Всесвітньовідомий британський нейрохірург, професор, автор книги «Не нашкодь: історії про життя, смерть та хірургію головного мозку» Генрі Марш уже понад 20 років допомагає українським нейрохірургам та вчить їх проводити складні й унікальні операції. За його підтримки в 2001 році в Києві відкрилася клініка «Міжнародний центр нейрохірургії». Нещодавно у Львівському національному медичному університеті ім. Данила Галицького лікар прочитав лекцію про етичні аспекти і чесність у медицині.
Генрі МАРШ, старший нейрохірург-консультант відділення Atkinson Morley Wing of London’s St George’s Hospital, професор, кавалер ордена Британської імперіїРано чи пізно перед лікарем постає питання чесності з пацієнтом, колегами та із самим собою. Я написав книжку, що вже витримала 21 міжнародне перевидання. Майже всі читачі висловлюють здивування з приводу її надмірної відвертості. Тобто люди навіть не сподіваються, що лікар буде з ними чесним.
Щодо чесності з пацієнтом, то вона полягає в тому, аби відверто обговорювати з ним його проблеми, природу хвороби та прогноз лікування. І якщо він невтішний — робити це дуже важко. Чому лікарям складно бути чесними з пацієнтами? Коли людина хворіє, вона передусім сподівається на одужання. Вона не хоче чути поганих новин. Як лікарі ми вчимося прикидатися, обманювати пацієнтів, щоб підбадьорити їх і уникнути неприємних розмов.
Торік я працював у Непалі. Левова частка моїх хворих була неосвіченими селянами. Колеги попередили, що їм не можна говорити правду через відсутність у них освіти. Якщо це зробити, то пацієнти почнуть бігати лікарнею, галасувати й робити дивні речі. Згодом так поводитиметься й уся їх родина. Це унеможливить процес лікування.
Найкращий спосіб обманути інших — обманути самого себе. Коли ми самі повіримо в брехню, то й наші хворі нам повірять. Самообман — це важлива клінічна навичка. У молодості, коли ви тільки починаєте працювати лікарем й щось іде не так, ви одразу панікуєте. Якщо ви скажете пацієнту: «Перепрошую, я ніколи раніше такого не робив. Я не знаю, що трапилося», він злякається і втече від вас до іншого лікаря. Тому ще на початку своєї кар’єри ми вчимося обманювати людей. Це необхідна річ. З часом виникає ефект лавини, коли маленька брехня тягне за собою більшу. Нам доводиться жертвувати деякими нашими хворими, аби навчитися краще лікувати інших. По всьому світу, в усіх медичних системах люди, у яких є достатньо грошей і політичного впливу, платять за медичні послуги, тому що вони переконані: у цьому разі на них не «тренуватимуться». Ми змушені це прийняти. Життя несправедливе. А тому основне наше завдання — мінімізувати цю несправедливість.
В Україні, як і в інших державах, існує ще одна причина лікарської нечесності — залежність лікаря від грошей. Він намагається провести якомога більше операцій, щоб більше заробити, і має велику владу над своїми пацієнтами, а влада, як відомо, псує людей. Коли лікування не дає бажаного результату, коли стан пацієнта погіршується або він помирає, то лікарю дуже важливо вміти розрізняти медичну помилку і невдачу. Ми вчимося на своїх помилках, і якщо ми їх не визнаватимемо, не зможемо стати кращими. Для лікаря важливо бути чесним із собою, навіть якщо він не до кінця чесний зі своїми хворими та колегами. Це дуже важко, бо всі ми люди і нам не хочеться думати про себе погано.
Існує проблема, яку психологи називають когнітивним упередженням. Йдеться про способи людського мислення і про те, що змушує нас робити помилки. Усі ми певною мірою страждаємо від когнітивної упередженості. Навіть коли ми вважаємо, що поводимося раціонально й послідовно, у реальності це може бути зовсім не так. Нам властиво помилятися під час оцінювання рівня можливостей і ризику, а також рис, притаманних іншим індивідумам. Люди, особливо лікарі, схильні робити поспішні, а отже — помилкові висновки. Усвідомлення когнітивної упередженості допомагає нам зрозуміти, чому ми припускаємося помилок.
Зараз я здатен проаналізувати свої огріхи, які є нормальним явищем, бо я — всього лише людина, а не робот. Хочу розповісти вам історію про 40-річну жінку, у якої розвинулась мальформація Арнольда — Кіарі. Післяопераційний період перебігав нормально, і через 3 дні я виписав хвору додому. Тиждень по тому мені зателефонував її чоловік і сказав, що вона погано почувається. У цей момент я був зайнятий — до нас якраз привезли пацієнта в тяжкому стані. Оскільки подібні операції я проводив не вперше, то знав, що найчастіше в людини можуть виникати прояви менінгізму (не настільки сильні, як менінгіт). Це звичайний післяопераційний стан. Раніше після таких втручань у моїх пацієнтів ніколи не траплялося ускладнень, тому сказав чоловікові, щоб він дав їй певні ліки. Через кілька днів цю жінку привезли до мене в дуже тяжкому стані. Я ще раз поглянув на її знімки і не повірив своїм очам. У неї виявилася надзвичайно тяжка патологія. Жінка вижила, але залишилася повністю паралізованою. Це була моя помилка через недбалість. Я мав уважніше слухати її чоловіка і не робити необдуманих висновків.
Зазвичай, коли ми знаємо, що лікар прийняв поспішне рішення, то сприймаємо його як поганого фахівця. Опис когнітивних упереджень дав мені інструмент для розуміння природи моєї помилки. Тут спрацювали три когнітивні упередження. По-перше, надмірний оптимізм. Операція пройшла успішно — я й подумати не міг, що може виникнути якесь ускладнення. По-друге, я зробив сотню таких операцій і був певен — знаю все. Однак, якщо ми ніколи не бачили чорного лебедя, це не означає, що його не існує. Останнім упередженням був ефект несподіванки: навіть гадки не мав почути якісь погані новини по телефону. Хоча наприкінці нашої розмови чоловік хворої повідомив мені дуже важливу інформацію, на яку я не звернув уваги, спираючись на два попередні упередження.
У своїй книзі я процитував відомого французького хірурга Рене Леріша: «У кожного хірурга є свій маленький приватний цвинтар, куди він має ходити час від часу та думати. Там дуже багато горя і жалю, але саме там він має шукати пояснення своїх помилок». Помилки вчать нас куди більше, аніж успіх. Адже останній посилює когнітивне упередження оптимізму.
У Великій Британії є два визначення лікарської помилки. Перше — це помилка клінічного судження, коли лікар зробив усе можливе, але щось пішло не так, тобто виникли обставини, незалежні від досвіду чи намагань лікаря. Друге визначення — недбалість, коли лікар може допомогти людині, але з певних причин не робить цього.
Нам ніколи не вдасться уникнути всіх когнітивних упереджень. Однак ми можемо зробити висновок, який стосується всіх нас: інші люди краще бачать мої огріхи, аніж я сам.
Як нам навчитися уникати помилок? Рецепт дуже простий: треба мати колегу, здатного на конструктивну критику.
За матеріалами zaxid.net
