Громадський контроль у медицині: хто замовляє музику?

Доступно на русском

Контроль за якістю медичної допомоги та справедливим розподілом ресурсів галузі без участі громадськості — фікція. Це зрозуміли всі. Але поки суспільство усвідомлює свою значущість у цьому процесі й вагається, чи вистачить у нього сміливості та компетентності, спритні ділки від «народного контролю» під маскою турботи про пацієнтів відпрацьовують замовні сценарії. Кому вигідний такий театр абсурду? І чому всі ми в ньому — глядачі?

Семен ГЛУЗМАН, лікар-психіатр, правозахисник, громадський діяч, президент Асоціації психіатрів України

Сьогодні в Україні з’являються справжні пацієнтські організації (хоча й не так активно, як того хотілося б), які крок за кроком, із великими зусиллями, але відстоюють права та інтереси своїх пацієнтів. Принайм­ні роблять усе можливе за наших реалій.

Такі організації є і в психіатричній галузі. Це позитив, але він затьмарюється іншим явищем, яке дискредитує громадський контроль у медицині. Йдеться про організації, що не мають жодного відношення до захисту прав пацієнтів і громадського контролю в його класичному розумінні, — у їх діяльності немає нічого, крім заробляння грошей, самопіару та використання інших організацій і людей у власних цілях. Яскравий приклад — Благодійний фонд «Пацієнти України». Я знаю, як створювалася ця організація — на довірі людей, що потрапили в біду і не мали до кого звернутися. І от знайшовся «гуру», який «повів за собою», хоча цей «похід» зовсім не передбачає лобіювання інтересів пацієнтів. На жаль, в Україні подібних організацій не одна і не дві. Деякі з них розпіарені, інші не дуже, а очолюють їх шахраї — хтось зі знанням кількох іноземних мов, хтось із кількома «відсидками» (і, зауважте, зовсім не за політичними мотивами). Такі авантюристи вправно маніпулюють пацієнтами, їх родичами. Суспільство цю ситуацію не контролює — воно лише спостерігає. Багато чиновників МОЗ добре знають, хто й чиї інтереси лобіює в таких організаціях, однак навіть говорити вголос про це бояться. Цим і користуються «діячі від народу» — їх нахабство не має меж і бере гору. Особливо вдалий трюк — активно виходити до преси, привертати до себе увагу суспільства яскравими епатажними картинками і якомога гучніше кричати: «Хапай злодія!»

Я впевнений: ми переживемо цей період «піни».

Повірте, рік тому я також радів з приводу появи дедалі більшої кількості громадських організацій, які заявляли, що сприятимуть відкритості галузі, захисту пацієнтів тощо. Але виз­наю: тоді і я не до кінця зрозумів глибину проблеми в цій царині. І добре, що сьогодні з’являються організації, котрі тихо, без галасу й піару працюють, як і в цивілізованому світі. Один лише приклад. Моя знайома, професор медицини, живе в США. Вона хворіє на дуже рідкісну хворобу — таких пацієнтів у США зовсім небагато. І ось вони започаткували свою пацієнтську організацію з метою привернути увагу влади. Це при тому, що в них немає проблем із доступністю лікування — усе налагоджено, «вибивати» закупівлю препаратів їм також не доводиться. Але річ у тому, що від цієї хвороби поки не існує дієвих ліків (лише допоміжна терапія). Тож створена пацієнтами організація має намір привернути увагу уряду до необхідності наукових досліджень з метою розробки таких препаратів. Моя знайома — людина немолода і навіть не сподівається, що за її життя такі ліки винайдуть. Проте вона робить усе, щоб у майбутньому такі хворі, як вона, отримали зцілення від цієї недуги. Ось це і є справжня місія громадського діяча — турбота про людей, допомога не лише собі, а й іншим.

