Навчання лікаря – довгий, дорогий і енерговитратний процес, але не кожна країна, на жаль, може винагороджувати випускників своїх медичних вишів по заслугах. Витрати на охорону здоров’я на душу населення різко відрізняються в країнах ЄС, з 816 євро на рік в Румунії до більш ніж 4 000 євро в Люксембурзі, Німеччині та інших західноєвропейських країнах. І тому лікарі та медсестри йдуть за грошима – й цей потік зазвичай пролягає в одному напрямку, зі Сходу на Захід, від бідних країн ЄС до багатших.
Все більше лікарів і медсестер переїжджають з однієї країни в іншу. Аналіз Європейської Комісії показав, що відтік медичних працівників особливо виражений зі Східної та Південної Європи – по суті, ці країни готують лікарів для своїх багатших сусідів.
Випадок із Естонії
Інгмар Ліндстрем закінчив медичний факультет Тартуського університету у 2001 році. Заробляв близько 600 євро на місяць, працюючи сімейним лікарем на батьківщині й паралельно навчався в докторантурі. Він пишався своєю роботою і любив місто, в якому жив – але… не мав змоги сплачувати всі рахунки. Й це стало основною причиною роздумів про еміграцію.
Опитування, котре проводилося безпосередньо перед вступом Естонії до ЄС у 2004 році – тільки через три роки після того, як Ліндстрем закінчив медичну школу – показує, що 17 749 естонських медпрацівників розглядають можливість роботи за кордоном. Недивно. Адже в той же час прямо поруч, у Фінляндії, молоді початківці заробляють по 2 000 або навіть 3 000 євро на місяць – тобто в чотири-п’ять разів більше, ніж їхні колеги Естонії. А дефіцит спеціалістів у Фінляндії тільки полегшує прибалтам пошук роботи. Й вони не втрачають нагоди: за свідченням Ліндстрема, через кілька років після закінчення навчання 30-40 відсотків кожного випуску покидає Естонію. Врешті решт і він став черговим естонським лікарем, який переїхав до Фінляндії.
Незважаючи на різницю в структурі охорони здоров’я та стереотипи, пов’язані з чималим досвідом роботи на батьківщині, Інгмар Ліндстрем прекрасно адаптувався на новому місці. За його згадками, лікар первинної допомоги у Фінляндії приймає по 15 пацієнтів на день, і коли йому доводиться оглядати шістнадцятого він вже починає скаржитися на гірку долю. Їхні естонські колеги приймають щодня по 30 хворих – «і ніхто з них не нарікає на життя».
Що ж, за тих, хто шукає кращої долі (й попри все знаходить її) можна тільки радіти. Але в цій історії фігурують не одні тільки лікарі, а ще й пацієнти , яких немає кому лікувати. Ще у 2011 році член правління Товариства естонських сімейних лікарів попередив про ризик майбутньої кризи в країні, де «в радіусі 100 кілометрів не буде сімейного лікаря». В зв’язку з цим естонські лікарі навіть зазнали деякого тиску з боку національних ЗМІ. Риторика була наступною: фахівці мають залишитися в країні, котра їх вивчила, і працювати на її благо, мовляв, «платники податків стурбовані тим, що вони заплатили за освіту тих, хто їх залишає». Проте грошей платників катастрофічно не вистачало на гідну компенсацію нелегкої праці. Ну і все ж таки ніхто не може відібрати в людини право на свободу пересування.
Свобода без вибору
Свобода пересування – один із наріжних каменів Європейського Союзу. Та коли йдеться про надання медичної допомоги в найбідніших країнах блоку, свобода пересування стає не лише перевагою, а ще й проблемою. У деяких країнах тотальний «вихід» лікарів і медсестер, здається, вже спричинив чималі збитки. У Румунії, наприклад, 10% населення повідомили, що залишалися без необхідної медичної допомоги принаймні раз.
Румунія втратила половину своїх лікарів у період між 2009 і 2015 роками. Через кілька років після вступу Польщі до ЄС більше 60% студентів-медиків п’ятого і шостого року навчання заявили про плани працювати за кордоном.
Хорватія, котра приєдналася до блоку в 2013 році, втратила з того часу 570 лікарів (5% від загальної кількості).
На момент вступу до ЄС Словаччина мала в резерві близько 15 000 практикуючих лікарів, й з того часу 3 800 подали заявки на виїзд. Аналогічна картина спостерігається в Португалії та Греції, що постраждали від кризи.
Міграція на Захід в основному спостерігається серед молодих спеціалістів, натомість середній вік лікаря в ЄС зростає. Понад третині лікарів у ЄС мала 55 років і більше вже у 2014 році виповнилося 55 років і більше. А згідно з аналізом Європейської Комісії, до 2020 року системи охорони здоров’я ЄС втратять близько 3,2 відсотків робочої сили тільки за рахунок виходу її на пенсію. Понад 60 тисяч лікарів залишатимуть професію щороку!
Паралельно наростає ще більш швидкими темпами застаріла, перманентна і повсюдна проблема – брак молодшого медичного персоналу.
Гірше пожежі
Втім, погано не тільки тим, хто залишається навіть без первинної медичної допомоги. Переїзд в іншу країну ЄС із збереженням соціального статусу – процес традиційно непростий, навіть неоковирний для строго регульованих професій, таких як лікар або медсестра: вимагається набуття конкретних професійних кваліфікацій, що варіюються від країни до країни.
Ніхто не скасовував і бюрократію. Люди не завжди навіть знають, куди подати свої заявки, щоб на новому місці визнали їхні дипломи, вимоги різняться між країнами, а органи влади в країнах-реципієнтах часто пропускають всі дедлайни реагування на такі запити. В зв’язку з цим Європейська Комісія відкрила програму з запровадженням Європейського посвідчення фахівця (European Professional Card), що спрощує процес міграції для п’яти професій з найбільшою мобільністю в межах ЄС (до цього числа увійшли медсестри, фармацевти та фізіотерапевти, але не лікарі). Віднедавна через веб-сайт ці спеціалісти можуть дізнатися, хто саме потрібен в кожній країні ЄС, завантажити вимоги до кваліфікації та навіть сплатити реєстраційний внесок. Як тільки країна-реципієнт дасть згоду їх прийняти, вони можуть виїжджати (якщо вважають, що вони відповідають мовним вимогам) та починати працювати на новому місці. Важливий нюанс: відтепер якщо приймаюча країна пропускає термін для відповіді, заявка затверджується автоматично.
Що стосується лікарів, то комісія тільки розглядає аналогічні спрощення, й цей розгляд триває вже чотири роки. Затримка частково пояснюється занепокоєнням політиків з приводу безпеки пацієнтів. Як пояснюється офіційно, здебільшого вона виникла з етичних міркувань: багатші країни не хочуть «красти» лікарів «з урахуванням зростаючого дефіциту лікарів в деяких національних системах охорони здоров’я».
Але напевне бідніші країни чекає все більше історій, подібних до біографії Ліндстрема.
Джерело: Politico
