейрохірург зі світовим ім’ям Джеймс Рутка приїздить до України, аби подарувати шанс на здорове життя малюкам із пухлинами головного мозку чи епілепсією, подолати освітній дефіцит, привезти обладнання для українських лікарень та ближче познайомитися з батьківщиною предків.
ВЗ Чому ви обрали професію лікаря, та ще й такий складний фах «нейрохірургія»?
— Я завжди хотів стати лікарем і допомагати людям, адже саме допомога — найцінніше в житті для мене. Протягом чотирьох років у медичній школі розглядав чимало спеціальностей. І нейрохірургія видалася мені найцікавішою галуззю. Відчував, що саме в цій царині зможу пропрацювати все життя, зберігаючи такий самий рівень ентузіазму та пристрасті, як у перший день.
Під час останнього року навчання я провів, так би мовити ротацію у своїй спеціалізації, і місяць вивчав дитячу нейрохірургію у госпіталі SickKids (тут, зрештою, працюю й донині). Це й змусило мене остаточно пов’язати своє майбутнє та професійну кар’єру із цим фахом. Тож я обрав навчання в резидентурі Університету Торонто, а згодом присвятив ще деякий час вивченню саме дитячої нейрохірургії, і в 1990 році розпочав роботу у SickKids Hospital.
ВЗ Чи пам’ятаєте свого першого пацієнта?
— Звісно! Першим хворим, якого я оперував, був малюк із заблокованим шунтом, котрий використовують для відтоку рідини у хворих на гідроцефалію. Блокування було спричинене пошкодженням трубки, тож під час операції я мав її полагодити. Хоча випадок не був складним (зазвичай такі втручання займають не більше години), операція стала для мене своєрідним випробуванням, адже я відчув усю відповідальність за пацієнта. До того ж усвідомив, наскільки важливо звертати увагу на будь-які дрібниці, пов’язані із хворим.
Якщо не відбудуться реальні реформи, бажаючих працювати в медицині істотно поменшає
Джеймс Рутка
ВЗ Що спонукає вас приїжджати в Україну?
— У мене — українське коріння з боку і матері, і батька. Ми зберегли певні національні культурні традиції вдома. Навіть прізвище маю типове українське, хоча під час візитів до вашої країни не зустрів жодного українця із таким самим.
Відтак я завжди хотів відвідати Україну, а моя родина підтримувала таку ідею. За радянських часів зробити це було практично неможливо, та й, якщо чесно, не дуже хотілося. Усе змінилося після Помаранчевої революції. Одного разу моя колега, канадська лікарка теж українського походження Мирослава Ромах завітала до мене та розповіла, що має нагоду заснувати фонд, аби допомогти із навчанням хірургам та іншим медичним працівникам в Україні. Із часом завдяки українській діаспорі в Канаді нам вдалося назбирати певну суму для підтримки цієї програми.
Перший візит до України розкрив мені очі на два моменти: красу країни та, що найважливіше — величезну потребу у професійній допомозі. На час здобуття незалежності Україна залишилася із вкрай бідною інфраструктурою і повинна була відбудувати себе практично з нуля. Цей процес триває досі та потребує багато зусиль і коштів. Тож ми щиро раділи, що змогли надати хоча б невелику допомогу спочатку в галузі нейрохірургії, а згодом і неонатології, психіатрії, загальної хірургії, генетики, неврології…
Щороку програма розширюється. Завдяки їй українські лікарі мають змогу доволі часто стажуватися в Канаді. Торік були тут у жовтні, цьогоріч приїздили в березні.
ВЗ Якими були ваші враження від першого візиту до України?
— Я вже згадував красу вашої країни. Але найбільше мене вразили медики, їх компетенція і бажання зробити все якнайкраще для себе та своїх пацієнтів. Я захоплююся вашими хірургами: вони працюють у складних умовах, намагаючись надавати найефективнішу допомогу хворим і не отримуючи за свої зусилля належної компенсації.
Саме тому я просто зобов’язаний допомагати, от і приїжджаю до України вже 5 років поспіль. Наша програма набирає обертів: ми вже побували в Києві, Одесі, Ужгороді, Чернівцях, Дніпрі. Плануємо також відвідати чимало інших регіонів.
ВЗ Ви якось сказали, що прагнете змінити світогляд українських лікарів. Що саме ви хотіли б змінити, а головне — як?
— О, це доволі підступне запитання. Я вважаю, що починати варто з освіти. Післядипломна освіта сама по собі не настільки «сильна», наскільки це потрібно, й однозначно застаріла. Ті основи, яким ми зазвичай навчаємо наших майбутніх лікарів, просто не викладають студентам українських медичних вишів.
Українські та канадські лікарі схожі між собою, бо роблять все від них залежне для своїх пацієнтів. Однак є і різниця. Українська медицина ще не досягла того рівня, котрий давав би змогу майбутнім фахівцям практикуватися у достатній кількості операцій.
Коли ж ми приїжджаємо, то ділимося з вашим лікарями доступом до багатьох ресурсів, як-от онлайн-матеріали, журнали, веб-сайти, статті, відео, аби вони могли переглянути хід того чи іншого втручання, дізнатися про останні досягнення в нейрохірургії. Так ми передусім намагаємося подолати дефіцит освіти в Україні. Багато лікарів отримали передплату на The Journal of Neurosurgery, головним редактором якого я є.
