Ірина Гнатів: Я завжди мріяла «рятувати світ»

Чому саме сімейна медицина?

Професія медика — це мрія, котру я втілила в реальність. Дитиною часто хворіла, до нас приходила лікарка, яка вміла знайти підхід до дітей, і я дуже хотіла стати схожою на неї. Крім того, завжди була в захваті від умілих рук нашої сусідки — медсестри за фахом. Тож вступила в медичний виш… проти волі батьків, які бачили мене вчителькою. Я ж мріяла «рятувати світ». Повідомила їх про свій вибір, коли мене вже зарахували на навчання. Закінчила Тернопільську державну медичну академію ім. І. Я. Горбачевського (нині — Тернопільський національний медичний університет ім. І. Я. Горбачевського) і стала терапевтом.

Спочатку працювала у військовій частині, а у 2006 році мене призначили терапевтом Давидівської лікарської амбулаторії. Працюючи в селі, зрозуміла, що бути просто терапевтом тут не можна, бо люди звертаються з найрізноманітнішими проблемами. Ти не можеш сказати мамі, котра просить оглянути малюка з високою температурою, що ти не педіатр, вагітній, у якої з’явилися раптові проблеми, — що не гінеколог, постраждалим у ДТП — що не хірург, бо ти — лікар, який має допомагати всім. Тому у 2008 році отримала спеціалізацію «Сімейна медицина» і досі вчуся кожного дня.

Робота сільського медика — особлива. Він часто іде на виклик, не знаючи, що там на нього очікує. А в селі немає реанімації, до якої можна доправити хворого за потреби, немає з ким порадитися… І будемо відвертими — не завж­ди є необхідні прилади для діагностики та лікарські препарати. Є лише твої знання та бажання допомогти. Крім того, часто ти з пацієнтами стаєш добрими друзями, вони тобі довіряють, тож мусиш робити все, аби надати якомога якіснішу допомогу. А для цього потрібно постійно вчитися, опановувати вміння та навички вузькопрофільних фахівців, щоб вирішувати близько 80% проблем пацієнтів на первинному рівні, як це відбувається в розвинених країнах світу. Тож із власного досвіду можу стверджувати: сімейна медицина — один із найцікавіших медичних фахів, бо не дає змоги розслабитися й «заіржавіти».

Головна професійна мета і як її досягти?

Відколи почала працювати сільським лікарем, найбільше прагнула змінити ставлення мешканців села до медика, донести до розуміння кожного, що моя мета — надати їм якісну допомогу, однак без їхньої довіри я не впораюся. Насправді шлях був досить важким — я була новою людиною, чужою для всіх. А ще мені, тоді геть молодій, доводилося і жити, і працювати в жахливих умовах… Однак я зрозуміла, що потрібно ставити цілі й робити все можливе, аби їх досягти. Тому взялася докладати зусилля, аби покращити умови в сільській амбулаторії, підвищити якість надання послуг, намагалася стати для селян справж­нім лікарем, а не людиною, котра виписує направлення до районної поліклініки та видає довідки школярам.

Наразі ж моя мета — перетворити очолюваний мною заклад на амбулаторію, до якої звертатимуться за допомогою мешканці не тільки нашої громади, а й прилеглих сіл, де буде хороший сервіс та працюватиме дружний колектив професіоналів. А ще я хотіла б більше уваги приділяти профілактиці, тому нині працюю над організацією школи здоров’я для сельчан.

Ваш найбільший професійний успіх?

Зізнаюся: кожен пацієнт, котрому вдалося допомогти, — для мене успіх. Визнанням вважаю кількість пацієнтів (1928 осіб!), які обрали мене своїм сімейним лікарем і уклали зі мною декларації. Пишаюся й високим рівнем вакцинації — 74% місцевого населення щеплені.

Крім того, мені вдалося налагодити плідну співпрацю з вузькопрофільними фахівцями району й області — до нас приїздять виїзні бригади для консультацій дорослого та дитячого населення. Проте, мабуть, найбільшою перемогою є нова амбулаторія — місце, де на сьогодні мешканці не лише села Давидів, а й усієї об’єднаної територіальної громади можуть розраховувати на якісну медичну допомогу сім днів на тиждень. Можу з упевненістю сказати, що зусилля, докладені для того, аби громада мала сучасну амбулаторію, виправдали себе. Проте на досягнутому зупинятися не варто, тому переконана: попереду ще буде багато досягнень, які я вважатиму своїм успіхом. У цьому мені допомагають і колектив, який я маю честь очолювати, і представники місцевої влади, котрі зацікавлені у відмінному результаті роботи медиків, і пацієнти, адже піклування про їхнє здоров’я — наша спільна справа.

Пацієнт для вас — це…

…не просто хворий, а близька мені людина. Люблю та ціную кожного, хто звертається по допомогу. Амбулаторія для мене не лише робота, а й дім у всіх значеннях цього слова. Адже дев’ять років я тут і працюю, і живу, тому постійно, як то кажуть, у режимі онлайн. Власним прикладом пропагую здоровий спосіб життя. Під час прийомів розповідаю про необхідність активного відпочинку, попереджаю про шкідливість паління та зловживання алкоголем. Тим паче, що підписання декларацій зібрало навколо мене тих пацієнтів, які насправді мені довіряють. Тож я так само, як і десять років тому, прагну вдосконалюватися, підвищувати свій професійний рівень, адже лікареві важливий постійний розвиток.

Що найскладніше в роботі сімейного лікаря?

Найскладніше для мене — повідомити хворому та його родині про те, що вилікувати його неможливо. Тяжко й тоді, коли пацієнти кажуть, що не поїдуть на обстеження, не куплять тих чи інших ліків, бо в них немає грошей. Тому я дуже вболіваю за подальше реформування нашої системи охорони здоров’я й сподіваюся, що держава зможе зробити так, аби кожен українець отримував необхідну медичну допомогу.