Гонорар лікаря: хто збере «вершки» з пацієнтської вдячності?

2761

Доступно на русском

У планах нових реформ з’явився креатив — гонорари лікарів.
Цивілізоване розуміння гонорарів — це оплата додаткових послуг фахівця. В Україні їх розцінюють як «відбілювання» хабарів чи легалізацію подяк пацієнтів. І те, й інше наводить на роздуми. Це дійсно війна з корупцією в медицині чи держава намагається перекласти свій обов’язок «прогодувати» лікаря на плечі відтепер завжди «вдячного» пацієнта?

vz 15-16-2015_Страница_01_Изображение_0001

vz 15-16-2015_Страница_08_Изображение_0002Зоряна ЧЕРНЕНКО, доцент факультету правничих наук Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор права
Щоб наші лікарі отримували гонорари (як це практикують у деяких країнах світу), необхідно кардинально змінити їх взаємовідносини із закладами, де вони здійснюють свою діяльність. Лікар не має бути «прив’язаний» до одного місця роботи. Тобто хірург, приміром, може проводити операції у кількох лікарнях. Нині оплата додаткової роботи лікаря може здійснюватися хіба що на основі трудового договору, який не передбачає виплати гонорарів. Гонорар — оплата певних послуг. Коли трудові відносини лікаря і медзакладу будуть більш гнучкими, коли лікарі будуть надавати медичні послуги, а не просто працевлаштовуватимуться у певні заклади, тоді можна буде говорити про нову систему гонорарів. Але для цього має бути чітке розуміння вартості послуг, потреби в них, і необхідно спершу створити ринок надавачів таких послуг. Сьогодні лікарі не можуть надавати послуги тому чи іншому закладу — вони надають медичну допомогу безпосередньо пацієнтам. Навіть якщо йдеться про лікарів — суб’єктів підприємницької діяльності. Чим вільнішим буде лікар від підпорядкованості певному закладу, чим гнучкішою буде форма його зайнятості, тим швидше запрацює система гонорарів, яка існує в світі. Доки ж лікарі будуть «прикріплені» до лікарень, про цивілізовану гонорарну оплату їх послуг годі говорити. Оскільки ж йдеться саме про оплату послуг, а не про якусь подяку лікарю від пацієнта, то найперше завдання — порахувати вартість таких послуг. На первинці це зробити легше, але там поняття гонорару більш розмите. На вторинці ж досі не проведено розрахунків, якими є реальні потреби в таких послугах, скільки вони коштують. Добре, якщо до початку наступного року такі цифри з’являться. Та й після цього потрібно зробити кілька поетапних кроків, щоб гонорари лікаря перетворилися з ідеї на реальну систему оплати праці.

vz 15-16-2015_Страница_08_Изображение_0003Костянтин ТРІНУС, лікар-невропатолог, доктор медичних наук
Наші лікарі, отримуючи одну з найнижчих серед усіх спеціальностей зарплату, опинилися в ситуації, коли змушені розраховувати на «паралельне фінансування». Чого гріха таїти: більшість керівників медичних закладів зацікавлені в такому явищі, а подеколи навіть стають організаторами цього процесу. І в багатьох закладах лікарі навіть розскажуть вам по секрету, скільки грошей потрібно занести завідувачу відділення чи головлікарю наприкінці дня чи тижня.

Безумовно, така система «розрахунків» є несправедливою по відношенню як до лікаря, так і до пацієнта. Усі ми чекаємо змін. Одним з елементів реформування галузі, як заявили у МОЗ, може стати запровадження офіційних гонорарів для лікарів, які суворо обліковуватимуться, і це буцімто дасть гідну відсіч корупції. Поміркуймо, чи це спрацює?

Існує 4 джерела фінансування лікаря.

Перше — заробітна плата, яку він гарантовано отримує від роботодавця (держави чи приватного власника). За цю зарплату лікар зобов’язаний надавати чітко окреслений спектр медичних послуг у чітко відведений час.

Якщо пацієнт просить лікаря попрацювати понад норму (посидіти біля ліжка, вийти на роботу у вихідний день, терміново проконсультувати), тоді хворий сплачує лікарю гонорар. Це друге джерело.

Можливе і третє — хабар, тобто гроші, які лікар незаконно вимагає в пацієнта.

І, нарешті, четверте джерело — подяка. Це справа добровільна, лікарю можуть віддячити пацієнти, які задоволені наданими ним послугами, цінують його високу професійність. Дорогі «подяки» оподатковуються згідно з чинним законодавством. 

