Єдиний в Україні академік НАМНУ зі спеціальності «Ортопедія і травматологія», відомий ортопед-травматолог, який уже 24 роки керує ДУ «Інститут травматології та ортопедії НАМН України», Георгій ГАЙКО вважає свою роботу покликанням. Ця людина вражає не тільки своїм професіоналізмом, а й щирими людськими якостями і величезним досвідом. Знайомтеся!
Георгій Васильович ГАЙКО, доктор медичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, ортопед-травматолог вищої категорії, керівник клініки ортопедії і травматології для дорослих Інституту. Протягом 17 років був головним ортопедом-травматологом МОЗ України, 12 років — президентом Української асоціації ортопедів-травматологів, а тепер є її почесним президентом; був членом правління Всесоюзного товариства ортопедів-травматологів, членом Всесоюзної проблемної комісії МОЗ СРСР. Наукові досягнення Г.В. Гайко визнано за кордоном, протягом 12 років він був національним делегатом Міжнародного товариства ортопедів-травматологів (SІСОТ), є членом Американської академії ортопедів-хірургів (ААOS).
За сумлінну та багаторічну роботу Георгія Васильовича нагороджено знаком «Відмінник охорони здоров’я», медалями «Ветеран праці», «В пам’ять 1500-річчя Києва» та орденом «За заслуги» III ступеня, Почесними грамотами Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Міністерства охорони здоров’я України.
ВЗ Георгію Васильовичу, ви з дитинства мріяли стати лікарем?
— Я народився 21 грудня 1936 року в селі Волока Вижницького району Чернівецької області в сім’ї селян — Василя Георгійовича і Марії Дмитрівни. У шість років батьки віддали мене до школи, але вчитися не довелося — при румунському протектораті, який панував у той час на Буковині, школам не дозволяли навчати дітей українською мовою, тому після звільнення Буковини від окупації я пішов у перший клас початкової школи вдруге. Із п’ятого класу вже долав по бездоріжжю щодня майже десять кілометрів. Навчався із великим бажанням, особливо захоплювався географією та історією. Вистачало часу і на відвідини математичного та танцювального гуртків. У шкільні роки мріяв стати юристом, але доля визначила інший шлях, а вона завжди була до мене доброю! Якось знайомий запросив мене на «день відкритих дверей» у Чернівецький медінститут, і … життєві плани миттєво змінилися — саме тоді я вирішив стати лікарем. Батьки цей вибір підтримали. У 1954 році я вступив до Чернівецького медичного інституту.
ВЗ Але чому саме ортопедія і травматологія?
— Навчаючись на третьому курсі, я захопився хірургією, відвідував ургентні чергування. На п’ятому — вже самостійно виконував окремі операції. У той же час працював фельдшером у хірургічній клініці. Обрати спеціалізацію «Ортопедія і травматологія» мене надихнув викладач цієї дисципліни, і… те, що у дитинстві я часто ходив до дядька у столярну майстерню, де полюбляв випилювати та вирізати — ортопедія схожа на роботу скульптора. Після закінчення інституту я отримав призначення на роботу в Середню Азію на посаду хірурга. Коли повернувся, потрапив до лав нейрохірургів, але вже через два тижні почав розпитувати, де ж у Києві знаходиться Інститут ортопедії. Так я потрапив на прийом до його директора І.П. Алексєєнка, який і сам пройшов великий провінційний вишкіл на терені травматології. Мене взяли в клініку, а через кілька місяців я став аспірантом, вдосконалюючи навички з оперативної хірургії, травматології та ортопедії.
ВЗ А що доводилося робити в Азії?
— Саме там я пройшов справжню школу життя: був і за хірурга, і за гінеколога, і за інших спеціалістів хірургічного профілю. Я працював у місці, яке від обласного центру знаходиться за 350 км, від районного — за 80 км, це так званий «голодний степ». Організація іменувалася «ГлавГолодСтепСтрой», а медчастина — «Лікарня Чардара-ГЕСстрой», вона розміщувалася у фінському будиночку. В таких самих дерев’яних будиночках жили і ми. Поруч була зона, звідки приводили працівників на будівництво ГЕС і водосховища. Але найголовніше, що я там здобув, — родину. На одному із викликів я познайомився з районним невропатологом Галиною Антоновою, з якою ми разом оглядали хворого. Це знайомство визначило подальшу спільну дорогу, створення сім’ї лікарів.
