21 листопада ми відзначали річницю Майдану, з якого почалася Революція Гідності. Наш народ дорого заплатив за неї і продовжує платити й досі, війна на Сході України щодня народжує нових героїв — героїв нашого часу. «ВЗ» зустрілася з двома такими лікарями-героями, аби дізнатися, як було тоді, за часів Майдану, і як боронять нашу землю зараз.
Сергій Архангельский: Воюватиму разом зі всіма — скільки треба
ВЗ Минулого разу наша зустріч не відбулася — ви сказали: «Я йду на війну»…
Сергій Архангельський, лікар-анестезіолог КУ «Центральна районна лікарня» Житомирської районної радиВЗ А насправді?
— Я лікар одного з батальйонів (не буду називати частину, місце перебування). Але знаходжусь безпосередньо зі своїми бійцями.
ВЗ Пропускаючи події на Майдані через призму війни на Сході, як вважаєте: це те, за що ви стояли? Чи досягли мети?
— Тобто чи потрібен був Майдан? Так, він був конче необхідний нашій країні. Чи даремні жертви на Майдані? Я вважаю, що недаремні. Хлопці першими заплатили своєю кров’ю, своїм життям за зміни в житті Батьківщини. Я кажу це як людина, як лікар, котрий працював на Майдані в найважчі його часи.
Майдан почався ще 21 листопада — коли вийшли кияни, студенти, люди інтелектуальної праці, які знають різницю між радянським минулим і сьогоденням. Вийшли, знаючи, як живе Європа, які там цінності людські, рівень життя. Ці люди знали, чому за стільки років в Україні абсолютно нічого не змінилося. Тому цей Майдан був переломним моментом у нашій історії: він починався як європейський і мав би закінчитись як європейський. Я на Майдані був із 24 листопада, з Європейської площі — намагався щоразу після чергувань у лікарні, маючи вільний день, бути там. Пам’ятаю переддень подій, які стались у ніч із 29 на 30 листопада. Саме напередодні ми були там усією родиною — приїхав син зі Львова (він тоді був студентом Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького) разом із половиною курсу хлопців і дівчат. Багато хто з них там залишився в ту страшну ніч. Багато хто з них постраждав. Тому ця подія не могла мене оминути, бо там були мої діти. Там були діти всіх нас, українців. І так, як із ними по-звірячому розправились, — це не могло залишитися без наслідків для влади. Це однозначно. Не могло бути так, що, мовляв, «то ж не мене побили!» Побили дитину твого друга, твого сусіда, твого знайомого — просто дитину українця.
На що сподівалася тодішня влада? Що не буде ніякого опору? На Віче 1 грудня я дійсно побачив силу України. А коли потім розгортались усі інші події, я побачив усю велич і силу українського народу. Побачив, що нас не зламати нічим, не залякати — нас навіть кулі не зупиняють, як виявилося під час апофеозу всіх цих подій 20 лютого.
На Майдані вже під час серйозних протистоянь я був 22, 23 і 24 січня. Потім 30 січня. Із 3 лютого по 4 березня навчався на курсах підвищення кваліфікації й намагався хоча б увечері, хоч раз чи двічі на тиждень бути на Майдані. А 18 лютого — це був, я вважаю, один із найстрашніших днів в історії України. Коли хлопці, не маючи сил і змоги стояти, один одного підпирали на барикадах. Коли все місто було перекрите і я добирався до Майдану пішки — витратив на дорогу десь близько двох годин, усвідомлюючи, що я лікар і мої знання та моя сила мають бути на Майдані. Коли прибув на Майдан, то одразу побіг до Будинку профспілок (він тоді ще був неушкоджений), де весь перший поверх займав польовий госпіталь. Пам’ятаю й досі крики поранених хлопців, голосне спілкування лікарів, тому що треба було швидко надавати допомогу, і що мене найбільше вразило — не було ніякого хаосу, все працювало як годинник. Я відразу зайняв місце в бригаді, в якій були медпрацівники з усієї України: травматолог із Дніпропетровська, анестезіолог із Харкова, медсестра-анестезистка з Рівного, терапевт із Сімферополя.
