Імунопрофілактика в законі: що зміниться і чому всі налякані?

Подвоєння кількості обов’язкових щеплень, суворі покарання за відмову від них, розірвання договору з лікарем, який не виконав плану вакцинації… Такі «перспективи» обіцяють у разі прийняття нового закону, зареєстрованого в Парламенті. Є підстави для паніки з цього приводу чи проблема зовсім в іншому?

Справа не лише в законі

Проєкт закону «Про громадське здоров’я» ще не прийнято навіть у першому читанні, але в ньому вже знайшли «підводні міни». Зокрема, його положення щодо імунопрофілактики сколихнули суспільство до нових дискусій. Пацієнти обурюються тим, що новий законопроєкт прописує 11обов’язкових щеплень замість 6, вказаних у чинному законі «Про захист населення від інфекційних хвороб». Хоча насправді в національному календарі щеплень їх уже й без того 10, а попередній закон, прийнятий у 2000 році, просто не містить останніх оновлень. Тож автори законопроєкту пропонують лише «узаконити» їх як обов’язкові, а також доповнити перелік щепленням проти пневмококової інфекції. Питання в іншому. Чи спроможна наша держава забезпечити такий широкий спектр якісних вакцин, яким довірятимуть лікарі й пацієнти? Положення про відповідальність та покарання за відмову від вакцинації також завжди були прописані у вітчизняному законодавстві. Тому посилення правил у законодавчому полі ще не означає «прориву» в їх дотриманні на практиці. Так скептики заспокоюють тих, хто боїться примусової вакцинації. Хоча реалісти переконані: згадані вимоги законопроєкту не чіткі й «беззубі», тому крайніми у провалі вакцинації знову опиняться лікарі. Ми поцікавилися, які загрози чи недопрацювання в новому законі їх насправді насторожують, і що потрібно зробити, аби він гарантував достатнє охоплення вакцинацією й водночас не провокував збурення в суспільстві. Однак з’ясувалося, що справа не тільки в законі.

Держава повинна не тільки зобов’язати, а й надати гарантії

Андрій ВОЛЯНСЬКИЙ, доктор медичних наук, завідувач лабораторії імунореабілітації інституту мікробіології та імунології ім. І.І. Мечникова НАМН України, завідувач кафедри клінічної імунології ХМАПО

– На жаль, положення, які стосуються імунопрофілактики, вмістилися лише на двох сторінках проєкту Закону «Про громадське здоров’я». Введення нових позицій в перелік обов’язкових щеплень – слушний крок. Бо досі ми мали розбіжність: закон гарантував захист від 6 інфекцій, а в чинному календарі вже передбачено 10 щеплень. Також вважаю доцільною вакцинацію проти грипу та ротавірусної інфекції, що вже давно стало нормою у світі, і не лише в економічно розвинених країнах. Проблема лише в тому, що це значно здорожчує державні закупівлі.

На жаль, у проєкті нового закону практично не прописано варіантів відмови від вакцинації, не визначено статус осіб, які відмовляються робити щеплення своїм дітям. В Україні досить багато батьків-відмовників, але закон лише побіжно торкається цього питання. У ньому вказано, що щеплення обов’язкові, а далі – жодних уточнень. Норма чинного закону «Про захист від інфекційних хвороб» про частковий допуск дітей без щеплень до навчання в школі та відвідування садочків практично без змін перекочувала до нового проєкту. Хоча й чинний закон у цьому плані також не є достатнім. Бо наслідки ми бачимо – в організованих колективах багато дітей без щеплень або частково вакцинованих. Натомість деякі слушні положення попередніх двох законів, які новим проєктом запропоновано скасувати, в ньому взагалі «загубилися». Наразі він більш декларативний, тому розділ імунопрофілактики потребує грунтовного доопрацювання. Навіть ті положення, які прописані, не підкріплені механізмами реалізації. До того ж у проєкті не згадується про страхування від можливих ускладнень вакцинації та компенсацію завданої шкоди пацієнту. Тож коли наводять приклад Європи, де на законодавчому рівні посилюють відповідальність батьків за вакцинування дітей, потрібно зважати на різницю у відповідних підходах щодо державних гарантій. Та й вакцини, які використовують в країнах Європи і закуповуються нашою державою, різні. Раніше в Україні розроблялися програми розвитку імунопрофілактики. Остання була затверджена понад 10 років тому і передбачала в тому числі й інвестиції в розробку вакцини, моніторинг їх використання, інші комплексні заходи. Хоча й не була виконана. А потім від програм відмовилися взагалі. Тому якщо в Україні не планують прийняти окремий закон про імунопрофілактику, потрібно чітко прописати відповідні положення в даному законопроєкті.