Ми ще не доросли до того, щоб вимагати наукових досліджень від держави (та й НАМН України в тому вигляді, у якому вона існує, не впорається із цим завданням) — нам би відстояти елементарні потреби пацієнтів, однак робити це варто цивілізовано. І річ навіть не в Шерембеї і йому подібних, а в тому, що всі ми — згори й до низу — дозволяємо так із собою поводитися. Хтось довіряє замість перевірити, хтось ховає голову в пісок, хтось — просто мовчить. Відсіч таким псевдогромадським діячам одна — говорити правду. Страх — це корозія суспільства. Так само потрібно контролювати владу. Візьмімо маленькі містечка з їх мерами, бюджетами, які розкрадаються. Громада має право і повинна вимагати фінансовий звіт від місцевих рад, скажімо, за рік, за півроку. В усіх цивілізованих країнах такий громадський контроль існує. Якщо для цього потрібні спеціальні знання — громада наймає фахівця (ось хто потрібний для дієвого контролю, а не крикуни). Тож і різним зарубіжним фондам, які працюють у нашій країні, також варто пильніше придивлятися, куди витрачати свої кошти — на освічених експертів чи на самопіарників. Можливо, їм здалеку складніше роздивитися, але ж ми, громадяни своєї країни, бачимо, хто є хто. Через наш страх, замовчування, очікування, що «саме минеться», наші права «захищають» псевдопацієнтські організації, насправді лобіюючи чужі інтереси (фінансові, політичні) й дбаючи про власну вигоду. Нас це влаштовує?

Усі роки незалежності України я спостерігав, як росте, здавалося б, зовсім інше покоління — йому легше спілкуватися зі світом, легше отримувати відповіді на різні запитання, його представники можуть багато чому навчитися, у тому числі й за кордоном. Але, як виявилося, і ґрунт для паразитування на суспільних інтересах виявився сприятливішим, ніж я очікував. Що гірше працює соціальна система, то більше людей, які кричать про це. На жаль, не всі вони при цьому мають чесні наміри.

Тож умова перша: соціальна система та система охорони здоров’я мають працювати ефективніше й прозоріше, тоді крикунів буде значно менше і відділити їх від справжніх громадських активістів буде легше. А інакше люди хапатимуться за будь-яку соломинку, навіть якщо вона прогнила. Я запитав одну пацієнтку, котра вступила до БФ «Пацієнти України», що спонукало її опиратися на такого лідера, як Шерембей. У відповідь почув: «Ми не вміємо захищати свої інтереси, а він сказав, що в нього є зв’язки з високопосадовцями, є фінансові можливості організувати прес-конференцію і таке інше». Люди легко вірять синам лейтенанта Шмідта. Особливо, коли потрапляють у біду, а в Україні всі хворі страждають від неуваги держави і часто — від байдужості лікарів. І якщо з’являється людина й обіцяє, що вона, як Бог, зробить усе кращим, мозок втрачає пильність. Звідси умова друга: не піддаватися «гіпнозу» тих, хто обіцяє золоті гори. Ніхто, крім нас самих, не захищатиме наших прав — і це дійсно нелегка праця. Той, хто реально щось може, робить, а не обіцяє! І робить реальні, корисні справи, а не просто показує шоу із вкиданням чиновників у смітники. Якщо вони корупціонери, злодії, порушники закону, то мають сидіти за конкретні злочини у в’язниці. Бо зі смітника чиновник вибереться, а вкрадений мільйон залишиться у нього в кишені. Тоді яка мета такого шоу — відволікти увагу громади чи під шумок зробити свої справи?

Не таке воно, обличчя демократії. Це не проплачені мітинги «ображених пацієнтів», у яких уже можна автографи брати, впізнаючи їх на різних заходах (від мітингів компартії до «медичних» пікетів). Це не вигуки «геть», а конкретні конструктивні пропозиції. Реальна демократія не настане за указом президента, це процес «дозрівання» громадянського суспільства. І ми його нині проходимо. Тяжко. Болісно. Але голов­не — не звертати із цього шляху. Мені іноді закидають (навіть близькі люди), що я своїми виступами примножую песимізм, наприклад, коли говорю про реальну загрозу втрати нашої державності. Проте я вважаю: не можна нести людям оптимістичну неправду. Вони повинні розуміти, де живуть, хто ними управляє. Це не песимізм — це реалізм. Добре не буде. І легко не буде. Але те, куди ми прийдемо, залежить від нас.