Жодної хвилини перепочинку в нас не було: один стіл звільнився — поклали іншого пораненого. Йшли секунди на те, щоб змінити простирадло, помити руки, змінити халат — і знову починаєш працювати. На моїх очах хлопець — він зараз серед героїв Небесної сотні — приніс пораненого батька, а той… був уже мертвий. Син навіть не знав, що ніс уже мертве тіло свого батька. Знаєте, у лікаря-анестезіолога, хірурга емоцій небагато — робота така, але тоді вони переповнювали серце й душу. Пам’ятаю, принесли хлопця з відірваною рукою та розірваною грудною кліткою. Ми надавали йому допомогу, а він був у стані агонії. На жаль, врятувати не вдалося. А йому було лише 22 роки. Потім принесли «беркутівця» — йому також надавали допомогу, для нас це теж чиясь дитина. Звинувачувати тих хлопців, відверто кажучи, я не можу. Більше скажу: навіть на Майдані до них було нормальне людське ставлення.
Після того, як близько 2-ї години ночі почав палати Будинок профспілок, нам довелось звідти терміново евакуюватись — забираючи поранених, медикаменти, перев’язувальні матеріали, обладнання — що змогли винести з вогню. Піднялись до Михайлівського Золотоверхого собору, де був розгорнутий ще один госпіталь. Але там уже було дуже багато лікарів, тож прийняли рішення знову сформувати кілька мобільних груп і повернутися на Майдан. Киянин, власник трьох кафе біля готелю «Козацький», віддав нам їх під медпункти, в яких ми й працювали до найстрашнішого дня Майдану й України — 20 лютого. Туди зносили і поранених, і вбитих. Це жахливо: бачити кров від вогнепальних, осколкових поранень, бачити, як масово гинуть українці, — цього не можна просто так спокійно перенести. Але, напевно, відбиток усе ж накладає професія — емоції «заганяються» дуже далеко й просто робиш свою справу. Та коли 21 лютого були перші проводи загиблих героїв Небесної сотні — тоді ридали всі. Реквієм «Пливе кача по Тисині», запалені свічки… Вже скільки часу минуло, а все одно сльози навертаються на очі, коли згадуєш.
Тому, коли почались кримські події, знаючи, що сьогодні, як ніколи, над Україною нависла загроза втрати державності, втрати своєї Батьківщини, жодної хвилини не вагався — в Збройних Силах я вже півроку. За цей час дуже багато подій відбулося: мій син закінчив університет, а я не потрапив на випуск, мої однокурсники зустрічались, святкуючи 20-річчя закінчення інституту, — я теж був далеко від святкувань. Пропустив дні народження мами й сина. Шкода, що не був у колі рідних, але не шкодую, що знаходжусь на захисті своєї держави.
За цей час у мого бойового друга, з яким разом служимо, народилася дитина. Та, на жаль, він її побачив набагато пізніше, не відразу після народження. Це й сумно, що він не був у такий радісний момент зі своєю дружиною, але, знаєте, й радісно, що війна не руйнує любові. І війна не руйнує життя людського. Хоча може забрати це життя…
ВЗ Ви пам’ятаєте першого «свого» пораненого?
— Я пам’ятаю кожного хлопця в обличчя…
ВЗ Багато їх пройшло через ваші руки?
