У Кропивницькому його знають як головного медика захисту Донецького аеропорту у 2014 році, в Україні — як двічі пораненого кіборга з позивним Док, якого Президент нагородив орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Але високопарних слів про себе від сержанта Костянтина Головецького ніхто не почує — про оборону ДАП і десятки врятованих життів він розповідає стримано, суто по факту.
Оборона ДАП
Костянтин ГОЛОВЕЦЬКИЙ, сержант, інструктор з тактичної медицини, фельдшер загону 3-го окремого полку спеціального призначенняЯ неодноразово був за мить від фатального пострілу, і лише диво мене рятувало. Мав загинути, як мінімум, тричі. Уперше, коли отримав осколок у ногу — якби на 2 секунди пізніше вийшов з укриття, у мене влучив би снаряд БМП-1 (до речі, цей осколок досі в нозі — якось їздив у Вінницю до лікаря, просив його витягнути, але він сказав, що не варто — буде більше шкоди). Вдруге, коли потрапив у засідку під час перегону транспорту в Піски. Ми їхали вночі, без світла, по пам’яті. Я вів колону, оскільки був єдиним, хто знав дорогу. Щойно виїхав за ворота аеропорту — почався обстріл. Довго не думаючи, вискочив з машини і побіг в аеропорт, щоб попередити своїх. Обстріл вівся мені навздогін. Вони й сигнальні ракети запускали, щоб виявити мене (я тоді в болото падав і не рухався). Але добіг, попередив хлопців. Третього разу ледь не застрелили на блок-посту, переплутавши із сепаратистом. Військовий прицілився мені в голову, але натиснув не на спусковий гачок, а на скобу. Власне, це і врятувало мені життя.
Ще пам’ятаю, коли сепари ловили нас «на живця». А було так: бійці батальйону «Дніпро-1» потрапили в засідку і покликали нас на підмогу. Не встигли ми виїхати зі злітної смуги, як почався обстріл. Одна з машин перевернулася, і ми змушені були ховатися за нею, паралельно ведучи бій. Вибору не було — піхота обстрілювала нас із-за пагорба. Бій був досить інтенсивний, а в нас на руках двоє поранених середнього ступеня тяжкості: в одного рука прострелена, іншому куля пробила навиліт м’язову тканину на грудній клітці (у мене із собою була «таблетка», тому надав хлопцям першу допомогу). Двом бійцям вдалося відійти назад до терміналу. Нас залишилося дванадцятеро, й ми вирішили прориватися вперед на одній із машин. Поранених обережно поклали, а решта залізли абияк. Їдучи і відстрілюючись, ми дісталися старого терміналу аеропорту. Звичайно, тих поранених з «Дніпра-1», які потрапили в засідку, ми потім забрали й надали їм допомогу.
Також дивом вдалося врятуватися під час другого поранення в Краматорську у 2016 році. Тоді снайпер прострелив мені нирку — куля влучила в пластину бронежилета і прошила її, наче масло. На вильоті вона заплуталась у кевларі й за інерцією розлетілася. Її уламки і шматки бронелиста пробили дірку в тілі. Пощастило, що бойові побратими швидко доправили мене в госпіталь.
Чи завжди можна врятувати пораненого, коли лікар поруч? Знаєте, на війні не все від лікаря залежить. Звісно, багатьох витягували з того світу, але дуже часто ми були просто безсилі перед смертю. Наш бойовий товариш помер від того, що йому пробило голову наскрізь. Він годину тримався. Ми зробили все, що могли: спочатку стабілізували стан, а потім вирішили везти в Тоненьке, у медичну роту, де його могли прооперувати. Хоча чудово розуміли: там пораненого теж не врятують, оскільки потрібен спеціальний реанімаційний зал, підключення до систем і датчиків життєдіяльності… Це все було безнадійно, але не можна було сидіти й нічого не робити.
Дорога в медицину
Уже п’ятий рік працюю на посаді фельдшера загону 3-го окремого полку спеціального призначення. З початком російсько-української війни фактично на полі бою почав заново опановувати професію, і мені щастило на вчителів. Під час оборони Донецького аеропорту зі мною служив лікар анестезіолог-реаніматолог із Верхньодніпровська Олег Йосипович. Поки не було інтенсивних боїв, він ділився зі мною своїми знаннями і досвідом, тож, коли почалася активна фаза наступу сепаратистів, ми працювали повноцінно — він на одному потоці, я — на іншому.
