Студенти з арабських країн є в кожному медичному виші. Більшість із них після закінчення навчання повертаються практикувати домому. Хосам Абу Мері обрав інший шлях: став не тільки найпопулярнішим гастроентерологом Риги, а й депутатом Сейму Латвії.
ВЗ Ким ви мріяли стати в дитинстві та чому виникла необхідність їхати здобувати освіту на інший бік земної кулі?
— У моїй країні — Лівані — більшість батьків мріють про кар’єру лікаря або ж інженера для своїх дітей. Це престижно і завжди в тренді. У нашому суспільстві лікарі — дуже багаті люди! Більше того, у моїй родині багато лікарів: наприклад, по батьковій лінії — аж сім, більшість із них професори. Я мріяв про кар’єру лікаря з трьох років: саме тоді, ледь навчившись говорити, авторитетно заявив батькам, що буду лікувати людей. Відтоді на кожен день народження я отримував новий набір «лікаря». Але коли прийшов час обирати вищий навчальний заклад, у Лівані були дуже складні та голодні часи — 1992 рік. Із можливих вишів доступними були два: філіал американського університету в Лівані, навчання у якому коштувало близько 40 тис. Євро на рік, а це була непідйомна сума для моїх батьків, і медичний факультет у Франції, але я майже не володів французькою. Тоді я вже подумки розпрощався зі своєю заповітною мрією, але мій дядько — професор неврології — на той час викладав на медичному факультеті Латвійського університету в Ризі й запропонував мені спробувати щастя там, адже рівень знань, які забезпечував цей виш, за словами дядька, був дуже високим. Оплата за навчання (а для іноземців воно завжди платне) становила близько 3 тис. дол. на рік. Ще стільки ж — проживання та харчування. Для батьків це була посильна сума, а я на ці кошти міг щодня харчуватися в ресторані готелю «Латвія» та пересуватися на таксі. Загалом усі роки навчання в Ризі коштували моїм батькам, як рік у Лівані…
ВЗ Пам’ятаєте свое перше враження від Латвії?
— Я пам’ятаю цей день, як сьогодні. Мій літак приземлився в Ризі 27 вересня. У Лівані температура сягала 30 °С, а в Латвії — не піднімалася вище 5 °С. До того ж, над містом висів жахливий туман — я взагалі це явище бачив уперше в своєму житті. Дорогою до гуртожитку побачив лише три автомобілі. Після того, як влаштувався, вирішив піти до магазину за продуктами. Там на мене чекало нове відкриття: на одному прилавку лежали помідори, консерви та взуття… Лише потім я зрозумів, що вереснева прохолода — просто квіточки порівняно з тим, що на мене чекало взимку. Пам’ятаю свій перший лютий у Ризі, коли температура впала майже до мінус тридцяти за Цельсієм. Мені здавалося, що я просто помру… Я навіть зробив знімок із температурними показниками для своїх родичів, бо мені ніхто не вірив…
ВЗ Чи були для іноземців «бонуси» під час навчання?
— Викладання велося англійською мовою, яку я добре знав. До речі, студентів на міжнародному факультеті було дуже багато — близько чотирьох сотень. Нас вчили ті самі викладачі, що й студентів-латишів. Нам не попускали, незважаючи на те, що ми вчилися на платній основі. Единий бонус — дозволяли жити в гуртожиту по двоє в кімнаті. Проблема була в іншому: не всі викладачі добре володіли англійською, тому іноді доводилося самостійно розбиратися в темі за допомогою підручників. Більше того, я потрапив до експериментальної групи, де викладання велося ще й латиською мовою. Завдяки цьому під кінець навчання я опанував складну для мене мову цієї країни.
ВЗ Ви добре володієте й російською…
— Ніколи спеціально не вчив: просто слухав і спілкувався. А 15 років тому моя подруга показала мені на російській клавіатурі літери, тоді я почав потроху писати.
ВЗ Як ви обирали спеціалізацію?