— Трохи було. Першим був сапер, який підірвався на міні. Надавали хлопцеві допомогу, «витягували», як могли, але, на жаль, була проблема з евакуацією. Дуже довго чекали на вертоліт, тому до Харкова він живим не долетів… Потім були хлопці, відряджені до штабу АТЦ з наших рот, — трагедія сталася 13 травня. Тоді багато їх загинуло. При штурмі гори Карачун теж загинуло двоє хлопців. І після цього, на жаль, пішло й пішло…
Війна ще не закінчилася — не хочеться, щоб були втрати, але ми всі розуміємо, що вони будуть. Чи то поранені, чи — не дай, Боже — вбиті. Коли сідаємо вечеряти, у нас завжди на столі — за солдатським звичаєм — півчарки горілки, шматок хліба і свічка. І були такі тижні, що ми майже щодня поминали когось із наших бойових побратимів. Це дуже важко… Коли ти знав людину, спілкувався з нею, перекурював разом. На війні ж бо основне між людьми — спілкування, воно замінює навіть якось родинні стосунки, тому що сім’ї у всіх далеко. У нас, наприклад, служать хлопці з різних куточків України — із Тернополя, Івано-Франківська, Львова, Сум, Полтави, Вінниці, Житомира, навіть з Криму — ті, які не прийняли ганебної зради присязі й ганебного пристосуванства. Вирішили для себе одне — підуть з Україною до кінця, й сьогодні вони служать серед нас. І після того, як із ними разом вечеряєш, розгріваючи на вогнищі банку тушонки, спілкуєшся, слухаючи гру на гітарі (у нас є дуже багато талановитих хлопців, котрі гарно співають, грають), і наступного дня дізнаєшся, що хтось із них загинув, — це, повірте, такий тягар на серці, такий смуток на душі. Відчуття таке, ніби душу огортає темрява. Й те, що хлопці загинули, а ти живий, сприймається як докір самому собі, щоразу «гризе» тебе думка: ти не був разом із ними, у тебе було інше завдання, ти був в іншому місці, виконував іншу роботу, не менш важливу, але якби був із ними — можливо, цього б не сталося. Прикрив би або вчасно надав кваліфіковану допомогу.
От згадую зараз хлопців. У нас, наприклад, служать шеф-кухар одного зі столичних ресторанів, випусковий інженер каналу «2+2», дуже багато хлопців-бізнесменів. І, знаєте, абсолютно немає жалю в їхніх очах, розмовах, поведінці за тим, що вони залишили.
ВЗ А страх?
— Страх є завжди. Інша справа — даєш ти йому волю чи ні. Не боїться, як кажуть, лише божевільний. Але кожен переймається, може, не стільки за себе, скільки за те, які проблеми виникнуть удома, якщо, не дай Боже, він загине в бою. Жити хочеться… Побачити, як одружиться син, як ростуть діти, — в багатьох хлопців вони ще й у перший клас не ходять. Хочеться зустріти старість у колі своєї родини — дітей, онуків. Зрозуміло, що одному Богові відомо, хто скільки проживе. Але, знаєте, постає дуже цікаве, таке чисто морально-етичне, розуміння нинішніх подій і людей у них. От наприклад, служить зі мною командиром одного з відділень мобілізований чоловік 45 років, який приховав у військкоматі, що має лише одну нирку. Він до мене звернувся як до лікаря — ні, не жалівся і не скиглив, а прийшов порадитися, що робити далі, як пристосуватися до даної ситуації, оскільки погіршилися погодні умови. Я запитав: «А чому ти пішов? Ти ж мав повне право залишитися, моральне навіть право, тебе ніхто не осудив би й не засудив!» А він каже: «Як я сидітиму вдома, коли гинуть 20-річні хлопці? У мене на очах фактично живцем згорів кулеметник під час бою. Його доправили до госпіталю з опіками 80% поверхні тіла, й через якийсь час він помер. А хлопець навіть не був одруженим. Якщо я сидітиму вдома — себе зневажатиму!»
ВЗ Ви теж пішли добровольцем. Не вважаєте це геройським вчинком?
— Героями я вважаю хлопців, які виходили з-під Іловайська. Хлопців своєї частини, які загинули або були тяжко поранені. Колег-медпрацівників, котрі з-під вогню витягали поранених. Хлопців, які сьогодні захищають Донецький аеропорт. Бійців 30-ї бригади. Хлопців, які загинули під Волновахою. Хлопців, які вийшли з Криму. Всі вони для мене — справжній приклад героїв-українців. Серед них, повірте, є й етнічні росіяни, й представники інших національностей. Але якщо вони вважають себе громадянами України й перебувають у лавах Збройних Сил України — для мене всі вони справжні українці.
