Останні події в Україні вселили надію в те, що майбутнє нашого суспільства нарешті вибудовуватиметься за іншими, цивілізованими, правилами. І влада нарешті прислухатиметься до думки громадськості, системою управлятимуть професіонали, а рішення держави та її представників будуть прозорими і виваженими, як ніколи. Такі обіцянки перед медичною спільнотою давав і нинішній очільник МОЗ України. Втім деякі кроки нового керівника цього відомства викликають щонайменше подив, а якщо відверто — то й обурення, і відчуття, що нас знову обманюють.
Буду дуже відвертим. Насправді впродовж 22 років незалежності України соціальною сферою, в тому числі й охороною здоров’я, практично ніхто не займався — більше переймалися тим, як продати літаки, танки, вугілля, щоб стати мільярдерами. Комусь це вдалося, але в суспільстві виникла паралельна реальність — зубожіле населення, занедбана соціальна сфера, злиденна безпомічна й «перекошена» система охорони здоров’я.
Зміна акцентів чи стратегії розвитку?
Семен Глузман, президент Асоціації психіатрів України
Ще одна проблема — у вітчизняній психіатрії немає соціальних працівників. Ми — єдина країна (та, мабуть, ще Росія), яка може цим «похвалитися». Недоліком є й те, що у психіатричній службі працюють звичайні, а не спеціально навчені для такої роботи, медсестри. Тож досвіду вони набувають «у процесі» (добре, якщо під правильним керівництвом). Свого часу наша Асоціація ініціювала спеціалізовану підготовку медсестринського персоналу, з цією метою запрошували професорів із медсестринської справи з Нідерландів, Великої Британії. Та МОЗ не виявило інтересу до цієї ідеї і вона «згасла», хоча для її втілення і не потрібні додаткові кошти. Але багатьом чиновникам від медицини (і не тільки чиновникам) спокійніше, коли нічого не змінюється. А у багатьох «незацікавлених осіб» не вистачає елементарного професіоналізму для впровадження чогось нового і прогресивного. Скажу неприємні речі, але це факт: деякі наші професори не пройдуть іспит із психіатрії навіть на рівні вимог до сучасного студента-медика. Але ж головне для «успіху» в нашій системі — надувати щоки і робити вигляд, що ти супер-профі! До речі, історія «зіркового успіху» Андрія Слюсарчука — це класичний приклад наших реалій, у жодній цивілізованій країні світу такого не могло трапитися.
Так, психіатрична служба потребує нових, якісних кадрів, але для їх підготовки потрібні не лише нові сучасні програми і «розумні» книги, а й «якісні» викладачі. Інакше, як можна вимагати професійного зростання від практикуючого лікаря у провінції, коли він кожні 5 років приїздить на курси підвищення кваліфікацій і слухає там лекторів, професійний рівень яких нижчий, ніж у звичайного практикуючого лікаря.
Словом, систему вітчизняної психіатрії потрібно змінювати радикально (як, до речі, і всю систему охорони здоров’я, що нині перебуває в агонії). Тож реформи нам конче потрібні. Головне — хто і як їх проводитиме, в якому напрямку і чи це буде зрозумілим (а отже, і прийнятним) кроком для суспільства.
Про новий старт і старі гальма
Лише останнім часом почали відбуватися певні зрушення у напрямку наближення вітчизняної психіатрії до європейських стандартів. Вони, можливо, ще не дуже помітні у загальному безладі нашої медицини, однак спроможні суттєво змінити ситуацію в разі їх впровадження. По-перше, нещодавно окрема робоча група вже почала розробляти стандарти лікування психіатричних хворих. До неї ввійшли фахівці, які добре обізнані з європейськими стандартами та орієнтовані на них. Бо якщо ми створимо доморощені стандарти і протоколи — нашим хворим не позаздриш! А, повірте, у діяльність цієї робочої групи намагаються втрутитися деякі «професори», які не сприймають європейський вектор розвитку психіатрії і намагаються йому протистояти. Тому процес іде повільно.