Сімейні лікарі не отримали дієвих стимулів

Костянтин НАДУТИЙ, керівник Департаменту менеджменту Української асоціації сімейної медицини, член Координаційної ради УМЕС

– Категоричним опонентам вакцинації варто нагадати, до прикладу, такі епідемії, як віспа і поліомієліт, що забрали мільйонні життів і лишили сотні тисяч інвалідів. Водночас будь-яка законодавча ініціатива повинна мати конкретну й досяжну мету. В даному контексті – досягти належного ефекту імунопрофілактики. Для того, аби вакцинація була ефективною, вона має охопити 95% всього населення, а не лише того, яке «прикріплене» до сімейних лікарів. Сьогодні ніхто не знає ні більш-менш точної кількості населення України, ні відсотку його охоплення деклараціями із сімейними лікарями, ні частки постійно мігруючих громадян. Як приклад, у Києві кількість лікарів комунального сектору первинки, який і досі забезпечує понад 90% потреб, традиційно була розрахована на приписане населення. Зрозуміло, що сьогодні такої кількості ніяк не може вистачати для забезпечення реалізації права «вільного вибору сімейного лікаря» для всіх киян. До укладання декларацій долучився приватний сектор, але не дуже активно, бо капітаційний тариф на первинку, який мінімум втричі нижчий за економічно обґрунтований і реальний, не дуже приваблює бізнес, та й інших стимулів до вакцинації населення, крім, як надавати цю послугу комерційно, у нього немає. Тому як жорстко не прописуй вимоги щодо охоплення щепленнями, це не забезпечить умов досягнення потрібного результату. Спочатку потрібно вирішити питання універсального, тобто 100%-го, охоплення населення послугами первинної ланки. Адже епідемія виявила, що пацієнти без декларацій – проблема, їх чимало. Хтось просто ходив до приватного лікаря за плату, хтось і не збирався звертатися на первинку. Такі стосунки з пацієнтами жодним чином не підпадуть під дію суворих приписів. Годі також покладатись на ефективність негативних стимулів, залякування сімейних лікарів штрафами, особливо в умовах епідемії. Хоча в Ізраїлі, якщо лікар не досягає показника, прописаного в договорі, з ним можуть його розірвати, але доходи лікаря такі, що він не ризикне втратити їх і перейти у «вільне плавання». У більшості країн світу і, зокрема, Європи застосовують різні варіанти позитивного стимулювання. Наприклад, доплату (у значних розмірах) за досягнення цільового рівня охоплення вакцинацією (95%). Чи може забезпечити такі показники лікар в Україні? Так. Хоча це йому буде тяжко зробити, зокрема, через «особливу» процедуру декларування. Наприклад, якщо британські лікарі традиційно не реєструють пацієнтів, котрі мешкають віддалено від практики, то наші лікарі й пацієнти «повелися» на заклик декларуватися де можна. Лікарі беруть пацієнтів з віддалених районів мегаполісу чи й з інших міст, але «далекі» пацієнти приходять на прийом лише у крайньому випадку, і аж ніяк не задля профілактики. Вакцинація ж через телефон (як нині «модно» спілкуватися зі своїм лікарем) не здійсненна. У деяких країнах, де діє модель первинки, подібна до нашої в її новому форматі, від лікаря вимагають профілактично оглянути пацієнта впродовж певного періоду (наприклад, пів року) після укладання договору. Під час такого візиту й призначається вакцинація, якщо це потрібно. У нас же можна обмежитися підписанням декларації і забути один про одного чи не назавжди. Тому без стимулів нічого не зміниться. А якщо ще запровадять штрафи чи більш жорсткі методи покарання сімейних лікарів за «недовакцинацію», вони швидше за все уникатимуть опіки над дітьми.