— На п’ятому курсі зрозумів, що не хочу бути ані хірургом, ані терапевтом. Мені подобались інструментальні методи діагностики й нове устаткування, що з’являлося майже щороку. Вагався між кардіологією та гастроентерологією. Обрав друге й поїхав стажуватися на батьківщину. У Лівані є закон, згідно з яким усі лікарі, що отримали диплом в інших країнах, мають провчитися рік та здати спеціальний іспит вдома. До речі, ліванські викладачі високо оцінили мій рівень знань. Після цього я знову повернувся до Риги, у резидентуру, а згодом поїхав до Великої Британії — підвищувати кваліфікацію. Мені сподобався «туманний Альбіон», і я навіть подумував там залишитися, але все ж таки повернувся до Риги.
ВЗ А чому не на батьківщину?
— У мене, звичайно, була мрія: хотів повернутися додому і викладати на медичному факультеті американського університету. Але тоді почалася війна Лівану з Ізраїлем. Із батьком домовилися, що я зачекаю з поверненням ще чотири роки. Я почав практикувати, у мене з’явилися друзі, захоплення. Саме на цей час припав початок моєї активної суспільної робота: створив Спільноту ліванської культури в Латвії. Мені не подобались стереотипи, якими була оповита мусульманська релігія.
ВЗ Як вас сприймали ваші перші пацієнти?
— Спочатку були проблеми. Пам’ятаю свою першу пацієнтку-латишку, яку я прийняв у полікліниці — на своєму першому робочому місці. Вона відчинила двері, скрикнула: «Ой!» і зачинила їх. Я вийшов у коридор і заговорив латиською. Жінка заспокоїлася та зайшла до кабінету… А тепер у мене чи не найбільший потік пацієнтів серед усіх лікарів закладу, де я працюю. Кажуть, що мій підхід відрізняється від латиського.
ВЗ Чим саме?
— У моїй країні прийнято спілкуватися. Ми маємо інший характер, інші традиції і, мені здається, більше людяності. Тому я ніколи не шкодую часу на спілкування з пацієнтами: завжди уважно вислухаю та дам детальну пораду. Мабуть, це їх і приваблює. За філософією моєї країни біль і хвороба мають переважно психологічне коріння. Більше того, якщо немає гармонійного психологічного контакту між лікарем та пацієнтом, то ефективність лікування значно знижується. Хворобу треба «відчувати»… Звичайно, я також жива людина: іноді втомлююсь, не маю настрою тощо. Але цього не варто показувати пацієнту. Коли до мене направляють інші спеціалісти, наприклад, на гастроскопію, я міг би просто провести обстеження, заповнити бланк і відпустити людину. Але зазвичай я все ж спілкуюся, дізнаюся суть проблеми, даю свої рекомендації. До речі, гастроентерологічні захворювання та стан травного тракту надзвичайно залежні від рівня стресу. Я змушений розпитати про роботу, особисте життя тощо…
ВЗ Як у Латвії ставляться до лікарів-нерезидентів на державному рівні?
— Дуже добре! За всі ці роки я не зустрів жодної перепони. Але наразі в Латвії дуже бракує лікарів. Скажімо, гастроентерологів усього близько 60 фахівців, 30% з яких пенсійного віку і ще 15% не володіють сучасними методами діагностики.
ВЗ Зараз у вашій країні спокійно, чому не повертаєтеся?
— Так, війни немає, але військові дії ведуться в сусідніх країнах, наприклад, у Сірії.
ВЗ І ви створили оазу Лівану в Ризі…
— Так! І дуже цим пишаюся. Згодом, після створення Спільноти ліванської культури, мені спало на думку організувати Товариство арабської кільтури. Розумієте, люди мусульманської віри раніше не мали змоги навіть молитися разом. Тепер же ми допомагаємо один одному, особливо тим, хто вперше приїздить до Латвії. У Ризі немає посольства жодної з арабських країн! Тому однією з функцій наших організацій є вирішення спірних питань. Також ми безкоштовно навчаємо всіх бажаючих нашим мовам. Але головною метою діяльності організацій є формування правильного ставлення до представників наших країн. Після трагічних подій у Нью-Йорку кожного араба сприймали як терориста (у Парижі після теракту — те саме). Тому ми влаштовуємо різні культурні заходи, під час яких демонструємо наші національні надбання.