Тож те, що у нас називають гонораром (якщо він буде добровільним), мало б називатися подякою. Бо надання лікарями понаднормових послуг (за що й виплачується справжній гонорар) не може бути поширеним явищем у вітчизняній охороні здоров’я, особливо на первинній ланці, де на дільниці лікар обслуговує іноді до 4 тис. пацієнтів. А от на подяку він може розраховувати, якщо гарно лікуватиме пацієнта.

Вочевидь, ініціатива щодо запровадження гонорарів мала б отримати юридичне підґрунтя — необхідно укласти чіткий перелік тих зобов’язань, які лікар повинен виконувати за свою заробітну плату, а також послуг, котрі офіційно оплачуватимуться через касу медичного закладу чи в інший спосіб. Питання в тому, чи буде це фінансово вигідно самому лікарю? Адже високими такі гонорари не можуть бути, а копійки, додані до мізерних зарплат, не вирішать проблеми, а навпаки, загострять її, змушуючи пацієнтів платити двічі — у касу й лікарю. У найгіршому випадку (він найімовірніший) лікар навіть буде зобов’язаний виконувати «план із гонорарів», що по суті є відображенням нинішньої ситуації у медзакладах і аж ніяк не реформаторським кроком.

У цивілізованому світі лікарю нараховують таку зарплату, щоб він міг гідно прожити на неї. Але при цьому лікар знає: якщо він підвищує свій професійний рівень, турбується про пацієнтів, віддає їм більше, ніж передбачено «регламентом», його гонорари зростатимуть.

На мою думку, в Україні також слід почати з підвищення зарплати лікарям, які й без того працюють багато, часто понаднормово. Змушувати їх докладати додаткових зусиль, аби заробити на прожитковий мінімум, — не дуже гуманно. Так само, як і запроваджувати плату за медобслуговування без «додаткових зусиль» лікаря — нечесно по відношенню до пацієнта.

І не треба боротися з корупцією! Саме слово «боротьба» передбачає постійну наявність «ворога». Чи не краще створити такі умови, щоб приватна медицина взяла на себе частину навантаження державної і стала доступною не лише найбагатшим верствам населення? Як цього досягти? Візьмемо за приклад хоча б Грецію, де, розчарувавшись у безуспішній боротьбі з корупцією силовими методами, свого часу знизили максимальний сумарний податок — до 11%. І одразу ж отримали позитивний результат. Нам також потрібна легка й прозора система оподаткування. І припинення законотворчої вакханалії. Закон має бути законом. Коли ж його починають щодня змінювати, переписувати, приймати поправки й підзаконні акти, які не завжди можна відстежити (не кажу вже — досконало вивчити), тоді годі й говорити про впевненість у завтрашньому дні. А без кардинального реформування галузі, визначення «територій» державної і приватної медицини ми ніколи не вирішимо ані питання доступності послуг, ані проблеми фінансової стабільності лікарів. Жодні половинчасті заходи тут не допоможуть.

vz 15-16-2015_Страница_09_Изображение_0002Валентина ГРИЩУК, завідувачка відділення експертизи Житомирського обласного інформаційно-аналітичного центру статистики
Гонорар — винагорода, яка виплачується за працю особам «вільних» професій: письменникам, художникам, артистам, філософам, адвокатам. Я не бачу професії лікаря у цьому переліку. Це з одного боку. З іншого — коли сьогодні говорять про те, що має бути якась додаткова подяка лікарю, багато хто дорікає: мовляв, згідно з клятвою Гіппократа лікар повинен працювати безкоштовно. Так-от я радила б перечитати текст клятви Гіппократа. І водночас пригадати, що медична допомога безкоштовною не була ніколи. За неї платив або пацієнт, або держава. Земським лікарям також платила земська управа, але й люди давали їм винагороду — дехто за рахунок цих винагород лікував хворих, які не мали коштів на оплату послуг лікарів, та ще й підгодовував немічних, яким ні на що було купити їжу й ліки.

Чи має бути так званий гонорар лікаря обов’язковим? Ні! Якщо людина хоче віддячити лікарю за хорошу роботу — не бачу в цьому нічого кримінального. Це її добра воля. До речі, у Клятві лікаря, затвердженій Указом Президента України від 15 червня 1992 року №349, також не йдеться про заборону вдячності медикам.

Але абсолютно недопустимо, коли ще до того як людина отримає медичну послугу, з неї вимагають «подяку». Це стосується сьогодні й надання невідкладної допомоги — вона має бути безкоштовною!

