Торакальний хірург Тернопільської університетської лікарні Ігор Гуменний, як і більшість українців, про Афганістан знав небагато. І коли доля послала йому шанс побувати в цій країні та допомогти тамтешнім медикам, він ним скористався. Разом із львівськими колегами організували кардіохірургічний центр приватної клініки Royal Medical Complex у Кабулі і провели перше в Афганістані оперативне втручання на відкритому серці.
ВЗ Як виникла ідея створення кардіохірургічного центру практично на іншому кінці світу?
Ігор ГУМЕННИЙ, торакальний хірург КЗ ТОР «Тернопільська університетська лікарня»У Кабулі кардіохірургічної служби взагалі немає, а спроби налагодити роботу цієї ланки медицини роблять лише приватні клініки. Зрозуміло, що мене зацікавила пропозиція, хотів подивитися, як в Афганістані працює система охорони здоров’я, як живуть люди. Знав, що це доволі небезпечна поїздка, бо там досі тривають бойові дії, але професійний інтерес узяв гору. Отож, коли півроку тому пролунав телефонний дзвінок від Мухамеда, і він запитав, чи в силі наша домовленість, я дав ствердну відповідь.
Розпочали роботу дистанційно, в онлайн-режимі. Загалом підготовка виявилася дуже тривалою, зокрема багато часу минуло в пошуках необхідної медичної техніки: ми колегіально вирішували, яку саме апаратуру краще придбати, і Мухамед закуповував необхідне. До Кабула я вирушив зі своїм колегою-перфузистом зі Львова Ігорем Цюлуйманом. Інші члени хірургічної бригади зі Львівського обласного державного клінічного лікувально-діагностичного кардіологічного центру долучилися до нас дещо пізніше. Ігор Цюлуйман займався налагодженням апарата штучного кровообігу, а я — організацією роботи служби загалом. Потрібно було провести відбір хворих, оглянути їх, виконати необхідні дослідження. Окрім того, формували й перелік потрібного обладнання, практично всю медтехніку купували в приватних медичних закладах Індії та Пакистану, адже нова потребувала великих витрат.
На перших етапах створення кардіохірургічної клініки ми намагалися хоча б якось наблизити стандарти кардіологічної допомоги, яка нині існує в Афганістані, до українських та європейських, попри вбогий стан тамтешньої охорони здоров’я. Важко навіть описати рівень надання медичної допомоги в країні, яка уже 30 років перебуває в стані активних бойових дій. Загалом ми організували чотири ліжка в палаті інтенсивної терапії з дихальною апаратурою та одну кардіохірургічну операційну з ангіографом.
У нашій команді працювали також інженери Анатолій Кудряшов та Михайло Сачівка з Чернігова, які займалися налаштуванням медичної апаратури, що потребувала ремонту. Цікава історія трапилася з ангіографом. Це був сучасний апарат, який рік «припадав пилом», і всі спроби його відремонтувати виявилися марними. Вдихнути в нього життя спочатку намагалися американські спеціалісти, але вони звикли до стандартів та правил, а ця поломка вимагала особливого підходу, тому вони не змогли впоратися. Жодних результатів не досягли й фахівці з Індії, хоча отримали гроші за невиконані домовленості. І можете уявити здивування керівництва клініки, коли наші інженери, які приїхали тільки з ізострічкою та паяльником, бо практично всі інструменти в них вилучили на митниці в Дубаї, зуміли відремонтувати прилад. Вийшли зі складної ситуації просто: у Кабулі на ринку закупили необхідні радіодеталі, і через чотири дні апарат працював на повну потужність. Це була перша маленька перемога нашої команди, після якої фахівці клініки почали до нас по-іншому ставитися, бо зрозуміли, що приїхали саме ті люди, на яких вони так довго чекали.
Наступним постало завдання «запустити» кардіохірургічну операційну. Під неї виділили найкращу в клініці операційну залу, і ми почали приводити її до певних стандартів: відремонтували лампи, світильники, налаштували операційний стіл, дихальну апаратуру. Технічне забезпечення повністю взяли на себе Анатолій Кудряшов і Михайло Сачівка — без них ми нічого не вдіяли б. Шукаючи фахівців для роботи в нашій команді, я спілкувався з багатьма українськими інженерами. Від багатьох отримав відмову, а ці хлопці погодилися. Знайомство з такими професіоналами — ще одна «чудова випадковість».
ВЗ З чого стартував власне лікарський етап роботи в кардіологічному центрі і як відбувалася підготовка до першої операції?
— Свою практику в клініці ми розпочали з огляду хворих та відбору пацієнтів для ендоваскулярних втручань — за два дні провели понад 50 коронарографій та майже 40 стентувань. У процесі цієї роботи продіагностували кількох хворих, які потребували аортокоронарного шунтування. Найважчими були три дні підготовки до першої операції на відкритому серці. Уся операційна бригада, яку ми зібрали фактично вже в Кабулі і яка раніше в такому складі ніколи не працювала, переживала, щоб, як то кажуть, усі «пазли зійшлися».