Коли я вперше приїхав до України, то втручання, які проводили українські колеги, були доволі рутинними. Лікарі не вміли виконувати складні операції, проте завдяки нашому навчанню у багатьох медичних закладах я бачу значний прогрес. Він полягає у якості проведених втручань, складності випадків і результатах операцій. І з кожним роком він помітніший.
ВЗ Як вам вдалося зацікавити візитами до України ваших колег?
— Спочатку я був змушений попросити кількох лікарів поїхати зі мною. Згодом, мабуть, мені вдалося-таки їх по-справжньому зацікавити. Колеги ходили за мною назирці з операційної до клініки, офісу, лабораторії. Ми зазвичай обговорювали історії хвороб пацієнтів, яких мали оперувати. Це стало для них своєрідним майстер-класом. Переваги навчання в середовищі, типовому для країн із середнім рівнем достатку, очевидні. Надання навіть невеликої кількості обладнання значно змінює ситуацію, а місії дають реальні результати.
Також, як я вже згадував, сама країна та люди — чудові. А нагода гарно провести час не лише в лікарні, а й поза нею, знайти нових друзів допомагає запалити в душах канадських лікарів іскру пристрасті, котра змушує їх повертатися до України знову й знову. Відтак уже чимало колег знають, що у SickKidsHospital існує й працює програма The Ukrainian Pediatric Fellowship, тож я отримую листи від лікарів, котрі бажають приєднатися до неї, з різних куточків Північної Америки.
ВЗ Чи зможе українська система охорони здоров’я наздогнати, а може, й перегнати канадську? Що для цього варто зробити?
— Це залежить від двох чинників: реформи охорони здоров’я та викорінення корупції в державі. Саме боротьба з корупцією видається найскладнішим завданням. Реформа системи охорони здоров’я має на меті допомогти не лише пацієнтам отримати доступ до якісних медичних послуг, а й лікарям — працювати у системі. Вони мають отримувати гідну винагороду за складну роботу. В умовах, коли оплата праці висококваліфікованого фахівця у будь-якій галузі медицини не відрізняється від заробітків людей без освіти, украй складно залучити до медицини найобдарованіших. Найрозумніші знайдуть можливість отримати більше користі для себе та своєї родини без виконання складної лікарської роботи. Якщо не відбудуться реальні реформи, бажаючих працювати в медицині істотно поменшає.
Інша проблема — ресурси. В Україні бракує обладнання для високоспеціалізованої допомоги на кшталт нейрохірургії. Немає потужних центрів з технологіями, інноваціями та можливостями такого рівня, як у Північній Америці. Це також значна перешкода на шляху до розвитку медицини. Мені й досі доводиться оперувати українських малюків, тому що у вас немає жодного фахівця, котрий міг би виконати подібні втручання.
В умовах, коли оплата праці висококваліфікованого фахівця у будь-якій галузі медицини не відрізняється від заробітків людей без освіти, украй складно залучити до медицини найобдарованіших
Джеймс Рутка
ВЗ Завдяки вашому сприянню закуплено чимало обладнання для українських лікарень. Хто займається фандрейзингом?
— Ми заснували спеціальний фонд у SickKids Hospital. Завдяки цьому змогли добре оснастити, принаймні, одне відділення в міській клінічній дитячій лікарні м. Львів. Крім того, закупили найнеобхідніше для нейрохірургії обладнання — мікроскопи — для медичних закладів Луцька та Одеси. До речі, вони вкрай дорогі навіть за канадськими мірками: вартість кожного понад 200 тис. дол. Тож більшість медичних центрів в Україні просто не можуть собі їх дозволити. Щойно лікарі отримують це обладнання, їх робота виходить на якісно новий рівень — вони можуть виконувати значно складніші операції.
ВЗ Робота із тяжкохворими дітьми, без сумніву, виснажує емоційно. Як відновлюєте внутрішній баланс, де берете сили для роботи?
— Дитяча нейрохірургія може іноді кинути виклик лікарю, адже ми лікуємо дітлахів із небезпечними для життя хворобами: раком, інсультами, травмами голови та спини, паралічем тощо. Хоча ми намагаємося зробити все можливе, аби врятувати кожного нашого маленького пацієнта, інколи неврологічні проблеми все одно супроводжують його все подальше життя.
На щастя, у мене є «надійне плече» — моя родина. Я одружений майже 40 років і можу з упевненістю сказати: сім’я допомагає долати будь-які труднощі. Хоча утриманню балансу сприяють також хобі. До речі, я піаніст із класичною освітою, адже навчався в Королівській музичній консерваторії. Мої батьки були переконані в тому, що музика відіграє значну роль у вихованні дітей. Я й досі виконую доволі складні твори Шумана, Шуберта, Шопена, Бетховена. Мені навіть доводилося грати для публіки соло та акомпанувати вокалістам чи скрипалям, переважно під час хірургічних або нейрохірургічних гала-заходів. Обожнюю подорожувати, мандрувати місцями з незайманою природою, ходити в походи, аби перезарядити свої «батарейки».
Крім того, мені вдалося збудувати успішну кар’єру. Я мав нагоду дбати про дітей, очолювати великі команди фахівців у різних організаціях, працювати в лабораторії, фахівці якої причетні до значних відкриттів, тощо. Але мушу зізнатися: навіть після всього цього я й не уявляв, що заняття так званою Global Outreach та Global surgery в Україні виявиться для мене неймовірно важливим. Ці місії стали чи не найяскравішою сторінкою мого життя та одним із джерел натхнення й енергії.
Юлія МАСЮКЕВИЧ, спеціально для «ВЗ»