ВЗ Але на Середній Азії ваші «подорожі» не закінчилися?
— Так, через сім років праці в Інституті МОЗ СРСР направило мене на роботу в Алжир, де я очолив групу радянських лікарів, керував ортопедо-травматологічним відділенням центрального госпіталю м. Алжир і був консультантом поліклініки радянського посольства. Там я провів три роки свого життя.
ВЗ Із чого розпочалася ваша робота на посту директора Інституту ортопедії і травматології? Мабуть одразу довелося розв’язувати певні проблеми?
— Проблеми були завжди — і до мене, і після. Як-то кажуть — у кожному столітті є своє середньовіччя. Я очолив Київський інститут травматології та ортопедії в 1989 році — став першим директором, обраним колективом. За весь час існування інституту маю найбільший директорський стаж. Мені подобається адмініструвати: багато мусиш вирішувати самостійно, а це вимагає постійно перебувати в тонусі. Раніше був бюджет великий, але не було змоги щось путнє дістати — обладнання, інструменти тощо. А зараз усього достатньо, проте грошей, аби це придбати, — малувато. Я відчуваю, що це моя справа, яка приносить мені колосальне задоволення. А коли ти займаєшся своїм, то й Бог допомагає.
ВЗ Ви перед нашою зустріччю перебували в операційній. Невже й досі оперуєте?
— Ні, вже не оперую. Але частенько заходжу до операційної, глянути, що роблять хлопці. От сьогодні відпрацьовували нову методику. Стало цікаво, адже я теж хочу бути в курсі всіх інновацій. Література — це одне, а для мене краще — побачити на власні очі. Іноді жалкую, що не оперую, але, розумієте, хірургія (особливо в ортопедії) — це молодість, сила, реакція. Нехай молоді оперують! А я займаюся, окрім головування клінікою, організаційними питаннями. Влаштовую семінари, лекції, виїжджаю до регіонів і за кордон, організовую зустрічі з обласними ортопедами тощо. Це величезний пласт роботи.
ВЗ Де ж берете натхнення і сили? Як відпочиваєте?
— У мене немає якогось певного хобі. Я можу посидіти з вудкою, але це зазвичай буває дуже рідко. Надихає родина — у мене дві доньки і чотири онуки!
ВЗ А доньки пішли по ваших стопах?
— Лише одна із них. Вона зараз завідує лабораторією функціональної діагностики у нашому Інституті. Я хотів, щоб вона була невропатологом або окулістом, але донька вирішила по-своєму і скоро вже захищатиме докторську дисертацію.
ВЗ Що ви вважаєте своїм найбільшим досягненням за роки керівництва Інститутом?
— Нам багато чого вдалося зробити. Створили ортопедичну службу в Україні і я вважаю, що на сьогодні вона — одна із кращих. Ми маємо добре згуртований колектив головних ортопедів-травматологів. Це справжня команда — нам навіть заздрять представники інших спеціальностей. Ми зберігаємо і шануємо традиції: раз на місяць проводимо дні пам’яті — обираємо кількох видатних учених, влаштовуємо конференцію, а потім публікуємо це у своїх виданнях. Зараз збираємо матеріали для книги про історію української ортопедії і травматології. Це копітка робота, але таке видання мусить бути.
Нам вдалося розв’язати ряд організаційних питань щодо створення нового напрямку з проблеми гематогенного остеомієліту. Завдяки об’єднанню наукових зусиль фахівців різного профілю — дитячих хірургів, ортопедів-травматологів, педіатрів, рентгенологів і морфологів — було досягнуто успіху в боротьбі з цією важкою патологією.
Окрім цього, ми добудували корпус, у якому зараз знаходиться Інститут, відкрили три нових відділення: відділення спортивної та балетної травми — перше в Україні, відділення патології стопи, і також перше в Україні реабілітаційне відділення зі стаціонаром. Уже 25 років будуємо поліклініку (сміється — авт.) — як завжди, бракує коштів. Перша черга працює вже три роки. У цьому році маємо надію закінчити другу чергу. Там будуть лабораторії, стерилізаційне відділення, пральня. Зараз ці служби знаходяться в аварійному приміщенні, яке свого часу горіло. Щодо третьої черги — це майбутнє Інституту.
