Що може бути складнішим за лікування пухлини мозку? Генрі Марш, відомий британський нейрохірург, автор нових технік оперативних втручань на відкритому мозку, а ще — волонтер, який майже чверть століття допомагає Україні, знає відповідь на це питання. Складнішим за хворобу може бути процес ухвалення рішень, здатних врятувати життя пацієнта чи відібрати його. Відповідальність за них — цілком на совісті хірурга.
ВЗ Чому ви обрали нейрохірургію?
Генрі МАРШ, старший нейрохірург-консультант Госпіталю Св. Юрія (Лондон, Велика Британія), член Королівської колегії хірургів, кавалер ордена Британської імперіїУ моєму випадку на рішення змінити політологію на медицину також вплинуло багато чинників. Зокрема нещаслива історія кохання, з якою я психологічно не міг впоратися, навіть замислювався про самогубство, проте не зміг цього зробити. Тож я, можна сказати, просто втік з Оксфорду й абсолютно випадково знайшов роботу прибиральника операційних у госпіталі. Це, власне, і стало моїм першим досвідом роботи в медицині. Також мені зажди подобалося працювати руками. Тож я постав перед новим вибором, зробити який мене спонукали багато речей одночасно: і згадане нещасне кохання, і непокора батьку (він був чудовою людиною, проте наші погляди на життя не збігалися), й робота в госпіталі у бідному шахтарському регіоні на північному сході Британії…
Звичайно ж, я планував зробити кар’єру середньостатистичного представника середнього класу, але не в якості академічного науковця. Під час роботи в госпіталі зрозумів — хочу стати хірургом. Мені вкрай пощастило, що зміг повернутися до Оксфорду, де я старанно вчився, важко працював і навіть спромігся стати одним із найкращих випускників. Адже я чудово розумів: буде дуже складно потрапити до медичної школи, якщо покину навчання.
Нарешті, отримавши диплом з політології, я мав змогу вступити до медичної школи в Лондоні. На щастя, батько і моя перша дружина підтримали мене. Також фінансову допомогу надала держава, адже навчання доволі дороге. Проте я щасливий, що зміг здобути дві освіти: першу з політології, філософії та економіки, а другу — медичну.
Згодом я став інтерном, проте був дещо розчарованим роботою в клініці, куди мене направили. Хоча я й хотів здобути фах хірурга, абдомінальна хірургія мені зовсім не подобалася. Приблизно через півтора року роботи лікарем я випадково побачив операцію на головному мозку. Це стало прозрінням: я одразу зрозумів — саме цим хочу займатися все життя. Тоді мені виповнилося 32. За рік до цього в мого сина виявили пухлину мозку, то був жахливий період. Хоча іноді психологічно дуже важко бути нейрохірургом, я жодного разу не пошкодував. Я щасливий, що прожив саме таке життя.
Робота нейрохірурга — це емоційні злети і падіння, якщо ви не байдужі до своїх пацієнтів. Звичайно ж, ви не можете ставитися до кожного з них як до власної дитини. Якби я так робив, то просто не зміг би виконувати свою роботу. Тож лікар має бути певним чином відстороненим, однак потрібно пам’ятати: пацієнт — не манекен. Аби зрозуміти поведінку хірургів, достатньо уявити себе канатохідцем, котрий мусить постійно балансувати. Як у пісні відомого блюз-співака Бі Бі Кінга: «Якщо хочеш продовжувати політ, краще не дивитися вниз». Хоча в моєму віці я вже можу собі дозволити це робити.
ВЗ Чи пам’ятаєте ви свого першого пацієнта?
— Звичайно, пам’ятаю. Важко забути того, у чию голову ти вперше встромив хірургічний інструмент. Я навіть пам’ятаю, як вперше провів скальпелем по людському тілу під час студентської практики! Хоча надалі, з роками, у пам’яті міцніше закарбовувалися невдачі й помилки, ніж успіхи. І це важливо, оскільки ми вчимося на своїх помилках, а не перемогах — успіх згубний для лікарів, та й не тільки для них. Якщо ти засліплений успіхом лікар — це погано для твоїх пацієнтів, якщо ти такий політик — це погано для держави.