Тож моя позиція така: висококваліфіковані фахівці повинні мати гідну оплату праці. І державі слід визначитися, з яких джерел надходитиме ця оплата — з бюджету, від страхових компаній чи від пацієнтів — і напрацювати її механізм. Не повинен лікар думати, де знайти додаткову копійку до своєї копійчаної зарплати. Ганебно виглядає ситуація, коли медик вимушений співпрацювати з фармацевтичними фірмами, виписуючи пацієнтам ліки, які ті йому «рекомендують», — це вже здирництво по відношенню до хворих. У нас просто не цінують справжньої роботи лікаря. Пригадую один випадок, коли наші колеги поїхали за кордон, і там їм довелося звернутися за медичною допомогою. Вітчизняний менталітет «підказав» їм ще й віддячити професору за якісні мед-послуги. Вони записалися на прийом до нього, прийшли і подарували дорогу картину. Вся ця «церемонія» зайняла 10-15 хвилин, а коли «вдячні» українці вийшли з кабінету, помічниця метра виставила їм рахунок… за прийом. Час професора дорогоцінний!

У разі ж легалізації гонорарів (додаткових доходів) має бути передбачена сплата відповідних податків лікарями. Тільки чи будуть медики зацікавлені у легалізації, якщо цей процес обросте бюрократичною тяганиною? Особисто я не вірю в те, що можна легалізувати «подяки» лікарю.

vz 15-16-2015_Страница_09_Изображение_0001Ірина БОНДАРЕЦЬ, головний позаштатний ендокринолог Департаменту охорони здоров`я Черкаської ОДА, кандидат медичних наук
Як лікар обласної лікарні я добре знаю контингент пацієнтів, що звертається до нас. На 70% це мешканці сіл, селищ, райцентрів, тобто люди, які отримують мінімальні пенсії та зарплати, найбільше потерпають від підвищення тарифів і зростання цін, в тому числі на ліки. Тож більшість наших пацієнтів не зможуть дозволити собі оплачувати гонорари медпрацівникам. Медичну допомогу повинні отримувати всі, хто її потребує, а не лише ті, хто може заплатити за неї. Тут потрібно зважати на ключову проблему — доступність медичної допомоги для кожного громадянина.

Звісно, зміни у галузі необхідні. Медпрацівники та пацієнти стомились від невизначеності. Відсутність реформ у сфері охорони здоров’я лише посилює соціальну напругу. Втім, на мою думку, запровадження медичних реформ має бути поетапним і прозорим. І вже на першому етапі необхідно підвищити середню заробітну плату медичних працівників до рівня середньої заробітної плати у промисловості, як того вимагає законодавство. А щодо впровадження гонорарів лікарів та платних послуг у державних медичних закладах, це можна робити лише за умови підвищення рівня життя населення.

vz 15-16-2015_Страница_09_Изображение_0004Ігор ВІТЕНЬКО, лікар приватно-державної клініки ім. Яна Палфейна м. Гент (Бельгія), громадянин України
Лікар не повинен отримувати гонорари. Він до цього швидко звикне і буде їх вимагати. Має бути базова зарплата плюс доплата за великий потік пацієнтів. Лікарю чи медичному закладу однаково, хто оплатить лікування (страхова компанія, пацієнт, підприємство). Держава повинна створити умови, коли кожна послуга буде оплачена за прейскурантом і лікувальні заклади отримуватимуть з цього доходи. Тоді лікарня виплачує зарплату персоналу, а по можливості ще й доплату (преміальні, бонуси тощо). Так звані благодійні внески у тому вигляді, в якому вони є в нинішніх українських реаліях (коли пацієнти вносять кошти при госпіталізації, обстеженні), також неприйнятні. Навіть якщо кошти проходять через касу лікарні, це абсурд, до того ж вигідний лише корумпованому керівництву, котре завжди захоче, щоб із ним поділилися. Благодійність має йти лише на соціальні потреби і бути добровільною (як і розмір благодійного внеску). А розпоряджатися благодійними коштами повинна медрада лікувального закладу, надаючи відкритий звіт про їх використання.

vz 15-16-2015_Страница_09_Изображение_0003Андрій Олійник, старший викладач кафедри організації і управління охороною здоров’я ЛНМУ ім. Данила Галицького, завідувач відділу правової роботи Львівської обласної організації Профспілки працівників охорони здоров’я України
Про можливість впровадження чи «узаконення» лікарських гонорарів можна говорити багато, проте слід врахувати, що ст. 33 Основ законодавства України про охорону здоров’я визначає наступне: медична допомога надається медичними працівниками, які перебувають у трудових відносинах із закладами охорони здоров’я, або фізичними особами — підприємцями. Тобто лікарі, як правило, надають медичну допомогу (мова йде про системну діяльність) виключно в рамках трудових відносин, тобто як працівники вони виконують певну роботу, за що отримують заробітну плату. Звичайно, можна певну частину зарплати (до якої входять не лише основні, а й додаткові виплати) назвати гонораром. Для цього треба внести зміни у чинні нормативно-правові акти, які регулюють питання оплати праці в закладах охорони здоров’я. Однак відповідно до існуючих положень трудового законодавства ці виплати так чи інакше будуть надходити від роботодавця і по суті нічого не зміниться. Адже гонораром є певна винагорода за виконану роботу (послугу), яку оплачує той, хто її отримав.

