У тому, що фахова підготовка українських лікарів не гірша, ніж американських та італійських, дитячий хірург із Чернівців Олег Боднар неодноразово переконувався під час різноманітних європейських симпозіумів та конференцій. Укотре утвердився в цій думці, коли довелося на місяць очолити службу дитячої хірургії в екзотичній для нас країні — Гаїті. Саме йому, українцю, довірили таку відповідальну місію колеги з Європейської асоціації дитячих хірургів.
Олег БОДНАР, завідувач кафедри дитячої хірургії та отоларингології ВДНЗ України «Буковинський державний медичний університет», член Європейської асоціації дитячих хірургів, доктор медичних наук, професорМій колега — завідувач відділення дитячої хірургії КМУ «Міська дитяча клінічна лікарня» м. Чернівці Микола Хома понад рік виконував складні операції та рятував дітям життя в регіональному госпіталі провінції Уамбо Республіки Ангола. До закордонних фахівців вимоги там високі: необхідні диплом, сертифікати курсів підвищення кваліфікації, категорія — тільки вища, вчений ступінь, завірений перелік оперативних технік, якими володіє лікар. І наш земляк пройшов відбір.
Аспірантка кафедри внутрішньої медицини та інфекційних хвороб ВДНЗ України «Буковинський державний медичний університет» Вероніка Раца стажувалася в Університеті ім. Поля Сабатьє в Тулузі. І попри те що була вражена оснащенням лікарні, підготовкою фахівців, рівнем організації охорони здоров’я в цілому, зрозуміла: хоче працювати в Чернівцях і лікувати українців. Хоча мала всі шанси продовжити кар’єру у Франції.
У мене за плечима теж неабиякий досвід роботи за кордоном. Коли фонд Fondazione Francesca Rava — NPH Italia вперше запропонував мені взяти участь у благодійній місії на Гаїті, я разом із колегами з Італії та США навчав двох місцевих фахівців дитячій хірургії та техніці проведення складних оперативних втручань. І хоча там, на іншому краю землі, про Україну ніхто нічого практично не знав, уже за тиждень мені дозволили виконання найскладніших операцій і прислухалися до моїх порад.
St. Damien Pediatric Hospital — європейська оаза посеред жебрацької Гаїті. Американські й італійські благодійні фонди максимально забезпечили медзаклад. У відділенні дитячої хірургії є сучасний цифровий рентгенапарат, коагулятори, якісний хірургічний інструментарій, апарати ШВЛ. Проте там не вистачає медиків. На 10 млн гаїтянського населення — усього три дитячі хірурги, тому американські й італійські фахівці постійно їздять туди з благодійними місіями. А місцеві лікарі не припиняють вчитися.
Цього року мене запросили в госпіталь Порт-о-Пренс не просто хірургом, а завідувачем відділення дитячої хірургії St. Damien Pediatric Hospital з функцією головного дитячого хірурга Гаїті. У той час місцевий фахівець поїхав на стажування, тому потрібно було його замінити. Звісно, приємно, що для цього обрали не італійця чи американця, а українця.
У мене було дуже багато завдань: консультування важких хворих, проведення операцій, організація роботи всього відділення та прийом пацієнтів з інших лікувальних закладів (бо дитячі хірурги є тільки в цьому госпіталі).
Ще під час минулої місії переконався: організація охорони здоров’я на Гаїті дуже слабка. Там узагалі немає поліклінічної служби, яка могла б проводити профілактичну роботу і вчасно виявляти ту чи іншу хворобу. А госпіталі є лише в столиці. Але навіть їх держава не забезпечує. Так, St. Damien Pediatric Hospital функціонує на дотаціях: італійські й американські фонди закуповують медикаменти, оплачують роботу медиків. Тобто хворі, які доїхали до столиці й звернулися до госпіталю, за лікування не платять.
Я вирішив внести деякі корективи в роботу гаїтянської клініки. Наприклад, усі пацієнти надходили у так зване приймальне відділення — Еmergency Department. При цьому поруч опинялися новонароджена дитина з вродженою хірургічною патологією і хворий на тиф чи туберкульоз. А звідси — серйозна загроза зараження. Я запропонував, аби новонароджених одразу приймало відділення неонатології для уникнення контакту з інфекціями.
Ведення пацієнта в післяопераційний період теж було розбалансоване. Наприклад, якщо я оперував дитину з приводу атрезії товстої кишки, то з операційної її переводили до відділення реанімації, а звідти — у неонатологічне. Коли ж оперував малюка з грижею, водянкою, варикоцеле, то його транспортували в хірургію. Після операції з приводу емпієми плеври пацієнта направляли спочатку до реанімації, а потім — до педіатричного відділення. Отже, хірургічні хворі були розкидані по різних відділеннях. А зважаючи на те, що госпіталю дуже не вистачає медикаментів, зокрема антибіотиків, постійно існував високий ризик виникнення післяопераційних ускладнень, які повинні лікувати хірурги, а не педіатри. Тому ми розподілили потоки: важкі післяопераційні хворі продовжували лікування у відділенні дитячої хірургії, а ті, які перенесли незначне оперативне втручання, — в Еmergency Department. Також хірургію було розділено на гнійну та звичайну, що убезпечило пацієнтів від інфікування. Власне, це — класичний варіант організації хірургії для українських лікарень.