ВЗ Відомим є ваш вислів: «Чесність у професії — моє Євангеліє». Чи завжди пацієнт повинен знати правду? Ви також вважаєте, що найгірше для людини — це відсутність надії, тож як не перетнути межу між правдою й надією?
— Так, я завжди намагаюся бути чесним. Проте це дуже важко, особливо коли ти працюєш зі складною патологією, наприклад, із раком мозку. Інколи доводиться говорити пацієнтові гірку правду, хоча зазвичай ми сповіщаємо про це родині.
За моїми спостереженнями, готовність сприйняти подібну правду залежить від рівня освіти пацієнта. Скажімо, у Непалі, де я також працюю час від часу, люди не готові зрозуміти, що лікар не завжди може допомогти. Були випадки, коли родина хворого стояла під операційною зі зброєю в руках й погрожувала розправою в разі невдалої операції. Проте в розвинених країнах на кшталт Англії чи США ми говоримо правду. У більшості випадків ми сприймаємо речі набагато простішими, ніж вони є насправді. Коли люди дізнаються, що помруть, у багатьох з них настає когнітивний дисонанс. Усі ми знаємо: рано чи пізно помремо, і водночас сподіваємося на продовження життя, тобто в нас виникають абсолютно протилежні думки. Коли ти розмовляєш зі смертельно хворим, то складається враження, що спілкуєшся із двома різними людьми.
Я намагаюся говорити правду, проте не до кінця — у Британії ми називаємо це безневинною брехнею (white lie). Говорячи із людиною зі злоякісною пухлиною головного мозку, я намагаюся все пояснити. А саме: єдине, у чому я абсолютно переконаний, це те, що коли ми не робитимемо нічого, то пацієнт помре протягом кількох місяців. Коли починати лікування негайно і сподіватися, що пацієнту пощастить, він проживе значно довше. Коли ж не пощастить, то він помре протягом наступних місяців. Звісно, трапляються й випадки, які ми називаємо «між пощастило і зовсім не пощастило», тобто пухлина може вирости знову, але тоді все одно є вибір: наприклад, продовжити лікування.
Хоча усе це правда, але мушу зізнатися: я однозначно перебільшую позитивний бік лікування. Статистично більшість таких хворих помирає протягом року, проте є й винятки. Однак упевнений: говорячи пацієнту правду, ви даєте йому трохи більше надії.
Ще однією величезною проблемою є те, що після розмови із пацієнтом ми не отримуємо жодної зворотної відповіді, так званого фідбеку. Адже хворі не дзвонять мені наступного дня й не розповідають, що вчора я чудово з ним поговорив або ж навпаки — некоректно повідомив погану новину. Відповідно лікарям украй важко визначити, чи вдаються їм такі розмови. Можливо, саме тому більшість медиків не дуже й вправні в цьому, оскільки просто не знають, правильно чинять чи ні і як змінити стиль спілкування. Тож велика частина лікарів, і я в тому числі, мабуть, кращої про себе думки, ніж є насправді. Якби ж ми могли чути, що про нас говорять пацієнти після таких розмов, йдучи коридорами…
Проте, попри всі ці вагання, особисто я завжди намагаюся бути чесним зі своїми хворими.
ВЗ Як ви ставитеся до критики у професії?
— Критика — життєво необхідна річ! Якщо ніхто не критикуватиме вас, то звідки ж ви знатимете, що чините неправильно. Ніщо не є настільки добрим, що не може бути зроблено краще. Критика однаково важлива як у літературі, так і в медицині. Я свято вірю в те, що інші люди набагато краще за мене бачать мої помилки. На моє переконання, украй важливо обговорювати всі складні медичні випадки разом з пацієнтами, іншими фахівцями, у тому числі й помилки — аби інші могли вчитися на них, а не скоювати власні. Адже ми, лікарі, іноді почуваємося богами, а критика допомагає нам спуститися на землю.
ВЗ Кажуть, що лікарі — неемоційні. З якими емоціями ви заходите в операційну?
