Впровадження та розвиток судинної хірургії на Тернопільщині нерозривно пов’язані з іменем завідувача кафедри хірургії №2 факультету іноземних студентів Тернопільського державного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського, професора Ігоря Венгера. За майже сорок років діяльності він виконав понад 4 тис. операцій на органах черевної порожнини та магістральних судинах, запатентував власні оригінальні винаходи та виховав ціле покоління талановитих учнів.
ВЗ Чому вирішили стати лікарем?
Ігор ВЕНГЕР, завідувач кафедри хірургії №2 факультету іноземних студентів Тернопільського державного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського, професорЦе сьогодні є багато ортопедичних технологій, котрі дають змогу за кілька місяців відновити рухові функції, а в 60-х роках минулого століття про таке навіть не мріяли. Однак і тоді були хірурги, які без особливих медичних пристосувань творили дива. Я потрапив у першу міську лікарню саме до такого лікаря. Не пам’ятаю його імені, але прізвища свого рятівника не забуду ніколи — пан Мацик. Завдяки його вмінням згодом я став на ноги. Також із вдячністю згадую лікарів одеського санаторію «Чорноморка», котрі доклали багато зусиль для мого одужання.
Мабуть, не випадково доля послала мені цих людей, бо саме вони вплинули на вибір професії, допомогли прийняти рішення та замислитися над покликанням.
ВЗ Як минули роки навчання?
— Вчитися в Тернопільському медичному інституті було надзвичайно цікаво, адже там викладали відомі в медичних колах люди. Спочатку я записався в гурток при кафедрі фармакології, адже це — основа лікувального процесу. І я заглибився у фізіологічні та біохімічні механізми дії ліків, їх фізико-хімічні властивості, шляхи введення, дозування. Уже на п’ятому курсі мав у власному доробку чотири наукові роботи. Зрозуміло: писав їх під керівництвом викладачів, але практичні досліди разом з іншими гуртківцями виконував самостійно.
Пригадую, як на лабораторних щурах ми досліджували тему впливу біологічних амінів на жовчовиділення. Усі експерименти були завершені, і тут виникла проблема: піддослідних тварин відмовилися забирати до віварію, а в інститутській лабораторії утримувати їх не було змоги, бо настали літні канікули. Тож довелося «переселитися» в радіологічний корпус обласної лікарні, й замість відпочинку я працював зі щурами, зокрема досліджував, як впливають великі дози радіації на організм тварин. Результати перевершили сподівання.
Згодом саме вони стали основою для написання статті, котру розмістили в кількох наукових журналах. Наша публікація викликала неабиякий інтерес, ми отримали понад тридцять запитів від іноземних колег із проханням надіслати повне описання результатів дослідження. Трапилося це за двадцять років до Чорнобильської трагедії. Очевидно, й тоді порушена тема була доволі актуальною у світі. Утім, як з’ясувалося згодом, зацікавила вона не тільки вчених, а й відповідні органи. Їх представники викликали тоді нас до себе й наказали: жодних контактів з іноземними науковцями.
Чому ж такий науковий інтерес наша розробка викликала в іноземців? Річ у тім, що синтетично синтезований гістамін, який ми у великих дозах вводили опроміненим щурам, чинить потужну антипротекторну дію, тому подальші дослідження могли б розкрити чимало таємниць. Але, на жаль, роботи в цьому напрямку припинили.
ВЗ Коли з’явилася думка обрати хірургію?
— Ця спеціальність зацікавила мене ще на п’ятому курсі, коли я почав відвідувати хірургічний гурток. Мені пощастило: я обрав професію, у якій зміг розкрити себе повною мірою. Але цей фах окрім теоретичних знань вимагає ще й відточених мануальних навичок. У часи мого студентства ми не мали змоги прийти до операційної будь-коли, нам дозволяли робити це лише у визначений час, здебільшого, коли траплялися ургентні випадки. А оскільки такі шанси я не втрачав, то здобув безцінний досвід. Крім того, на шостому курсі під час субординатури студентів відбирали в спеціалізовані групи, й нам пощастило — заняття з хірургії в нашій групі проводив професор Юрій Коморовський.
Після завершення навчання мені пропонували зайнятися науковою роботою на кафедрі патфізіології, але я відмовився й поїхав за розподілом — у Борщів.
ВЗ Якою в ті часи була районна лікарня?