Знаю, що впроваджені мною новації добре прижилися. Бо цією моделлю користується весь світ, зокрема й Україна. Проте, звісно, в українській системі охорони здоров’я теж є що змінювати. У спадок від СРСР ми отримали чимало неоднозначних речей. Наприклад, ніби все було безкоштовно, але дієві ліки завжди були в дефіциті, і їх треба було діставати «з-під прилавка». Прогресивні медичні технології були недоступні. Успадкували з тих часів старі будівлі лікарень із персоналом, який не навчений і не вмотивований доброзичливо спілкуватися з пацієнтами, із застарілим діагностичним обладнанням. А зараз бюджет не в змозі покрити фінансування всієї громіздкої мережі.
У світі давно й успішно працюють механізми покриття видатків населення на медицину. У нашій же країні Конституцією задекларовано, що медицина безкоштовна, але насправді українці в разі недуги витрачають на лікування величезні гроші. Поза тим, середня зарплата медика, включно з усіма доплатами і надбавками, — 7 тис. грн. Це найнижча заробітна плата медика серед країн Європи. А молоді лікарі, інтерни взагалі отримують «мінімалку».
Окрім того, у наших лікарнях не створені безпечні умови для пацієнта та медпрацівника, немає страхування на випадок лікарської помилки. Страховка на ризики для медиків покриває не всю галузь охорони здоров’я, а тільки певні категорії… У нас, на жаль, не розроблено належного режиму дезінфекції, такого, як у європейських країнах. Якщо говорити про інфраструктуру, то більшість українських лікувальних закладів працюють у пристосованих приміщеннях. У цивілізованих же країнах лікарні «зношуються» за 25-30 років.
Думаю, для того аби в медицині нарешті відбулися позитивні зрушення, потрібні радикальні кроки. Так, часом вони непопулярні. Але впевнений: за кілька років отримаємо позитивний результат.
Сьогодні лікарі готові до дієвих змін. І питання не в тому, що ми не хочемо працювати на старому обладнанні чи в невідремонтованих операційних. Кожен із нас розуміє, як непросто жити в перехідний період. Проте він мине. Важливо за цей час не розгубити кадри, визначити реальні потреби кожної медустанови і забезпечити їх.
Українських лікарів у світі поважають. Ми маємо той самий запас знань, що й наші закордонні колеги. Проте через катастрофічне недофінансування медичної галузі нашої країни пацієнти часто обирають лікаря з Німеччини чи Польщі. Бо там ідеальні умови перебування, сучасне обладнання, а лікар отримує зарплату, яка не змушує замислюватися про те, чи вистачить йому коштів на кілограм м’яса для сім’ї. Водночас українці там, за кордоном, платять за послуги лікарів величезні суми.
Фінансування наразі — дуже болюче питання, котре унеможливлює надання адекватної медичної допомоги населенню, а також створює проблеми з оплатою праці медиків. Українці хворіють на ті самі недуги, що й громадяни інших країн. Наші лікарі використовують такі самі ліки (тим більше, що нині процедура їх закупівель відбувається через міжнародні організації) та клінічні протоколи, адаптовані до міжнародних стандартів.
Щодо кваліфікації наших лікарів, то вона гідна поваги, оскільки українських спеціалістів залюбки беруть на роботу в усіх країнах Європи. Чому ж усе, як у людей, тільки оплата праці найнижча в Європі?
Пацієнтів турбує не лише якість медичної допомоги. Є питання й щодо її доступності. На жаль, в Україні вона залежить від розміру гаманця хворого. Людям із високими статками медична допомога доступна завжди і всюди, навіть за межами нашої держави. У нас уже понад десять років говорять про необхідність запровадження загальнообов’язкового державного медичного страхування, яке могло б стати додатковим джерелом фінансування охорони здоров’я. Розробити відповідні законопроекти і затвердити законодавчу ініціативу потрібно було, як то кажуть, ще вчора. Й населення вже давно сприйняло цю ідею!
Сподіваюся, реформа усе змінить. Нам потрібна страхова медицина. Це дасть можливість лікувальним закладам отримувати додаткове фінансування на розвиток. І тоді українці за власні страхові внески зможуть лікуватися в Україні не гірше, ніж у європейських клініках, бо в нас будуть такі самі гарні умови, сучасне обладнання, повний перелік медикаментів тощо. А ми, медики, не поїдемо працювати за кордон, адже нашу працю поважатимуть, цінуватимуть та гідно оплачуватимуть у рідній державі.
Підхід до реформування галузі має бути комплексним. Тобто не зовсім правильно спочатку «лікувати» первинну медичну допомогу, після вторинну, а потім, якщо руки дійдуть, третинну. Ми вже спостерігали за тим, у якій скрутній ситуації опинилася високоспеціалізована медична допомога, зокрема заклади НАМН України, котрі мають найкраще обладнання, професіоналів найвищого ґатунку, сучасні технології (і це визнає світ). Доки руки реформаторів дійдуть до високоспеціалізованої допомоги, може статися так, що лікарям первинної ланки просто нікуди буде спрямовувати хворих у разі тяжкої патології!
Ідеологам і виконавцям реформи треба мислити системно. Тож, на мою думку, керувати галуззю мають професіонали-управлінці, яких обирають не методом голосування, а за затвердженими відповідними кваліфікаційними характеристиками.
Зрозуміло, що проблеми будуть завжди. Проте коли навіть у невеличкій і дуже бідній Гаїті медики мають бажання вчитися, розвиватися й допомагати своїм громадянам, то чим же ми, українці, гірші? Окрім Президента, Уряду та МОЗ, кожен український лікар має усвідомлювати свою відповідальність і прагнути рухатися вперед, підвищувати професійну майстерність, жити в медицині, а не біля неї.