— Це неправда. Приховування власних емоцій — чи не найперша річ, якій вчаться молоді фахівці. Щойно ти стаєш лікарем, тобі потрібно встромляти в людей голки та скальпелі. Для пацієнта немає нічого страшнішого за це, однак і лікарю нелегко. Проте якщо він зізнається хворому у своєму страху і скаже, що ніколи не робив цього раніше, як же тоді почуватиметься пацієнт? Тож лікарі вчаться вдавати упевненість, тобто маніпулювати емоціями.
Хоча частково я з вами погоджуюся: певною мірою хірурги мають залишатися беземоційними. Однак, з іншого боку, є відомий вислів: «Влада розбещує, а абсолютна влада просто руйнує». Досвідчені хірурги мають значну владу над пацієнтом. Тут і виникає ризик бути розбещеним вщент і, як наслідок, стати повністю беземоційним й перестати дбати про хворих. Тобто знову ж таки треба шукати золоту середину.
Коли я заходжу до операційної, завжди почуваюся схвильованим. Проте межу між неспокоєм і страхом украй важко визначити. Якби скелелазіння було безпечним, мабуть, ніхто цього і не робив би. Кожен хірург повинен любити свою роботу і, до певної міри, ризик — не боятися полоскотати собі нерви.
ВЗ Яким ви уявляєте майбутнє нейрохірургії?
— Саме майбутнє неможливо передбачити. Справжній прогрес у нейрохірургії — зробити її непотрібною, тобто замінити хірургію неінвазивними методами лікування. Нейрохірургія інколи є вкрай незамінним, але доволі жорстким методом порівняно з неймовірною складністю та делікатністю головного мозку.
Технічно нейрохірургія не є складнішою за інші види хірургії, наприклад, кардіо-, торакальну чи порожнинну. Проте вона набагато ризикованіша. Більшості помилок у нейрохірургії припускаються на етапі ухвалення рішення: оперувати чи ні. Саме тут цей процес є найважчим і найважливішим. Вам доводиться мати справу більше зі статистичними ймовірностями, ніж із точними даними. Ви говорите пацієнту: якщо ми зробимо операцію, то лишається 10% вірогідності того, що ви помрете, без операції така ймовірність становитиме, скажімо, 15%. І лише в деяких випадках є чіткі показання до оперативного втручання. Тож коли досвідченіші лікарі стають надто самовпевненими і ніхто не насмілюється їх критикувати, то вони починають помилятися. І я дуже часто бачу, як це трапляється в Україні.
ВЗ Чи близькі вже лікарі до розгадки природи пухлин мозку?
— Етіологія раку різноманітна. У видів раку, які ми лікуємо в дітей (на кшталт лейкемії), — доволі проста генетика. Налічується лише 4-5 онкогенів, котрі беруть участь у розвитку хвороби. У дорослих же генетика злоякісних новоутворень неймовірно складна: у процес залучена величезна кількість генів. Та навіть якщо ми навчимося його лікувати, все одно від чогось помремо, адже рак — це хвороба здебільшого літніх людей, незважаючи на те, що на всіх соціальних плакатах чи рекламах благодійних фондів — фото дітей і молодих людей. Власне тому в США, наприклад, витрати на систему охорони здоров’я постійно зростають.
ВЗ Чим зараз допомагаєте Україні?
— Як і в Непалі, Албанії, інших країнах, я консультую багатьох дітей абсолютно безкоштовно. Я довго шукав місце, де мені було б комфортно із командою нейрохірургів, котрі працюють, неначе злагоджений механізм, а не тягнуть ковдру кожний на себе. Власне тут, у Комунальній міській дитячій клінічній лікарні міста Львів, я це відчуваю.
Цього разу ми встигли проконсультувати близько 50 дітей. Кількох прооперували, одного хлопчика навіть вдалося поставити на ноги — на щастя, підозри лікарів щодо пухлини головного мозку не справдилися, у підлітка була вроджена вада, яка згодом могла призвести до інвалідизації, проте ми змогли її усунути. Тож хлопчик уже ходить.
Також я привіз апарат — фіксуючий прилад, незамінний при операціях на головному мозку. Він дає змогу дуже обережно рухати потрібні ділянки в порожнині мозку. Під час минулого візиту нам його бракувало. Хоча апарат і винайшли майже 40 років тому, в Україні таких усього кілька.