Після цього вирішив і далі вдосконалювати свої професійні вміння та навички. У 2015 році за сприяння волонтерів літав на навчання в Естонію — отримав сертифікат інструктора з тактичної медицини за програмою ТССС. Загалом існує дві програми для навчання військових медичним премудростям: СLS і ТССС. Навчальна програма «Порятунок життя в бою» (Combat Life Saving, СLS) розрахована на бійця-рятувальника та звичайного солдата і вчить військових само- та взаємодопомозі на полі бою. А от програма «Основні принципи тактичної допомоги пораненим у бою» (Army Tactical Combat Casualty Care, TCCC) створена для поглибленого навчання санінструкторів. Вона дає теоретичні знання та практичні навички допомоги пораненому: спинення кровотечі, відновлення прохідності дихальних шляхів, евакуація поранених з поля бою, інфузійна терапія, внутрішньокістковий і внутрішньовенний доступ. Обидві програми відповідають міжнародним стандартам, які ґрунтуються на досвіді, отриманому під час ведення бойових дій військовослужбовцями країн НАТО.
Нині навчаюся на заочному відділенні психологічного факультету Центральноукраїнського державного педагогічного університету ім. В. Винниченка. Чому саме на психолога пішов вчитися? Бо для військового медика вміння надати на полі бою психологічну допомогу — не менш важливо, ніж медичну. Був у нас один випадок під час оборони ДАП (не в найактивнішу фазу, перед початком кінця): у досить досвідченого мінометника стався нервовий зрив — він просто плакав навзрид. Спочатку було якось дивно, але потім слова самі знайшлися — ми сіли, поговорили, випили коньяку, і його трохи попустило. Незважаючи на психологічний стан мінометника, командир не хотів відпускати його разом з пораненими додому, щоб не підривати бойовий дух інших військових. Після того, як я запитав, чи готовий він відповідати за те, що людина візьме в руки автомат і перестріляє половину роти або підірветься на гранаті, питання вирішилося.
Підготовка військового медика
На державному рівні військові медики отримують зовсім не ту підготовку, якої потребує реальне життя. Хлопці, котрі приїжджають із державного навчального центру «Десна», постійно скаржаться на це, та й мій особистий досвід підтверджує, що після так званих навчань військові повертаються «стерильними» — без знань. Тому я отримую практичні навички у волонтерських організаціях «Захист патріотів», «Білі берети», «Медсанбат» і своїм бійцям це раджу. Вони збалансовано навчають всього, що повинен знати кожен військовий (не лише медик), — і медичним маніпуляціям, й тактики медінструктора на полі бою.
Стосовно матеріально-технічного забезпечення і підвищення кваліфікації військових медиків, то певні проблеми і на початку війни були, і зараз є. Хоча ситуація все-таки змінилася на краще. На початку війни в кожного солдата був лише гумовий джгут, ще радянський, 60-80-х років, ПТІ (пакет перев’язувальний індивідуальний) й один шприц зі знеболювальним «Кетанов». Медик мав трохи більше: розчини для інфузій, гормональні засоби, купку таблеток, старі джгути, перев’язувальний матеріал. Зараз ситуація відносно стабільна. Ми забезпечені ізраїльськими й американськими бандажами різних розмірів, оклюзійними пов’язками, декомпресивними голками, назофарингеальними трубками, внутрішньовенними та внутрішньокістковими катетерами, кільцями й м’якими ношами для евакуації, тросами для витягування поранених, бинтами для тампонади, м’якими шинами, якісними препаратами й засобами для реанімації. Також кожен санінструктор має рюкзак з необхідними медикаментами для стабілізації поранених у складі групи під час бою. Єдине, чого не вистачає, — нормально оснащеного й укомплектованого реанімаційного автомобіля для евакуації постраждалих.
Як на мене, найкраще оснащення в нас було на кінець 2014-початок 2015 року, коли активно допомагали волонтери (зокрема для мене вони придбали дефібрилятор і кисневу систему). Коли волонтерський рух пішов на спад, якість медичного забезпечення знизилася. Держава в основному надає бійцям те медичне оснащення, яке отримує в якості гуманітарної допомоги від країн-партнерів. Наприклад, зараз на складах лежить вдосталь аптечок натівського зразка, яких вистачить на всіх військових, але чомусь туди і досі кладуть гумовий джгут і ППІ. На питання, чому так, відповідають, що в нас їх на складах 8 млн і треба кудись дівати. Тобто нормальні бандажі лежать, а старі добровільно-примусово використовуємо.
Для того щоб підвищити якість надання першої медичної допомоги в зоні АТО, треба зосередити увагу на кількох основних моментах: підготовці кваліфікованих військових медичних кадрів, постійному навчанні особового складу (щоб бійці могли самостійно надати допомогу в бою собі та побратимові), психологічній підготовці як медиків, так і бійців, а також забезпечити якісне оснащення та створити умови для швидкої евакуації, адже дуже часто поранених не вдається врятувати, оскільки немає чим їх транспортувати до госпіталю. Киснева система, розчини для інфузій, препарати для підтримання життєдіяльності, дефібрилятор — усе це також повинно бути у військового медика.
Я не став би стверджувати, що військова медицина має якісь колосальні недоліки, але вона поки що не на такому рівні, як нам хотілося б.
Записала Тетяна КОЛІСНИК, «ВЗ»
