Не минає й дня, щоб у ЗМІ не обговорювали так звані медичні реформи. Втім, незважаючи на посилену увагу суспільства й обіцянки чиновників кардинально оновити галузь, реформи в ній відбуваються болісно і часто за незрозумілим сценарієм.
Аналіз помилок — початок шляху
Лариса Канаровська, Голова Ради Київської міської профспілки працівників охорони здоров’яНа жаль, навіть після реалізації у місті Києві та інших областях України пілотних проектів із реформування галузі, на рівні держави сьогодні не підбито реальних підсумків, не оголошено їх результатів (хоча Закон України «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров’я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві» з 1 січня 2015 року вже втратив свою чинність). Простий поділ поліклінік на центри первинної медико-санітарної допомоги та консультативно-діагностичні центри у вигляді некомерційних комунальних підприємств і організацій жодним чином не поліпшив надання медичної допомоги населенню. А якщо говорити відверто, цей процес навіть погіршив маршрут пацієнта, збільшив навантаження на лікарів, «породив» поспіхом підготовлених (за 6 місяців!) лікарів загальної практики-сімейної медицини, збільшив чисельність адміністративно-господарського персоналу закладів охорони здоров’я. Отже, значні державні кошти було витрачено, а якісних результатів так і не досягнуто. І висновків із цього теж не зроблено.
Вперед наосліп?
Свідченням тому є факт ігнорування найнеобхідніших складових — маю на увазі ту ж інвентаризацію галузі, першочергове визначення обсягів фінансування тощо — у нинішньому процесі нового (а чи подальшого?) реформування галузі. Натомість створюються різного роду нові концепції та стратегії реформування, відірвані від реального стану галузі, потреб громадян і медичних працівників. А це означає, що і в майбутньому ми не досягнемо бажаних результатів. Крім того, виникає безліч питань до створення (зокрема до персонального складу) робочих груп із напрацювання таких документів.
Лунають численні заяви про те, як виглядатиме нова система охорони здоров’я, натомість і досі не вирішено питання щодо встановлення рівня гарантованого мінімуму безоплатної медичної допомоги, не розроблено та не затверджено жодних державних гарантій такої допомоги, не визначено ані категорій, ані порядку забезпечення нею незахищених верств населення. Досі не проведено економічних розрахунків необхідних обсягів фінансування галузі, не визначено подальшої долі медичного страхування, не кажучи вже про його форми, моделі тощо. Також не розроблено змін до податкового законодавства, які необхідно буде внести у разі запровадження загальнообов’язкового соціального медичного страхування. Адже існуюча база оподаткування та ставки податків, які нині сплачують громадяни й роботодавці, вже містять складову на забезпечення населення меддопомогою.
Додаткового врегулювання потребують і правовідносини між медпрацівниками та пацієнтами. У процесі втілення реформ має бути гарантовано реалізацію прав громадян на життя та охорону здоров’я (і не лише визначених Основним Законом, а й тих, що закріплені в міжнародних зобов’язаннях України, зокрема у ст. 2 Європейської конвенції з прав людини, ст. 11 Європейської соціальної хартії, в Угоді про асоціацію між Україною та ЄС тощо). Однак поки що цього не спостерігаємо.
Фінансова «точка опори»
Фінансування галузі — це також не «плани на майбутнє», а важливий пункт реформування, який потребує особливої уваги вже зараз. Оскільки сьогодні витрати на охорону здоров’я в Україні коливаються у межах 3,2-3,4% ВВП, і це не відповідає ані реальним потребам галузі, ані рівню її фінансування, рекомендованому ВООЗ (він має становити 7-10% ВВП). Те, що в нашій державі витрати на галузь постійно зменшуються, — неприпустимо, особливо в нинішніх умовах війни, коли медицина фактично є галуззю національної безпеки. До того ж значно зріс рівень інфляції, у рази підвищилися ціни, тарифи на житлово-комунальні послуги, знецінилася національна валюта тощо. Приміром, Київрада затвердила цьогорічні видатки на галузь охорони здоров’я у розмірі 3,8 млрд грн. Це не менше, ніж 2014 року, але, враховуючи нинішню економічну ситуацію, Бюджет-2015 — для виживання (якщо ситуація не погіршиться), а не для розвитку. І більша частина цих видатків піде лише на виплату заробітної плати медичним працівникам та нарахування, при цьому розмір її залишиться мізерним.
Зарплата в медичній галузі давно втратила мотивуючу та відтворювальну функції й традиційно посідає передостаннє місце серед інших галузей економіки. Незважаючи на постійні звернення Профспілки до Уряду стосовно цього питання, воно так і не вирішено. Тарифні розряди за єдиною тарифною сіткою, на основі якої проводиться оплата праці в галузі, залишаються на рівні січня 2013 року, що становить 852 грн (це навіть нижче рівня мінімальної зарплати!). Внаслідок цього працівники галузі охорони здоров’я щорічно втрачають третину заробітку, що є прямим порушенням законодавства про працю й усіх можливих трудових угод.
При цьому держава у будь-який спосіб намагається додатково обмежити й урізати заробітну плату та соціальні виплати медичним працівникам. Усім відомі обмеження заробітної плати, встановлені законом про Бюджет на 2015 рік, і останні урізання пенсій працюючим пенсіонерам до 85% їх розміру, введені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення».
А кадри де?