ВЗ Вам доводиться рятувати й найважчих поранених — медперсоналу, медикаментів вистачає?
— З кадрами все нормально. А з медикаментами спершу були проблеми. Тож, коли приймав медичну службу свого підрозділу, зумів організувати колег-лікарів тут, а через командування свого підрозділу — волонтерів-спонсорів, котрі допомогли нам. Тобто виїжджав я вже з медикаментами. На сьогодні, безумовно, є постачання від держави — те, що й має вона робити, це одна з її безпосередніх функцій. Але левову частку все одно забезпечують волонтери. А зараз почалася пора застуд, і довго чекати на якісь централізовані постачання ми не можемо. Тому використовуються знайомства навіть у цій ситуації. От, поки був у відпустці, підійшов до завідувачки однієї з аптек Житомира, дав їй список необхідного, дуже просив допомогти. І хоча аптека приватна, але нам пішли назустріч й організували ту кількість медикаментів, яку просив. Звісно, розумів, що не можу багато замовляти, але люди зібрали — безкоштовно. І я їм дуже вдячний. Лікарі відділення інтенсивної терапії ОКЛ ім. О.Ф. Гербачевського, відділення анестезіології та інтенсивної терапії Обласної дитячої клінічної лікарні, моєї рідної районної лікарні, згадувана завідувачка аптеки Надія Усаченко — доземний усім їм уклін. Дуже вдячний волонтерам, які приїжджають із Києва, — завдяки співпраці з батальйонами територіальної оборони ми вже теж знайомі з медиками, один одному допомагаємо.
Отже сьогодні людського душевного й морального все-таки більше. Набагато більше. Я навіть ніколи у житті не міг уявити (і рік тому до подій на Майдані й навіть під час цих подій), що в Україні буде війна і більше того — що я буду на цій війні. Кому тоді скажи, сприйняли би, мабуть, за невдалий жарт. Але сьогодні ми маємо інші реалії. І я воюватиму до кінця, допоки битиметься моє серце, допоки дихатиму й допоки ця війна не закінчиться — я буду там. Стільки, скільки буде необхідно. Інша справа, що не хотілось би повторення подібних ситуацій на кшталт Іловайська й Донецького аеропорту.
ВЗ З яким настроєм повертаєтесь назад?
— Я не можу не повернутись, тому що потім перестану себе поважати. Заради тих хлопців, які не повернулись у свої родини. Заради хлопців, які скалічені. Заради тих, хто зі мною служить. Заради тих, які навмисне приховали свої хвороби. Якщо не повернусь — вважатиму себе зрадником. А я ніколи зрадником не був і не буду. Тому воюватиму разом зі всіма — скільки треба. Найголовніше — залишитися неушкодженим, здоровим.
Рано чи пізно все закінчується. І ця війна закінчиться. Інша справа — не хотілося б ганебної поразки. Наш народ і наша нація на це не заслуговують. Тому я хочу звернутися до керівництва держави: не доводьте країну до цього. Бо українці й усі, хто живе в Україні, заслуговують на краще майбутнє. Ми сьогодні державі віддаємо все: волонтери — свої кошти, титанічну працю, військові — життя й здоров’я. Не обманіть свій народ! Оце — єдине, що я дуже хочу, щоб почули всі.
Олександр Стоцький: Я знову повернуся туди
ВЗ Як потрапили до війська?
— Я в 1994 році закінчив Бердичівське медучилище. Після цього призвали на строкову службу — був там фельдшером. Щоправда, після медучилища за спеціальністю не працював, але людей рятувати доводилося не раз, бо мав певні знання й навички. Мобілізували ж мене 20 травня.
ВЗ Страшно на війні?
— Нормально. Це повинно бути так.
ВЗ Обов’язки там виконували за медичною спеціальністю?