Сьогодні людство зіштовхнулось з актуалізацію інфекційних викликів в глобальному масштабі. Тому швидше за все у світі законодавчі норми щодо вакцинопрофілактики стануть більш жорсткими. У різних країнах вже встановлені вимоги щодо обов’язкової вакцинації дітей від ряду інфекцій. Доступ до таких вакцин забезпечується на 100%. «Цивілізовані» держави підкріплюють довіру до такої політики гарантією високої якості вакцин і страхуванням ризиків пацієнтів, реальність яких також офіційно визнається. Очікую, що до цього прийде й Україна. Бо визначальною умовою успіху вакцинопрофілактики, на мою думку, є відновлення довіри громадян до державної політики охорони здоров’я.

Розширення календаря щеплень – адекватна відповідь на нові виклики

Людмила ЧЕРНИШОВА, доктор медичних наук, професорка кафедри дитячих інфекційних хвороб та дитячої імунології НМАПО імені П. Л. Шупика

– Можна лише вітати рішення щодо доповнення календаря щеплень вакцинацією проти пневмококової інфекції, добре було б, аби до нього потрапило ще й щеплення проти ротавірусу. На сьогодні ці інфекції дуже поширені й небезпечні. Тому якщо у держави є можливість захистити від них дітей, потрібно діяти. Хоча це досить дорогі вакцини, особливо пневмококова. Але всім відомо, що пневмокок викликає не лише пневмонію, а й інші хвороби, зокрема, менінгіт, сепсис, септицемію, перитоніти тощо. Якщо від пневмокока щепити якомога більше дітей, можна значно знизити поширеність цієї інфекції. Дітей віком до 2-х років щеплять пневмококовою кон’югованою вакциною, а потім тільки групи ризику. Щоправда, тут є певний нюанс. Справа в тому, що у пневмококу є дуже багато різних штамів. Згадана вакцина містить лише 13, тобто тільки до них виробляється стійкість. Хоча дослідження підтверджують, що саме ці штами найчастіше спричиняють захворювання, тому вакцинація є ефективною. Дітей після 2-х років вже можна щепити 23-валентною пневмококовою вакциною, на яку не виникає імунної відповіді у дітей раннього віку. Цією ж вакциною можна щепити й доросле населення груп ризику (схильних до розвитку згаданої інфекції, тих, хто має знижений імунітет тощо) – кожні 5 років. Також вразливими до пневмокока є люди похилого віку, тому їм рекомендовано вакцинуватися в період епідемії COVID- 19, аби уникнути приєднання цієї інфекції й розвитку бактеріальної пневмонії під час коронавірусної хвороби. Адже пневмокок – це не та інфекція, яку потрібно десь «підхопити», вона живе у наших верхніх дихальних шляхах і чатує на ослаблення організму, в тому числі й вірусами.

Також дуже небезпечним для дітей є ротавірус, особливо до 5 років. У нашому інфекційному відділенні, особливо взимку, майже всі ліжка зайняті дітьми раннього віку, яких госпіталізують із загрозливими для життя симптомами, спричиненими цією інфекцією. Діти опиняються у досить тяжкому стані, який важко стабілізувати. До того ж ротавірус може уражати організм дитини не один раз, і це серйозна проблема. Тому вакцинація у багатьох країнах світу проводиться дітям до 6-місячного віку (це особливо вразлива група), що забезпечує імунітет на певний час, бо для дорослих згадана інфекція вже не така небезпечна. У країнах (в тому числі й деяких пострадянських), де ця вакцинація введена в календар щеплень, вдалося суттєво знизити захворюваність на ротавірус, а госпіталізації з приводу інфекції стали рідкісними, оскільки тяжкість перебігу хвороби значно зменшилась. В Україні ж нічого не змінюється впродовж 10 останніх років. Тому ми маємо переймати кращий досвід, а не сперечатися. Наприклад, часто доводиться чути критику щодо недоцільності ранніх термінів вакцинації від гепатиту В. Однак ВООЗ рекомендує щепити дітей одразу після народження, бо саме в ранньому віці у разі інфікування гепатитом у 95% випадків одразу розвивається хронічний гепатит, який закінчується вже в молодому віці цирозом або раком печінки. Чим старша дитина, тим більше у неї шансів повністю одужати від цієї хвороби. Тому ми повинні дати дітям шанс рости здоровими. Тільки б у держави вистачило коштів на забезпечення якісними і ефективними вакцинами всіх, хто їх потребує.

Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»