ВЗ А хто ви за паспортом: громадянин Латвії чи Лівану?
— З 2007 року я — громадянин Латвії. Паспорт громадянина ЄС мені видав парламент…
ВЗ Лікар та політик — досить дивний симбіоз. Чому ви вирішили займатися цим одночасно?
— З 2001 по 2010 рік я весь час займався суспільною діяльністю, тому і вирішив балотуватися до парламенту, але «пролетів». Потім постійно був радником міністра і тільки в минулому році пройшов до парламенту. Для мене це хобі, як для інших, скажімо, спорт. Медицина — та спеціальність, де люди швидко «вигорають», тому завжди потрібне «перезавантаження». Ось ним для мене і є політика.
ВЗ Наскільки мені відомо, ви одружені з латишкою…
— Це мій другий шлюб. Перша дружина — також латишка, юрист. Шлюб тривав 10 років, у нас дві доньки, які зараз живуть із матір’ю. Ми зберегли дуже теплі стосунки й майже щодня спілкуємося. Я дивуюся, як европейці після розлучення кардинально змінюють своє ставлення один до одного — часом аж до ненависті. Моя віра такого не дозволяє: колишня дружина назавжди залишиться надзвичайно шанованою мною матір’ю моїх дітей. Друга моя дружина — екс-міністр внутрішніх справ Латвії.
ВЗ Але ж у вас настільки різні темпераменти! Як ви знаходите спільну мову?
— Так! Латиші дуже повільні, беземоційні й індиферентні, як на мене. Це іноді дратує. Але моя друга дружина — інша. Певно, тому вона і зробила кар’єру в політиці. Щодо наших стосунків — це справді великий труд. Я щодня усамітнююсь й аналізую, чи все я зробив для того, аби моя родина була щасливою і гармонійною. У нас із дружиною є традиція, якій вже чотири роки. Ми заздалегідь складаємо розклад заходів на тиждень. На двох ми маємо чотирьох дітей і, скажімо, у понеділок я збираю їх усіх разом і вигадую, чим зайняти. Дружина цей час присвячує собі. Наступного дня — навпаки. Один вікенд ми проводимо з дітьми, наступний — лише вдвох. Ми звіряємо графіки наших відряджень і вирішуємо, хто кого буде супроводжувати. Після робочої частини поїздки ми завжди гуляємо й плануємо наше майбутнє. А в літаку до Риги вносимо в наші комп’ютери графіки наступних подорожей.
ВЗ Як вирішуються релігійні питання у вашій родині?
— Я виріс у родині, де були і католики, і мусульмани, тому ліберально ставлюся до цього питання. Ми не дотримуємося однієї релігії, головне — жити по совісті.
ВЗ З того моменту, як ви стали членом парламенту, пацієнтів побільшало?
— Саме медицина зробила мене депутатом і публічною персоною. Коли я балотувався, мене підтримали 60 тис. рижан. Зараз, згідно з опитуванням, їх лише на 300 осіб більше. Усі ці роки я був змушений працювати на 4-5 робочих місцях одночасно, приймаючи по 25 пацієнтів у день. Окрім того, я часто влаштовую безкоштовні лекції щодо здорового харчування у віддалених регіонах Латвії, беру активну участь у заходах превентивної медицини.
ВЗ Наскільки відрізняється зарплатня лікаря в Латвії від такої в Лівані?
— Кардинально! Лікар «середньої руки» в Лівані отримує близько 6 тис. дол. щомісячно, приймаючи 1-2 пацієнтів у день. Коли б я так працював у Лівані, як тут, був би мультимільйонером… Але я обрав спокій і стабільність, а не гроші. Я залишусь у Ризі назавжди та буду робити все для Латвії. Тепер це моя країна!
Розмову вела Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