На жаль, у нашій країні багато чого залежить від впливових дурнів. Як приклад — лобіювання одного препарату (дуже дорогого, від кустарного вітчизняного виробника, назву не оприлюднюю, щоб не робити зайвої реклами), який призначають в Україні дітям при більшості психіатричних діагнозів, у тому числі й при хворобі Дауна! Якби він хоч якось лікував таких дітей, розробник уже давно б отримав Нобелівську премію, а Україна «озолотилася» б на його експорті. Однак у світі ніхто й ніде не визнає цей препарат ліками, втім МОЗ України свого часу зареєструвало його, а отже, є всі підстави для того, щоб, не дай Боже, ввести цей препарат в «українські» стандарти лікування. А це злочин! І, взагалі, я не розумію — як може так статися, що один підрозділ МОЗу розробляє стандарти лікування і водночас інший підрозділ того ж МОЗу погоджує дозвільні документи на реєстрацію неефективних ліків, які зовсім не вписуються у стандарти лікування? У нас безкінечно змінюються міністри, але ситуація не змінюється. Пояснити таку «стабільність» можна одним словом — корупція. Натомість, корупцією у нас швидше назвуть факт крадіжки продуктів із харчоблоку лікарні. Вибачте, а що можна там вкрасти, якщо наших хворих годують на 3 гривні на день?
По-друге, українська психіатрія нарешті перейшла на міжнародну класифікацію захворювань. Таких жахів, як діагноз «Шизофренія млявого перебігу» там немає. Існує чіткий перелік, виходити за рамки якого лікар не має права. Досягненням останнього часу стало й те, що у нас почали приділяти більше уваги захисту прав пацієнтів. З’явився закон про психіатричну допомогу, розроблений під європейські вимоги. Видано багато правової літератури для психіатрів. З’явилися адвокати, які знають цю підсистему права. Та й ми, як народ, незважаючи на «фокуси» наших політиків, стаємо дедалі більш європейською нацією, тому нам не байдуже, як захищені права пацієнтів. Журналісти також слідкують за тим, що робиться у психіатричних лікарнях. Зрештою, їх керівники змушені бути відкритішими — тепер, аби не впустити ЗМІ на територію психлікарні, головному лікарю потрібно вигадувати щось на зразок того, що там лютує епідемія чуми й холери. А непорядні головні лікарі таки бояться розголосу про їхні «діяння». У сусідній Росії останнім часом знову з’явилися серйозні порушення прав у галузі психіатрії — неугодних запроторюють у психлікарні (як за часів СРСР). В Україні, на щастя, такого немає, хоча окремі спроби траплялися (на рівні обласного керівництва), однак вони не реалізувалися. Також в Україні значно поменшало скарг з приводу примусової госпіталізації хворих психіатричного профілю.
Ще один плюс — ми нещодавно возз’єднали наркологічну службу з психіатричною (світова практика), досі в Україні цього ніхто не наважився зробити. Та чи не найголовнішим зрушенням стало те, що Асоціація психіатрів України разом із Іриною Пінчук, яка прийшла на посаду головного позаштатного психіатра МОЗ України, вперше виявили бажання порахувати, скільки коштує психіатрична послуга. І з’ясували неприйнятні речі: частина коштів на фінансування галузі надходить із МОЗ, частина — з гуманітарної допомоги, а також із інших джерел (до того ж у різних областях України ці джерела різні). І ніхто ніколи не рахував ці кошти разом. Підозрюю, що подібне відбувається не лише в психіатрії, а й у інших галузях медицини. В нашій країні не навчені рахувати доходи і витрати (або ж комусь це не на руку). Адже виявиться, що коштів, які ми виділяємо на утримання «психіатричних в’язниць» (тобто стаціонарів), не так уже й мало, але використовуються вони неефективно — краще «перекинути» їх на інші потреби психіатричної служби (модернізованої). Такий стан речей — не вина лікарень, це прорахунок держави. Для прикладу : МОЗ України як орган державної влади лише кілька років тому вперше (з нашої подачі) дізнався, що вітчизняна психіатрична служба розпорошена аж по 7-ми відомствах.
А де ж прозорість і відкритість?
Якщо хтось думає, що ті прогресивні кроки, про які я сказав, далися нам легко — він помиляється. Нам доводилося тиснути на МОЗ, на інші органи влади і далеко не завжди нас розуміли та підтримували. А ще частіше політика держави (незбалансована, непослідовна) видавалася незрозумілою нам.