— Я був командиром відділення. Але й за медичною, як ви кажете, спеціальністю мусив попрацювати… Витягав хлопців з-під вогню. Перев’язував одного з бійців — йому відірвало ногу. Іншого просто відривав від рами, від шасі — він згорів у машині. Збирав шматки тіла, в мішок складав. Отака вона — війна…
Одні тікають, коли бачать, що тіло розлітається в мотлох. А я на розтинах бував, коли вчився, на ампутаціях, сам зашивав — тому для мене це не було дивиною. Я знав, що в першу чергу треба будь-яким способом — зубами гризти землю — але виносити хлопців. Що я ще можу сказати?..
ВЗ Зараз ви перебуваєте в госпіталі. Нічого не вразило після повернення у цьому, мирному, житті?
— Знаєте, я знову повернуся туди. Бо знаю, що там навпроти — ворог, а поруч зі мною — хлопці, яких я хочу прикрити. Які, знаю, прикриють і мене. А тут… Тут до лікарні приходять різні люди, відвідують поранених: є дійсно Люди з великої літери, а є й лицеміри. Ось у чому різниця. Ніби свої — і в той же час гірші за ворога. Тому що розумієш: повинні відстоювати твої інтереси — інтереси хлопців, які захищають їхні статки, їхнє добро, а насправді… От така різниця між життям там, на війні, й життям тут, у мирі й спокої. От чому я знову хочу туди — до свого батальйону. І я повернусь. Неважливо, чи фельдшером, чи командиром відділення — я повинен бути там.
І такі наміри в кожного з хлопців, які приїхали звідти. От, наприклад, нещодавно ми проводжали бійця з мінометної батареї — у нього чотири осколкових поранення (два з них — у голову), контузія. Він із розрахунку один залишився живим, і все одно повернувся на Схід. Ще ледь до тями прийшовши після поранення, відразу сказав: «Я поїду туди знову!» А йому б на пенсію по контузії, вже все — відвоював. Міг лишитися тут, жити вдома. І я вмовляв: «Краще сиди дома! Я поїду, бо у мене вже дитина є, а у тебе навіть і дітей ще немає! Залишайся, брате!» А він мені: «Ні! Я — зі своєю батареєю!» Тридцять років хлопцю. Він, виявляється (я тільки в госпіталі дізнався), жив майже поруч зі мною, а лише тут із ним познайомилися…
ВЗ Вражає, що в мирних містах так швидко забувають, скільки людей загинуло на Сході…
— Добре, коли призивають чоловіків, які хоча б зброю тримали в руках… У мене у відділенні, наприклад, є двоє таких — я їх називав «уркаганами». Одному 59 років, іншому — 57. Просили мене: «Саня, покажи, як автомат тримати! А краще дай нам ножі!» Я кажу: «У речовому мішку є штик-ніж — написано «ніж-багнет»!» Один як побачив, зрадів: «Та ти що — я з цією «дурою» всіх ворогів переріжу!» Отак, насправді, реально. Цьому чолов’язі 59 років, а він: «Саня, покажи мені ворогів — я їх різати буду!» Тому що в нього внучка є — «старий» готовий битися до останнього. А те, що «малює» телебачення, преса, — з реальністю воно часто несумісне.
ВЗ Хто на вас чекає вдома?
— Донька тринадцяти років і батько. Доня телефонує постійно — щовечора з нею спілкуємося. Навіть не знає, що я там був, — казав, ніби знаходжусь у розташуванні.
А батько, коли мене благословляв у військкоматі, сказав: «Сину, будь у своєму підрозділі батьком для молодших, братом — для ровесників, а для старших — вірним молодшим другом! І завжди приходь на допомогу своїм побратимам — якщо буде так, то й вони порятують тебе!»
ВЗ Чого б ви побажали собі?
— І собі, і тим, хто зараз там, — щоб брати мої бойові повернулися живими. От чого я хочу…
Розмову вела Вікторія ПАЛАМАРЧУК, власкор «ВЗ», м. Житомир