Подібні «реформи» негативно впливають на галузь, оскільки ще більше поглиблюють уже існуючу кадрову кризу в медицині. Зокрема, ще 2008 року на Колегії МОЗ України було оголошено, що в країні не вистачає понад 50 тис. медпрацівників. З того часу цифри офіційно більше не оприлюднювали. І ми розуміємо чому. Тому що це — катастрофа! Приміром, сьогодні у Києві укомплектованість лікарями становить приблизно 76-80%, особливо страждає первинна ланка. Третина працюючих — лікарі пенсійного віку (з них понад 200 — ті, кому за 80 років). І не від хорошого життя люди такого поважного віку досі працюють у галузі, бо, маючи мізерну зарплату, медики отримують і найменші пенсії, що не забезпечують їх у старості.
До речі, держава не лише зменшила розмір пенсій працюючих, а й підвищила пенсійний вік для медиків, що працюють у шкідливих умовах, щодня ризикуючи підхопити небезпечні хвороби. Підвищено й стаж, необхідний для виходу на пенсію за вислугу років, що також певною мірою було стимулом для медпрацівників.
Виходить, замість того, щоб вирішувати кадрове питання, держава створює всі умови для посилення відтоку фахівців із галузі. Згадана проблема не є суто українською: за даними ВООЗ дефіцит кадрів у охороні здоров’я є глобальним питанням. Нині у світі не вистачає понад 7 млн медпрацівників, а за прогнозами до 2035 року дефіцит становитиме 12 млн. Наша молодь не бачить іншого виходу, ніж виїхати на роботу за кордон, і, як бачимо, місце їм там завжди знайдеться. На жаль, МОЗ України, замість оперативно реагувати на ці факти та вживати рішучих дій (що відповідало б державній політиці), чомусь самоусунулося від вирішення згаданої проблеми, прикриваючись «мантрою» про те, що лікарів у нас надлишок. Одне лише запитання: хто буде впроваджувати реформи, якщо ситуація не зміниться? Працюючі пенсіонери з урізаними пенсіями? Ті медичні працівники, які залишаться? Тоді доведеться подвоїти або навіть потроїти норми навантаження на них. Хто захоче працювати в таких умовах?
Крім того, сьогодні на рівні Уряду запроваджено скорочення посад у галузі. Поки що на місцях «жертвують» вакантними посадами. Однак, по-перше, ніхто не відміняв законодавчо визначені нормативи з кадрового забезпечення — тобто ми є свідками чергового порушення законодавства. По-друге, скорочення навіть вакантних посад автоматично призведе до погіршення умов праці існуючого персоналу закладів охорони здоров’я, значно збільшивши навантаження на медпрацівників. Та якщо за наявності вакантних посад керівник закладу доручає працівникам роботу за суміщенням професій (посад) із відповідною доплатою, то в разі їх відсутності й цього зробити не зможе. У нього залишиться один шлях: збільшити навантаження на працюючий персонал при збереженні існуючого рівня оплати праці — і це неприпустимо. Також за рахунок фонду оплати праці вакантних посад адміністрація закладу охорони здоров’я має можливість здійснювати стимулюючі виплати працівникам (надбавки, премії), фінансування яких у кошторисах окремо не передбачено.
Врахуймо і те, що, приміром, у Києві постійно збільшується кількість населення, в тому числі пільгових категорій та внутрішньо переміщених осіб із зони проведення АТО, і вони також потребують медичної допомоги. При цьому первинна мережа та консультативно-діагностичні центри міста мають відповідну норму навантаження на медичний персонал, надають медичну допомогу населенню за угодами й формують штатну структуру відповідно до власної потреби. Як бути з «неврахованими» пацієнтами? Залишити їх без медичної допомоги неможливо. Але ж і вирішувати проблему за рахунок медиків, які працюють із додатковим навантаженням без відповідних доплат, також неприпустимо.
«Моральне обличчя» реформ
Ставлення до медичних працівників з боку держави (гідна оплата, турбота про належні умови праці і навантаження) — це ще й формування «групи підтримки» реформ, яку неможливо створити лише закликами та солодкими обіцянками. Щоб медики повірили у те, що зміни — на благо людей, потрібно забезпечити дотримання норм чинного законодавства (особливо в частині фінансування галузі), а також кардинально вирішити питання збільшення оплати праці, що підвищить мотивацію медиків, особливо молоді. Цього можна досягти лише шляхом проведення реальної фінансової децентралізації, і аж ніяк не через надання субвенцій із Державного бюджету. Тоді кожен регіон зможе самостійно визначати, який рівень заробітної плати встановлювати медичним працівникам, які додаткові соціальні мотиватори запроваджувати (соціальний пакет, житло тощо). Ці принципи сьогодні відстоює Профспілка.
Поки ж медики чують лише заклики «затягнути паски», звинувачення в корупції і в тому, що вони блокують реформи. Тому у тих, хто сподівається хоча б на якісь позитивні зміни, дедалі частіше з’являються сумніви, що вони настануть. І водночас виникає питання: а чи зацікавлене наше рідне відомство у них? Зауважимо, що під час підсумкової Колегії у Києві запрошений до участі в ній Міністр охорони здоров’я Олександр Квіташвілі спочатку запізнився на 40 хвилин, а через 15 хвилин уже залишив засідання, навіть не дослухавши першого питання порядку денного про результати роботи галузі за рік. Мабуть, це найяскравіше свідчення й відповідного ставлення до представників медицини, й рівня зацікавленості у вивченні та вирішенні існуючих проблем сьогодення.