У ст. 49 Конституції України також чітко прописано, що в державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 29.05.2002 р. за №10-рп/2002 пояснив, що це стосується будь-якої медичної допомоги в будь-якому державному та комунальному закладі. Поняття «безоплатність медичної допомоги» означає неможливість стягування з громадян плати за таку допомогу в будь-яких варіантах розрахунків (готівкових або безготівкових) у вигляді «добровільних внесків» до різноманітних медичних фондів чи обов’язкових страхових платежів (внесків) тощо. До речі, ця конституційна норма не забороняє платні медичні послуги — але лише ті, які виходять за межі медичної допомоги (за термінологією ВООЗ — «медичні послуги другорядного значення», «парамедичні послуги»).

Відтак без зміни ст. 49 Конституції України про гонорар як певну плату пацієнта за отриману медичну допомогу, очевидно, слід забути. Можна хіба що встановити порядок і розмір обов’язкового відрахування лікарю — повністю чи певної частини — добровільної пожертви, яку пацієнт сплачував би на рахунок закладу охорони здоров’я (це можна було б врегулювати і нормативно-правовими актами). Але такий заробіток більше схожий на «чайові», а не на власне гонорар.

Нині багато говорять і про перспективу запровадження ліцензування професійної діяльності лікарів (хоча достеменно невідомо, яким буде правовий статус цього ліцензування). Якщо, скажімо, ліцензія надасть лікарю право та можливість в індивідуальному порядку надавати медичну допомогу на засадах самозайнятої професійної діяльності (на зразок адвокатської практики), а не перетвориться на замінник існуючого сертифіката лікаря-спеціаліста, тоді гонорар лікарю можливий. Однак виникає питання — чи буде така модель адаптована для тих лікарів, які працюють у закладах охорони здоров’я? Не кажу, що це неможливо. Але необхідно мати конкретні механізми: змінювати доведеться не лише галузеве законодавство, а й нормативну базу у сфері трудових правовідносин.

І останнє. В той час як з одного боку пропонується узаконення медичних гонорарів, з іншого держава посилює відповідальність у сфері корупції. Зокрема, ст. 184 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за незаконну вимогу оплати за надання медичної допомоги в державних чи комунальних закладах охорони здоров’я (йдеться про вимогу оплати на користь самої установи). Якщо ж неправомірну вигоду за надання медичної допомоги отримує медпрацівник, його дії підпадають уже під ознаки злочину, передбаченого чч. 3,4 ст. 354 ККУ. Під неправомірною вигодою мається на увазі не лише фактичне її отримання, а й прийняття пропозиції, обіцянки, вимагання і навіть прохання. До речі, якщо сьогодні існує мінімальний розмір неправомірної вигоди для визнання такого діяння кримінальним (913 грн), то з 26 квітня 2015 р. із введенням у дію нового Закону України «Про запобігання корупції» мінімальну межу взагалі вилучено.

vz 15-16-2015_Страница_09_Изображение_0005Ігор Матковський, головний лікар Вінницького обласного центру профілактики та боротьби зі СНІДом
Гонорар лікаря можна узаконити лише на перехідному до страхової медицини етапі, однак існує ризик, що з добровільного він перетвориться на обов’язковий платіж, як у багатьох випадках це трапляється з благодійними внесками. Страхова медицина передбачає повну оплату всіх послуг страховою компанією й оплату праці лікаря в тому числі.

У багатьох країнах лікар від хворого не прийме навіть коробку цукерок. Визнання спеціаліста — в тому, що пацієнти обирають саме його, адже чим більше пацієнтів, тим більше він заробив.

Можливий і такий варіант: на перехідному етапі гонораром лікаря вважати благодійні внески чи плату за медичні послуги. Але тоді потрібно розробити обґрунтований прейскурант таких послуг; документувати всі внески й обкладати їх податком; відраховувати певний відсоток від гонорару на користь лікувального закладу (адже фахівець використовує приміщення, обладнання лікарні тощо); визначити категорію працівників, які матимуть пільги, чітко розмежувати поняття гонорару і хабара: плата за медичну послугу — гонорар, стимул для лікаря і розвитку закладу, а плата за безпідставний лікарняний, липовий діагноз тощо — хабар, і з цим треба боротися.

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я