Найвидатніший комбустіолог України Еміль Якович Фісталь відзначає 75-річний ювілей і 50-річчя лікарської діяльності. Масштаб цієї особистості та її внесок у розвиток вітчизняної хірургії переоцінити складно — Еміль Якович очолив опіковий центр Інституту невідкладної і відновної хірургії ім В.К. Гусака, організував першу в країні кафедру комбустіології та пластичної хірургії і вивів ці спеціальності на найвищий рівень.
До опікового відділення ІНВХ привозять пацієнтів із травмами та ураженнями, які, здавалося б, несумісні з життям. Однак, завдяки зусиллям професора Фісталя і його команди, хворі одужують і додають унікальні прецеденти у «скарбницю» світової практики. Еміль Якович керується принципом — не відмовляти в допомозі нікому. Тому пацієнти прибувають у відділення не тільки з Донбасу й України, а й з-за кордону.
За роки найскладнішої праці один із найвидатніших комбустіологів сучасності не втратив здатності пропускати через себе чужий біль та опікується своїми пацієнтами і їхніми рідними. Душевні якості Еміля Яковича, його турботу про своїх підопічних неодмінно відзначають усі, кому доводилося з ним спілкуватися. Багато пацієнтів, які зобов’язані професору своїм «другим народженням», підтримують із ним теплі, дружні стосунки. Всупереч усім стереотипам, знаменитий лікар завжди відкритий для спілкування, простий і доброзичливий.
Незважаючи на те, що Еміль Якович, безсумнівно, належить до патріархів вітчизняної медицини, він є прикладом креативного, прогресивного спеціаліста і яскравої особистості, звиклої до активного способу життя. Попри те, що у професора фактично не існує вихідних, він знаходить час і для подорожей із родиною, і для занять спортом, і для дружніх зустрічей, на яких постійно стає «душею компанії». Він керується девізом, фразою з власного вірша: «Что в этой жизни не успели, не наверстать вам никогда!»
До ювілею вийшла перша частина автобіографічної книги Еміля Фісталя «Мої ювілеї», яку він присвятив своїй великій родині. До неї увійшли спогади корифея медицини про своє життя, рідних, колег, пацієнтів та друзів. «Архів пам’яті» підказав автору найбільш значущі події та віхи, які виявилися гідні того, щоб знайти відображення на сторінках видання. Написана легко і з гумором книга (перша її частина розповідає про події до 1984 року) буквально заряджена оптимізмом і життєлюбством.
Кореспондент «ВЗ» поспілкувалася з автором-ювіляром.
ВЗ Емілю Яковичу, чому обрали медицину? Що вплинуло на вибір? Наскільки мені відомо, ваші батьки до неї не мали відношення?
— Справді, я не з лікарської родини. Я ріс без батька, мама — Ніна Ізраілевна Побережська, все життя пропрацювала на пошті, дослужившись до начальника головпоштамту і всю себе віддаючи турботі про сім’ю. Вона стала «нянькою» братам і сестрам.
Медиками були її брат Михайло і сестра Руслана Побережська. Дядько Михайло працював лікарем у селі Зайцеве під Єнакієвим, потім був призваний в армію і формував військовий госпіталь. Пройшов усю війну, дослужився до звання підполковника медичної служби, а потім шість років працював лікарем за фахом у Китаї. Повернувшись звідти, трудився на «швидкій». Тітка Руслана, отримавши диплом лікаря у 41-му, відразу пішла на фронт і всю війну провела в госпіталі. Повернувшись, успішно працювала в медсанчастині металургійного заводу лікарем, потім завідувачкою відділення. Тож династії як такої не було, але вплив рідних на мене був прямим. Я дуже вдячний їм за те, що саме вони своїм прикладом сприяли вибору моєї професії. У будинку лікарів — так майже офіційно називали двоповерхову будівлю, побудовану поруч із лікарнею, — панувала особлива атмосфера.
Я часто бігав туди послухати, поговорити, поспілкуватися.
ВЗ Тим не менш, спочатку ви пішли по робочій стезі?..
— Після школи я працював на заводі. Потім реєчником, рентгенлаборантом. Ми діагностували дефекти, але не у людей, а в металі, в слябах. Потім перейшов у рентгенкабінет лікарні. Два роки я поєднував трудову діяльність і навчання на вечірньому відділенні факультету промислового та цивільного будівництва в політехнічному інституті. Але відчував, що це не мій шлях. І з другого «заходу» вступив до Донецького медінституту. Я потрапив у якусь зовсім незвичайну обстановку навчання, творчої діяльності та інтелектуального спілкування. З перших секунд зрозумів — моє, те саме!
ВЗ Після закінчення навчання ви успішно працювали в хірургії та займалися науковою роботою. Як прийшли до комбустіології?