—У Борщівській районній лікарні я пропрацював 5 років, і це — найцікавіший період моєї професійної діяльності. Повчитися мав у кого: головний лікар Михайло Брездень і завідувач хірургічного відділення Ярослав Боднар були висококласними спеціалістами.
Дуже добре пам’ятаю, як прийшов до головного лікаря, сподіваючись, що він дасть мені кілька тижнів для ознайомлення з медичним закладом, однак уже на другий день я прий-мав пацієнтів у поліклініці. Звісно, пам’ятаю й першу пацієнтку на ім’я Марійка. Це була вісімнадцятирічна жінка, яка скаржилася на біль у правому боці. Я детально розпитав її і з’ясував, що нещодавно вона вийшла заміж. І хоча симптоми вказували на апендицит, я запідозрив вагітність. Встановити такий діагноз було непросто, адже УЗД у ті часи не було, тож доводилося покладатися лише на власні знання. Коли оголосив діагноз у стаціонарі, то старші колеги запротестували, мовляв, чого вас у тих інститутах учать. Однак огляд хворої гінекологом і результати лабораторних досліджень підтвердили мій висновок.
Узагалі ж районна лікарня — своєрідна школа виживання, бо ти там завжди на видноті, заховатися за спиною професора чи загубитися серед колег не вдасться. У 70-ті роки, аби встановити діагноз, потрібно було провести детальне спостереження, вислухати скарги, зібрати ґрунтовний анамнез, ретельно пропальпувати. Звісно, хтось може закинути мені: сьогодні, мовляв, про цю утопію вже й згадувати не варто, навіщо заморочуватися, коли сучасне обладнання все зробить.
Нині в нашу систему охорони здоров’я імплементують нові європейські протоколи з діагностичними програмами, прописаними методиками лікування, які й справді стають великою підмогою для сучасного лікаря. Але те, над чим ми «билися» впродовж десятиліть — індивідуальний підхід до пацієнта, — на жаль, поволі втрачається. Це підтверджують і мої друзі, які нині практикують у США, — тільки-но спробуй відхилитися від протоколу, одразу отримаєш зауваження від страхової компанії. А щоб провести пацієнту індивідуальну корекцію, потрібно доводити свою правоту перед керівництвом. Нескладно в протокол вкласти хворобу — складно знайти ключ, який відчинить двері для встановлення коректного діагнозу в конкретного пацієнта з його супутньою патологією, задавненими хворобами. Тому я вважаю найважливішим у часи нинішніх реформ — не розгубити здобутків української класичної медицини, бо це розвиває лікарську думку, клінічне мислення, допомагає бачити не лише хворобу, а й людину.
ВЗ Що змусило вас переїхати до Тернополя?
— Це трапилося цілком випадково. Коли я працював у Борщівській районній лікарні, практикували виїзди в райони області консультативних бригад. До їх складу входили професори та доценти Тернопільського медінституту, провідні спеціалісти обласної лікарні. Вони перебували в районі кілька днів. Якось під час одного з таких консультативних виїздів мене запримітив професор Юрій Коморовський і запропонував практикувати в обласній лікарні. Тож незабаром я отримав посаду ординатора в хірургічному відділенні Тернопільської обласної лікарні, а згодом виконував обов’язки завідувача відділення, яке було чималим — на 70 ліжок. У ті часи тут виконували широкий спектр оперативних втручань, зокрема професор Коморовський — свої знамениті пластичні операції з реконструкції травного тракту.
Саме в хірургічному відділенні Тернопільської обласної лікарі беруть початок мої наукові пошуки, тут я захистив кандидатську дисертацію, присвячену віковим аспектам лікування холециститу.
ВЗ Ви планували займатися науковою діяльністю й надалі досліджувати проблеми гепатопанкреатодуоденальної ділянки, але у лікарні почалися процеси реформування, створили відділення судинної хірургії… Ці події торкнулися й вашого життя?
— Вони практично повернули його на 180 градусів. Пропозиція покійного ректора ТДМУ, професора Леоніда Ковальчука обійняти посаду наукового куратора новоствореного відділення стала для мене повною несподіванкою. Часу на освоєння нової спеціалізації було обмаль, та й сама галузь судинної хірургії, флебології ще не набула такого розвитку, як, скажімо, зараз. Окрім того, ніхто не відміняв роботи в хірургічному відділенні. Але я знайшов вихід із ситуації — звернувся до професора Івана Вайди, і в нього на кафедрі після завершення робочого дня проводив операції на судинах у піддослідних собак.