ВЗ Як ви ставитеся до реформ системи охорони здоров’я в Україні? Чому, на вашу думку, вони не можуть зрушити з мертвої точки?
— Як на мене, в Україні занадто багато лікувальних закладів. Наприклад, у Львові продовжує діяти ще радянська система, за якою в місті функціонують дві дитячі лікарні: обласна та міська. Знаю, що в державі має відбутися процес скорочення лікарень й об’єднання їх у великі медичні центри. Це, власне, те, що вкрай необхідно зробити. До того ж дуже складно об’єднати лікарів і змусити їх працювати разом. Це як зібрати котів у мішку. Через об’єднання завжди трапляються суперечки, лікарі повстають проти цього. В Україні потрібно інтегрувати всі лікарні та створити потужні медичні центри на зразок тих, які функціонують у Британії, де в одному місці концентруються всі медичні сили.
Й, однозначно, дуже великою проблемою є корупція, особливо в системі закупівель лікарських препаратів та обладнання. Проте це питання права, його верховенства і незалежних суддів. Зазвичай саме ці зміни потребують найбільше часу і зусиль.
Щодо медичної етики й самих лікарів — що ж, це сфера загальнолюдської культури та моралі, і, знову ж таки, для докорінної зміни свідомості необхідно багато часу. На жаль, швидких рішень тут немає.
Крім того, Україна — не надто заможна держава. Тут важко очікувати на такий самий рівень послуг, як у західних країнах. Ще одна проблема спільна у вас із Британією. Спробуйте уявити себе урядом, який оперує доволі незначною сумою для системи охорони здоров’я. На що ви її витратили б: на неймовірно дороговартісну нейрохірургію чи первинну ланку? Звичайно ж, ви досягнули б набагато кращих результатів, інвестувавши в первинну ланку (сімейну медицину), адже тоді лікарі матимуть шанс запобігти тяжким хворобам чи виявити їх на ранніх стадіях.
ВЗ Знаю, що ви були на Майдані… Чи змінилися у вас відчуття та сподівання щодо майбутнього країні на сьогодні?
— Так, я був на Майдані багато разів. Не задля медичної діяльності, звісно, я був частиною натовпу та всією душею підтримував прагнення України до змін.
Моє захоплення Україною пов’язане з іншою історією. Багато років я працював у Києві з одним хірургом, згодом ця робота вилилася у глибоке розчарування, адже я витратив багато часу та грошей, аби допомогти йому стати кращим у своїй галузі. Як з’ясувалося згодом, він не допоміг нікому, окрім власного сина…
Проте потім я познайомився з багатьма молодими нейрохірургами, котрі виявилися зовсім іншими. Нове покоління молодих лікарів вселяє в мене надію, що в України попереду — світле майбутнє, незважаючи на проблеми з Донбасом, Росією тощо. Тож, попри певні розчарування, я досі вважаю, що прийняв правильне рішення, приїхавши до України.
ВЗ Гіпотетично, якби у вас була можливість обрати професію знову, на чому ви зупинилися б?
— Коли я ще отримував свій перший вчений ступінь з політології, то замислювався над спеціальністю кремленолога — цікавився радянським тоталітаризмом. Можливо, навіть вивчив би російську. А якби докорінно довелося міняти професію, то став би архітектором. Мені подобається створювати речі своїми руками, а будівлі — це такі самі речі, тільки великі.
Якби ви мене запитали про кар’єру в Британії, то, хоча я і є засновником кількох операційних технік, єдина річ, якою дуже пишаюся, — це садок на даху лікарні. Там був величезний балкон, котрий не використовувався. На зібрані мною пожертви створили чудовий сад, де пацієнти мають змогу помилуватися небом і вдихнути свіже повітря. Саме цим я пишаюся найбільше, а не всіма операціями, які провів, адже для пацієнтів, на жаль, лікарні скидаються на тюрми, а сад переконує їх у тому, що життя продовжується.
Юлія МАСЮКЕВИЧ, спеціально для «ВЗ»