— Усе почалося з нічного дзвінка з клініки в червні 1966 року. У шахтарському містечку Димитрові стався вибух терикону, постраждали люди. Для мене це був повний екстрим: я другий рік працював у хірургічному відділенні, постраждалих від опіків раніше не лікував. Бачив таких хворих під час обходу в клініці, іноді — в перев’язочній або на амбулаторному прийомі (та й ті були неважкі). Але міркувати було ніколи: в таких ситуаціях залізна дисципліна — перш за все.
Вибухнув вугільний терикон шахти 5-6, до якого прилягали дві вулиці одноповерхових будинків шахтного селища. Це трапилося близько 23.00. До числа постраждалих і загиблих у будинках додалися люди, які в цей час поверталися з кінотеатру. У повітря злетіло 200 тисяч тонн розпеченої породи, накривши одну вулицю полум’ям, а іншу — гарячим попелом. Усе це нагадувало картину «Останній день Помпеї». Це був неординарний випадок — навіть у літературі я не зустрічав подібних прикладів.
Скільки людей загинуло, ми не знали, але в хірургічне відділення місцевої лікарні госпіталізували 32 постраждалих. У більшості з них опіки локалізувалися на ногах. Це були ті, хто після страшного вибуху в паніці босоніж вискакували з будинків і опинялися в розпеченому попелі по коліна. Але двоє постраждалих були в дуже важкому стані. Один на прізвище Ільющенко, а інший — Безручко, пацієнт з однією ногою (другу ампутували після аварії на шахті). Нам було дозволено замовляти будь-які лікарські препарати, які в СРСР тоді не застосовували. І ми цим користувалися. Відновити функцію нирок у Безручка допоміг осмодіуретик «Манітол», доставлений літаком із Мінська. А впоратися з другою стадією хвороби (коли починається надходження продуктів розпаду загиблих тканин у кров і приєднується інфекція) в Ільющенка вдалося за допомогою «Неокомпенсану», замовленого в Австрії. Два важких пацієнти отримували ще масу препаратів — антибіотики, серцеві, імунні засоби, антиоксиданти й у великій кількості препарати крові. Крім того, і це, можливо, найважливіше — місцеве лікування обширних ран. Доки вони не ліквідовані, то являють реальну загрозу для життя. Хоча методи лікування обпечених у той час відрізнялися від сучасних, принципово ця теза незмінна. Тим не менш, упродовж півтора місяці Ільющенко і Безручко отримували суто консервативне лікування, що складається з етапного видалення нежиттєздатних тканин під наркозом. Для проведення пластичних операцій умов і можливостей у ЦМЛ не було — їх пізніше створили у клініці. Але до того часу поверхневі рани у цих постраждалих уже зажили, а площа глибоких (гранулюючих) ран становила 20-25% поверхні тіла. Всіх інших пацієнтів до цього часу вже виписали додому. У складі бригади хірургів ми прожили в Димитрові півтора місяці…
Із колегою Геннадієм Лівшицем були щасливі насамперед тому, що всі хворі одужали, а ми отримали свій перший досвід лікування тяжкообпечених. Через півроку мені запропонували перейти на роботу в опіковий центр — я навіть і не вагався.
ВЗ Ви були організатором кафедри комбустіології, першої в країні…
— У 2003 році ми стали піонерами, потім такі кафедри з’явилися у Києві та Харкові. Мені дуже хотілося втілити цю ідею в життя! Було дуже складно, адже завжди непросто йти неторованим шляхом. Але завдяки моїм колегам і друзям усе вийшло! Донбас і вся Україна гостро потребувала підрозділу, який би забезпечив навчання лікарів-комбустіологів, хірургів, анестезіологів, травматологів з питань лікування пацієнтів з опіками.
У нас уже шестеро викладачів, із них четверо — доктори наук. На кафедрі немає жодного асистента — лише професори й доценти, старші лаборанти й лаборанти. Але найприємніше — це п’ятеро клінічних ординаторів (двоє з них — іноземці) і четверо аспірантів.
Курсанти для навчання приїжджають до нас не тільки з України, а й із Білорусі, Росії, Узбекистану, Польщі.
ВЗ Які основні напрямки роботи кафедри?
— Це, звичайно ж, надання допомоги постраждалим від опіків. Але останнім часом у нас приблизно половина пацієнтів — не з опіковою патологією. До нас привозять хворих із великими механічними травмами, там, де потрібне втручання пластичних хірургів. Ми лікуємо пацієнтів із пухлинами, з наслідками променевих уражень, із трофічними виразками і різними вродженими захворюваннями шкірних покривів, у тому числі, всіма ускладненими ранами. Обсяг допомоги, що надається, дуже великий.