Віктор ЛИСАК, директор Департаменту охорони здоров’я Полтавської ОДА, Заслужений лікар України, кандидат медичних наук

На жаль, останнім часом в області на хвилі революційних подій підняли голови деструктивні елементи, маскуючись під «захисників народу». Неод­норазово заклади охорони здоров’я Полтави й наш департамент ставали об’єктами безпідставних нападок агресивних людей, що називали себе громадськими активістами. Уявіть собі картину: біля приміщення Департаменту охорони здоров’я ОДА перед початком робочого дня виставляють «шибеницю», сміттєві баки. Натовп осіб сумнівного походження вигукує гасла: «Геть медиків-корупціонерів!», «Чиновників — на нари!» Наші працівники навіть боялися виходити на роботу. При цьому жодних фактів, які підтверджували б озвучені гасла, «активісти» не надавали. Зрозуміло одне: за ними стояли певні політичні сили, мета яких — деморалізувати й дестабілізувати галузь, але аж ніяк не розвивати її.

Так, у нас, як і в інших сферах, є проб­леми та недоліки. Але система охорони здоров’я Полтавщини, попри всі труднощі, сьогодні працює стабільно. Це відзначалося і на виїзному засіданні Кабінету Міністрів України. Інша справа, що наша галузь — соціально вразлива. Також трапляються поодинокі факти лікарських помилок — цього не уникнути. Але, коли окремі негативні факти виставляються як «ганебна» практика роботи всієї медичної спільноти, коли нам не дають працювати, зривають заходи, — це неприпустимо! Більше того — їм усе сходить з рук! Так, навесні цього року на сесії Полтавської обласної ради виступали невідомі особи, називаючи себе представниками громадських організацій. Вони висували відверто наклепницькі звинувачення — ані правоохоронні органи, ані судові інстанції, ані прокуратура їх не підтвердили. Однак ніхто із цих горлопанів не відповів за подібні провокації! Найбільше дивує те, як цим так званим діячам узагалі надали трибуну поважного органу влади?

На жаль, сьогодні частина громадян втратила повагу і до закону, і до влади. Мабуть, це спричинила попередня влада, яка сама нехтувала законами. Але ж мусимо жити за законами громадянського суспільства! Якщо вони нас не влаштовують, міняймо, якщо справедливі — не порушуймо!

Ми завжди були і є відкритими для громадськості. Усе, що цікавить представників пацієнтських організацій, доводимо до їх відома. Але в жодному разі не можна допускати, щоб у кабінет очільника медичного закладу вривалися невідомі представники невідомих організацій, грюкали кулаком по столу, ображали людей, вимагали відставки того чи іншого керівника. Подібна «махновщина» завдає непоправної моральної, фізичної та професійної шкоди і медикам, і медицині регіону в цілому, і пацієнтам. До речі, правоохоронні органи Полтавщини відкрили провадження стосовно ініціаторів цих протиправних дій, ведеться слідство. Із відкритим листом на захист медиків виступили громадська рада при ОДА, інші громадські організації.

На мою думку, Верховна Рада має прийняти відповідний закон, спрямований на захист працівників державних органів від дій осіб, що дестабілізують їх роботу. Заклади охорони здоров’я й соціального захисту населення виявилися сьогодні найменш захищеними перед новоявленими радикалами, які маскуються під демократів і жодного відношення до справжньої громадської діяльності не мають.

Віталій ГРИГОР’ЄВ, лікар ортопед-травматолог, завідувач міського травматологічного пункту Третьої Черкаської міської лікарні швидкої медичної допомоги, Голова Асоціації лікарів м. Черкаси

Доводиться визнати: чинна система непрозора і неефективна. Але якби вона мала чіткі правила гри, тоді мета контролю була б зрозуміла — хто їх порушує, має бути покараний. Коли таких правил немає, будь-хто може прийти і сказати, мовляв, тут грають нечесно. Це ненормально. Лікарі в цьому плані абсолютно незахищені, ми не маємо ані фінансової, ані юридичної підтримки. І нікого не цікавить, як виживають медики в таких умовах. Не проводяться ремонти, не поновлюється обладнання, немає навіть паперу для записів, фактично все організовується силами пацієнтів і лікарів.

А звинувачень — хоч греблю гати!