Хотілося б повірити, що все це — в минулому, однак і нинішній керівник МОЗ України приймає рішення, логіку яких зрозуміти вкрай важко.
Після призначення Олега Мусія на посаду Міністра охорони здоров’я я зустрівся з ним, розповів про ситуацію у психіатрії та шляхи її поліпшення. Мені імпонували його заяви про подолання корупційних схем у діяльності відомства, про чесну і прозору політику, про те, що у своїй роботі він, передусім, прислухатиметься до думки громадськості, що нарешті настав час професіоналів, і професійні асоціації, як ніхто інший, стануть його порадниками тощо. Своєрідним тестом на правдивість цих заяв стали його рішення, зокрема, щодо кадрових перестановок головних спеціалістів МОЗ.
Усунення Ірини Пінчук із посади головного психіатра і нарколога МОЗ стало для мене справжнім шоком. Міністр не пояснив свого рішення медичній спільноті, він не порадився з Асоціацією психіатрів України, кого вони вважають гідним цієї посади, хто продовжить підтримувати європейський вектор розвитку галузі. То де ж проголошена демократія, де обіцяна орієнтованість на громадськість, де задекларована прозорість у прийнятті рішень? Це ж справжнісінький волюнтаризм!
Нагадаю, що у 2005 році, коли посаду Міністра охорони здоров’я обіймав Микола Поліщук, він запровадив публічні ради з призначення головних спеціалістів. І саме тоді провінційний лікар Ірина Пінчук перемогла трьох конкурентів, які претендували на цю посаду. Асоціація також підтримувала її кандидатуру, бо переконаний: головний фахівець повинен не тільки знати, як працює система, а й бачити хворих, для яких вона створена. І до думки Асоціації тоді прислухалися. А що ж маємо нині? Повне ігнорування медичної спільноти? Підкилимні рішення?
На жаль, існують не тільки любителі ловити рибку в каламутній воді, а й охочі ховати вудки у революційній піні. Проголошена ідея люстрації також є її проявом, оскільки донині у правовому полі такого поняття не існує (як і процедури його реалізації). Який сенс люстрації? На моє переконання, для покарання злочинців існує Кримінальний кодекс. Чому водія, який навіть ненавмисне травмував пішохода на дорозі, судять і ув’язнюють, а чиновник, який, приміром, украв чи розтринькав державні кошти або ж причетний до реєстрації, допущення на фармринок чи використання неякісних ліків, може уникнути такого покарання? Бо його, бачте, люстрували (яка «трагедія»!). Доки існує кримінальне право, його норми повинні поширюватися на всіх! Інакше у владі знову і знову «випливатимуть» старі кадри, за якими «в’язниця плаче», і з’являтимуться нові, які діятимуть за правилом «за це нам нічого не буде». А люстрацію можуть використовувати для розправи з неугодними. І головне — треба змінювати систему, щоб державний чиновник (і не тільки) змушений був дотримуватися закону, а в разі його порушення не залишався непокараним.
Чого чекати завтра?
Чесно кажучи, я сподівався, що Олег Мусій як лікар, що не був у порочному колі чиновницького бюрократизму, зможе прищепити інший клімат у міністерстві. Але він вчинив, як керівник старого зразка. Виходить, що МОЗ України не може очистити себе від «вроджених» вад і спадкових хвороб, бо це незручно, невигідно і болісно. Це ще раз підтверджує загальновизнану тезу, що жодна система не може самотрансформуватися. Так само й охорону здоров’я не зможуть реформувати ні медичні працівники, ні їхнє рідне міністерство — в усьому світі цим займаються спеціальні комітети з реформування, зовнішні, цілком незалежні від МОЗу, куди входять економісти, експерти з інших питань (долучаються до консультацій і медики).
Якщо МОЗ «впроваджуватиме революційні зміни» такими методами, які використовує нині, ми навряд чи будемо жити по-новому. У чому тоді сенс революції гідності, за що люди віддають свої життя? Це ж не війна сходу і заходу, партії лівих із партією правих. Це війна минулого та майбутнього. І майбутнє не переможе, якщо з минулим боротимемося старими методами.