ВЗ При опіковому центрі існує унікальна для країни і Європи лабораторія клітинного і тканинного культивування, де вирощують культури стовбурових тканин і клітин, які використовуються для лікування опіків. Чиєю ідеєю було настільки сміливе починання?
— Моєю. У 1993 році я відвідав конференцію, яка проходила в Підмосков’ї. Там були присутні й американські колеги, які підготували доповідь про застосування клітинних технологій при лікуванні опіків. Мені дуже сподобалося те, що я почув. Одразу після повернення в Донецьк я звернувся до свого друга і вчителя, який очолював тоді ОЦКЛ — професора Володимира Корнійовича Гусака, розповівши йому про свою ідею. Він мене підтримав. Минуло рівно десять років — і мрія втілилася в життя. У 2003 році відкрилася лабораторія клітинного і тканинного культивування, яка успішно функціонує і розвивається.
Нас, на жаль, також не обійшли проблеми економічного характеру, немає і необхідного матеріального забезпечення. Сучасна комбустіологія — дуже високовартісна галузь. Півтора року тому я був у США в клініці міста Фінікс (Арізона). На одному з обходів мені показали пацієнтку, яка пролікувалась у них рік тому і приїхала для реабілітації. Я поцікавився у професора Даніеля Карузо, який очолює клініку, скільки ж коштувало лікування жінки. Він увімкнув комп’ютер, підняв історію хвороби і повідомив цифру — 1 мільйон 100 тисяч доларів! Усі ці витрати покриває страховка плюс державне фінансування (в США 12% бюджету виділяється на медицину).
ВЗ За кордоном підхід до лікування абсолютно аналогічний українському?
— Відрізняється тільки тим, що там усе набагато дорожче. Американські лікарі не використовують ніяких мазей, розчинів, як це прийнято у нас. У них усе уніфіковано, запаковано, і кожна така пов’язка коштує величезних грошей. Як не дивно, але всі застосовувані в США технології такі ж, як і у нас. Більш того, деякі їм навіть невідомі. Наприклад, там не знають, що таке Клінітрон — ліжко на повітряній подушці, на якому хворі «плавають». Застосовується воно для поліпшення перебігу ранового процесу.
У Європі і в США лікарі мають дуже вузьку спеціалізацію. І спілкування з пацієнтами у них досить своєрідне. Коли людина приходить у клініку, їй вручають направлення на обстеження і лише потім, коли пройде його, вона може розраховувати на прийом. Хворих там ніхто так ретельно не оглядає. Це є тільки у нас, де існують традиції радянської школи. Все ж таки нас навчили, що пацієнта потрібно оглянути, вислухати тощо. Я у Великій Британії спостерігав, як спілкуються лікарі з хворими — там немає звичного нам «людського» ставлення до пацієнта. А це ж дуже важливо для постановки діагнозу і лікування. Коли хворий довіряє лікарю, то слово має цілющий вплив.
ВЗ Якими якостями, на ваш погляд, має володіти комбустіолог?
— Комбустіологія — наука широкого профілю. Опікова хвороба зачіпає всі важливі органи і системи людини. При термічній травмі страждають, насамперед, судини, тому основний удар припадає на органи, які мають найсильніший кровообіг — це легені, нирки, головний мозок, кишечник. Виникають і кровотечі, вони є практично в усіх важких хворих, та останні роки ми їх профілактуємо, і подібних випадків стало менше. Щоб стати хорошим фахівцем, потрібно знати, як перебігає опіковий шок, другий період хвороби — токсемія, третій — септикотоксемія, коли приєднується інфекція і так далі. Знати, які можуть бути ускладнення і як їм запобігти. Крім того, комбустіолог повинен бути лікарем загального профілю і знати патологію внутрішніх органів. Він зобов’язаний бути ще й хірургом, оскільки потрібно оперувати і володіти елементами пластичної хірургії. Остання, до речі, вийшла саме з комбустіології та мікрохірургії. Лікар-комбустіолог — це ще й психолог.
ВЗ Як ви оцінюєте ті реформи, які зараз відбуваються у сфері охорони здоров’я?
— Будь-яка реформа вимагає фінансування. Якщо будуть відповідні фінансові вливання, то вона може розраховувати на успіх. І, дійсно, в цьому відношенні вже є позитивні зміни. Якби не реформи — ніщо б ніколи не зрушило з місця. Може і є помилки, перекоси, але ми прагнемо щось змінити. Результату не буде, якщо нічого не робити…
Я вірю, що ситуація в країні стабілізується, бо в таких умовах дуже важко працювати і жити. Якщо ми це пройдемо, то буде і фінансування, й успішне продовження реформ. Тому моє найбільше бажання — щоб у країні був мир і стабільність, тоді й у медицині все буде добре!
Євгенія МАРТИНОВА, власкор «ВЗ», м. Донецьк