ВЗ А як так сталося, що у головному Інституті ортопедії і травматології немає ані магнітної, ані комп’ютерної томографії?
— Це наш головний біль. Іноді їдеш до якоїсь обласної лікарні і вона обладнана краще, ніж наш Інститут. Жах! Що вже казати про МРТ: були часи, коли у нас був один рентгенапарат на всю установу! І той старий. Ніхто не хотів іти на ньому працювати. Але, на щастя, ми купили вже і МРТ, і КТ. Їх встановлять у тій споруді, яку ми маємо добудувати до кінця року.
ВЗ Ходили чутки, що апарат МРТ просто неможливо встановити у приміщенні Інституту через якісь геологічні нюанси: накопичувалася вода, чи щось таке. Це справді так?
— Звичайно ні! Причина одна — нестача коштів.
ВЗ А за чиї кошти зараз придбано апарати?
— За рахунок Академії Наук. А більшість апаратури, яку ми придбали за останні роки — той же рентген — за кошти, котрі отримували із приміщення, яке здавали в оренду ще до 2003 року.
ВЗ Як ви вважаєте, чи відрізняється рівень нашої ортопедії від, скажімо, європейської?
— Ні! Я щойно повернувся із Америки, часто відвідую європейські країни й абсолютно обґрунтовано можу стверджувати: в ендопротезуванні ми абсолютно нічим їм не поступаємося. Користуємося тими ж ендопротезами, що й увесь світ. Зараз розробили свій, український, він уже пройшов клінічну апробацію і отримав дозвіл на серійне виробництво — сподіваюся, до осені ми його вже почнемо виробляти. Головне, що протез коштуватиме вдвічі дешевше за іноземні — 15-16 тис. грн, тоді як зараз найдешевший обходиться у 35-40 тис. грн. Для більшості пацієнтів це шалені гроші. Потреби України в ендопротезуванні — близько 50 тисяч операцій на рік, а робимо всього 5-6 тисяч. Я виступив із ініціативою соціального замовлення: враховуючи, що наші протези не будуть надто дорогими, хотілося б, аби якусь кількість закупили для соціально незахищених верств начелення — інвалідів, одиноких тощо. Особливо це актуально для пацієнтів із переломами шийки стегна, які майже не оперуються у регіонах. Це зазвичай літні люди, і вони вимушені «доживати» у такому стані. Тому соціальним питанням потрібно приділяти належну увагу.
ВЗ Чому ж, якщо рівень ендопротезування в Україні такий самий, наші співвітчизники їдуть оперуватися за кордон? Це питання статусу?
— Зараз їдуть набагато менше. Раніше — так, був такий період. У нас не одразу все виходило. Це зараз майже всі лікарі обласних та міських лікарень навчені ендопротезуванню і зробити таку операцію можна в будь-якій області України. Навіщо ж платити близько 70 тис. у.о. за таку ж операцію за кордоном? Підготовка і рівень майстерності наших ортопедів-травматологів на високому рівні. Проблема — інструментарій, обладнання, діагностика. Наприклад, ми маємо тільки 2 апарати ЕОП, які необхідні для контролю операції. Та й ці два наші ЕОПи «на ладан» дихають, а в регіонах їх узагалі немає. Нещодавно я був у Білорусі, і директор Інституту ортопедії скаржився, що немає куди ці ЕОПи діти! Парадокс. І таких проблемних питань вдосталь.
ВЗ Давайте пофантазуємо: яким би ви хотіли бачити Інститут років через 10?
— У кадровому плані — таким самим. Раніше ніхто не хотів іти у науку, зараз маса людей приходить до Інституту із проханнями взяти в аспірантуру чи на роботу. Так от, я хочу, щоб Інститут став сучасним і гарно обладнаним, аби цим ентузіастам було приємно працювати і не виникало приводів шукати кращої долі за кордоном.
Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