Наприклад, чуємо нарікання: у вашій лікарні часто помирають пацієнти. Ніхто ж при цьому не зазначає, що це лікарня швидкої допомоги — сюди хворі потрапляють у вкрай тяжкому стані, часто в агонії. Можливо, більшість цих пацієнтів вижили б, якби ми були забезпечені сучасним обладнанням, найефективнішими ліками тощо. Та коли тяжкохворого привозять у ті умови, у яких працюємо ми, реанімувати його дуже важко, а за відсутності забезпечення — практично неможливо. Питання: хто винен? Лікарі чи та ситуація, у якій вони опинилися? Натомість останнім часом у суспільстві формується думка, що в усьому винен лікар. У ЗМІ тільки й лунає: лікарі погано працюють, вони недостатньо кваліфіковані, там померла дитина, там — вагітна. Складається враження, що все робиться для знищення галузі. І жодного разу в таких випадках я не чув офіційного коментаря МОЗ або представника асоціації лікарів, фахівців, які можуть розібратися в ситуації компетентно і незаангажовано. Легше за все зробити сенсацію. Важче — розібратися, що стало причиною прик-рого випадку: невідворотна ситуація, халатність пацієнта чи його родичів або ж помилка лікаря. Узагалі подібні випадки повинні оцінювати незалежні експерти. Громадський контроль — це об’єктивна оцінка ситуації, покарання винних і захист незаконно звинувачених. А в нас, як правило, — це лише покарання лікаря.

Нам часто у приклад ставлять закордонну медицину. Туди відправляють бійців АТО, для чого збирають сотні тисяч Євро, і ніхто не обурюється, що їх лікування там коштує величезні гроші. Волонтери мовчки збирають їх і везуть бійця лікувати. І ніхто ні про що не запитує. Усі розуміють — там якісна медицина, водночас там — захищений лікар, працює юридична служба. Зрештою, там є кому контролювати, але й ціна питання відповідна.

А в нас поклали пораненого в зоні АТО в лікарню, яка нічим не забезпечена, — лікуйте, маєте надати якісну медичну допомогу. І воїн, що захищав державу, має на це повне право. У таких умовах дуже легко висувати претензії лікарю. Спершу забезпечте йому гідні умови — тоді й вимагайте.

Мій знайомий, відомий тренер, розповідав, як на змаганнях у Туреччині наша спортсменка травмувала лікоть і, доки не заплатили гроші, їй не надали навіть елементарної медичної допомоги. І ніхто не кричав, що турецькі лікарі також давали клятву Гіппократа.

Звісно, лікарів, які недбало поставилися до надання медичної допомоги, які неправильно лікують або нехтують своїми обов’язками, потрібно звільняти в судовому порядку. За кордоном таких позбавляють ліцензії. У нас варто забирати дозвіл на провадження медичної практики.

В умовах страхової медицини суперечливі питання між лікарем і пацієнтом вирішуються дуже просто. Страхові компанії мають незалежного експерта, який може виявити недоліки в роботі лікаря (тоді компанія не заплатить йому за надані ним медичні послуги). Це ефективний контроль.

Сьогодні громада, громадські організації, які хочуть з’ясувати фаховість надання медичних послуг, повинні звертатися до компетентних органів. Нині в разі суперечливих ситуацій створюються комісії при управлінні охорони здоров’я. І якщо відверто — рішення цих комісій не завжди об’єктивні. Якщо ж справа доходить до міністерського рівня, там обирають найлегший шлях — зазвичай знаходять недоліки в роботі лікаря.

Тож повертаючись до питання, чи потрібний громадський контроль у медицині, маю відповісти однозначно — потрібний. Але при цьому всі сторони суперечки повинні бути в рівних умовах. Що це за контроль, коли лікар нічого не може сказати у відповідь, у нього немає ані часу, ані коштів себе захищати? Тому він завжди крайній: не полікував — винний, полікував у тих умовах, що є (читай — неякісно), — теж винний. Відмовити пацієнту через відсутність необхідних засобів він не має права, а хворий просить зробити «хоч щось». Тому звинувачувати лікаря, який робить «хоч щось» через відсутність можливостей і в нього, і в пацієнта, не можна.