Так тривало впродовж півроку, а вже 1989 року я поїхав на навчання у школу відомого тоді радянського вченого, керівника відділення хірургії судин Інституту хірургії ім. А. В. Вишневського, завідувача кафедри клінічного ангіології та судинної хірургії Російської медичної академії післядипломного навчання, академіка РАМН, професора Анатолія Покровського. На той час перебіг післяопераційного періоду в судинній хірургії значно ускладнювали тромбози й гнійні інфекції судинних протезів. Вони, звісно, були значно гіршої якості, ніж сучасні. Щоб протези не кровили, їх замочували в крові хворого. Тож мені постійно дошкуляла думка, як зробити ці протези якіснішими, аби запобігти тромбозу і нагноєнню. Тоді й з’явилася ідея використати іони срібла, котрі мають бактерицидну й антитромботичну дію.
На першому занятті Анатолій Володимирович запитав у нас, шести курсантів (з-поміж них я був найстаршим, але мав найменше досвіду в судинній хірургії): «Чи є в кого якісь думки з приводу того, як запобігти тромбозам?» На його запитання я відповів своїм: «А що, коли судинні протези посріблити?» Через два тижні стажування професор запросив мене до себе й попросив докладніше викласти свої думки, а потім запропонував розпочинати роботу над патентом. У ті часи, аби сертифікувати патент, потрібно було щонайменше 2-3 роки ходіння по всіляких інстанціях. А під наставництвом Анатолія Покровського мені вдалося за 3 роки оформити 5 патентів. Однак патентування тоді мало один важливий нюанс: якщо протягом 5-річного терміну винахід не застосовують на практиці, усі напрацювання фактично ідуть в небуття або продовжують жити, але вже під егідою іншого автора за незначної модифікації. Щось подібне трапилося і з моєю розробкою. У ті часи виготовити штучні замінники судин у наших умовах було неможливо. Ми насичували іонами срібла стінку судинного протеза виробництва підприємства «Красногвардєєц», а на тернопільській фабриці «Ватра» вручну, кустарними методами напилювали мікронні дози цього мікроелемента.
Щоправда, німецькі колеги запропонували виготовляти наші протези на новітньому обладнанні й уже готові були везти до нас спеціальні верстати. Але головний інженер Тернопільського бавовняного комбінату, на базі якого мали розмістити устаткування, висунула нашим партнерам умову: постачати їм… барвники для тканин. Та ті не змогли виконати таке «прохання». Тож нині ми з колегами користуємося протезами, вистеленими гелем зі срібла. Цей модифікований медичний продукт виготовляють у Німеччині, і коштує він 700 дол…
ВЗ Однак дослідження теми судинної імплантації було продовжене у вашій докторській дисертації.
— Сенсом мого наукового життя стала розробка методик реконструктивних операцій, методів профілактики тромбозу реконструйованих судин, хірургічних методик лікування гіперліпідемії. В 1997 році я захистив докторську дисертацію на тему «Методи запобігання тромбозу алопротеза при реконструкції артеріального русла». Матеріал для написання цієї роботи збирав упродовж багатьох років, за цей час прооперував 324 хворих. Приємно, що надійшло багато позитивних відгуків на результати моєї багаторічної праці, серед яких — і від професора Анатолія Покровського з Москви. У роботі я представив новий виріб медичного призначення: судинні протези, насичені сріблом, які мають антибактеріальну й антитромботичну дію.
ВЗ Що для вас найголовніше в житті?
— Джерело моїх життєвих сил та енергії — родина. З плином часу я зрозумів, що найбільший скарб — можливість обговорити в родинному колі якісь події, поспілкуватися. Дружина працює терапевтом у Тернопільській міській комунальній лікарні №3, має 41 рік професійного стажу. Старша донька, Ольга Зарудна, обрала медицину, за фахом — ревматолог, працює у ТДМУ, молодша, Мар’яна Караневич, — викладач іноземної мови, доцент Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Крім рідних, виховали двох дітей сестри дружини. Андрій Наконечний пішов моєю стежкою, став лікарем, а його сестра — вчителькою.
А щодо захоплень, то найбільше з них — мандри. Особливо полюбляю подорожувати горами: знаходжу там відпочинок для душі. Насправді є багато речей, що надихають. Узагалі ж вважаю: моя професія — той двигун, який дає змогу з оптимізмом дивитися на життя.
Лариса ЛУКАЩУК, спеціально для «ВЗ»