Щодо пацієнтів, то з ними проблем не було, бо афганець вірить лікарю на 100%. Якщо хірург каже: «Потрібна операція», то людина не сперечається. Повага пацієнта до лікаря там надто висока, адже компетентних фахівців не вистачає. Особливу пошану афганці відчувають до лікарів, які приїхали з Європи. Вони чомусь вважають їх світилами медицини, здатними вилікувати навіть найтяжчі недуги.
Два дні до операції я та й уся наша бригада майже не спали — дуже хвилювалися, аби все вдалося. Адже за нашими спинами в прямому сенсі цього слова стояли репортери, родичі хворого, колеги-афганці. Місцеві приватні клініки проводять тільки ангіографічні дослідження, а потім, встановивши діагноз, направляють пацієнтів у Пакистан та Індію, де їм зможуть виконати необхідні оперативні втручання. Звісно, дуже незначний відсоток афганців може собі дозволити витратити на таке лікування 8-10 тис. дол.
Наш хворий виявився чоловіком середнього віку, із віддаленого аулу. Він був дуже позитивно налаштований. Я й досі пам’ятаю його погляд, сповнений довіри. В Афганістані я відчув, наскільки це важливо, коли людина без натяку на побоювання віддає своє життя у твої руки, переконана, що все буде добре, і ця позитивна налаштованість передається й тобі. Загалом до нашої операційної команди входило 8 осіб. До нас з Ігорем Цюлуйманом приєдналися фахівці Львівського обласного державного клінічного лікувально-діагностичного кардіологічного центру: анестезіолог Ігор Юхман, перфузіолог Іван Міськів, інтервенційний кардіолог Олександр Бараненко, операційна медсестра Ольга Жидачівська та завідувач кардіохірургічного відділення Володимир Мороз. Ми планували розпочати операцію о 15-й годині, однак наркотичні засоби та інші медикаменти, які доправляли з Пакистану, затримали на кордоні через теракт у цій країні, тому були змушені відтермінувати початок. Через це оперувати довелося вночі. Але попри всі перешкоди перше оперативне втручання на відкритому серці виявилося вдалим.
ВЗ А ранок став для вас не хвилиною, а кількома годинами слави…
— Так, емоції просто переповнювали. Сюжет про нас показали всі центральні телеканали Кабула, афганські колеги вітали, родичі пацієнта дякували та плакали, а згодом надійшло запрошення на імпрезу за участю місцевих високопосадовців та еліти. Шкода, що на цю святкову вечерю на нашу честь не потрапилa Ольга Жидачівська, адже жінці в цій країні заборонено сидіти за столом разом із чоловіками, про що нас коректно попередили. Утім, головне те, що ми реалізували заплановане. Мали на меті створити осередок кардіологічної служби в Кабулі — й нам це вдалося.
Згодом провели ще дві операції аортокоронарного шунтування та дві з приводу стенозу аортального клапана. Якщо раніше пацієнти з Афганістану для планових кардіохірургічних втручань їхали за кордон, то зараз вони можуть отримати таку допомогу в кардіологічному центрі Кабула, причому ця послуга буде для них утричі дешевшою, не враховуючи транспортних витрат.
Нещодавно я телефонував Мухамедові Самканаю, і він повідомив, що організований нами центр успішно працює. Зокрема місяць тому вони провели першу операцію на відкритому серці дитині, а в основному виконують коронарографії та стентування. Проблему з кадрами намагаються вирішити, відправивши молодих лікарів до індійських колег на стажування та налагодивши співпрацю з лікарями-миротворцями французького військового шпиталю, розташованого неподалік.
ВЗ Які враження склалися про медицину Афганістану загалом?
— Ця галузь там просто у катастрофічному стані, держава виділяє на охорону здоров’я мізер. Хоча невідкладну хірургічну допомогу пацієнтам гарантовано, державної програми для розвитку і підтримки вузькоспеціалізованої ланки немає. Звісно, існує мережа державних лікувальних закладів: скажімо, у столиці є дві чи три такі лікарні. Щоправда, умови перебування пацієнтів там не можна назвати комфортними: палати на 15-20 осіб, ліжка стоять навіть у коридорах, постійна метушня і відчуття хаосу та дискомфорту. Меддопомогу надають також приватні клініки з відповідним рівнем медичного сервісу, гарно облаштованими палатами з невеликою кількістю ліжко-місць.
Нині потреба в оперативних втручаннях кардіологічного профілю доволі висока навіть у розвинених країнах, а що вже говорити про Афганістан, де ревматологічна служба відсутня, а лікарів-ревматологів узагалі немає. Тому такі ревматологічні ускладнення, як набуті вади аортального чи мітрального клапанів, ми діагностували в 30-35-річних. А скільки афганців по всій країні, в далеких аулах навіть не здогадуються про загрозу хвороби! Крім того, там практично не працює первинна ланка, тому більшість хворих потрапляють на стіл хірурга із надто задавненими станами.
Утім, нам приємно, що ми змогли зробити свій внесок у розвиток медицини цієї країни. Нехай нам вдалося допомогти небагатьом людям, але це чиїсь врятовані життя. Зрозуміло, що фінансово наша країна, яка також опинилася у стані війни, допомагати нині не в силі, але своїм досвідом, знаннями ми ділимося радо.
Лариса ЛУКАЩУК, спеціально для «ВЗ»
