Народний депутат від фракції «Об’єднання «Самопоміч», заступник Голови Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я Ірина Сисоєнко поділилися своїми думками відносно ключових аспектів медичної реформи та розповіла, що потрібно зробити, аби медицина перестала бути заручником корупції, політики й радянських пережитків.
— Законопроект про автономізацію медзакладів лежить у Верховній Раді з липня 2015 року. Чому він досі не проголосований?
— Між Міністерством охорони здоров’я й окремими депутатами з профільного Комітету велася політична боротьба. Позиція була така: якщо ми хочемо прибрати Міністра, то не підтримуватимемо його законопроектів й ініціатив. Зовсім не бралося до уваги, що в них написано й наскільки вони актуальні! На жаль, дуже часто медицина стає заручником політики. Саме тому питання охорони здоров’я потрібно піднімати на вищий рівень. І було приємно почути думку Президента, що медицина — найважливіша галузь і реформі все-таки бути. Така позиція Глави держави обнадіює.
— Коли ж розпочнуться ці реформи?
— Питання щодо автономізації лікарень вже пройшли обговорення в Комітеті. Думаю, ми почнемо за них голосувати вже на початку роботи 4-ї сесії Верховної Ради.
— Восени були сутички між Міністерством охорони здоров’я та профільним Комітетом з приводу бачення реформи системи охорони здоров’я, існували деякі відмінності в запропонованих законопроектах. Консенсус знайдений чи ситуація залишається напруженою?
— Міністр не приходить на засідання Комітету. Крім того, він не відзвітував про роботу Міністерства за минулий рік. На жаль, ми не можемо домогтися його присутності на засіданнях. Тому дуже складно говорити про якусь системну роботу між виконавчою і законодавчою гілками влади.
— Так хто все-таки гальмує розгляд законопроектів?
— Уже ніхто. Ми подали до Верховної Ради альтернативний законопроект, підготовлений депутатами з профільного Комітету, він допоможе ліквідувати конфлікт між Міністерством і Комітетом. Ще раніше Олег Мусій представляв альтернативний законопроект, але потім відкликав його. Тобто депутатський законопроект — це вже третя редакція. Я теж є співавтором останнього документа і, природно, сподіваюся на його підтримку всіма політичними силами.
— Чим відрізняється третя редакція від попередніх?
— По суті, проект на 80% переписаний з документа, запропонованого МОЗ. Ми внесли поправки відносно заборони на те, щоб медичні заклади могли стати акціонерними товариствами (АТ) або товариствами з обмеженою відповідальністю (ТОВ) — вони можуть бути тільки неприбутковими підприємствами. Таким чином, виключається приватизація медичних установ. Це основна правка. Важливо також залишити рахунки лікарень у державних банках. Наголошую — не в усіх банках, як це пропонувалося в законопроекті МОЗ, а тільки в державних. Так унеможливлюються фінансові ризики: наприклад, якщо банк опиниться на межі банкрутства, це не позначиться на життєдіяльності медичного закладу, не заблокує його роботу.
— Україна взагалі морально готова до страхової медицини?
— Можна з упевненістю говорити, що до активної підтримки змін у системі охорони здоров’я готове українське суспільство. Це факт. Також відзначу: практично всі країни пострадянського простору перейшли на страхову медицину.
— Але що заважає Україні впровадити медичне страхування?
— За роки незалежності в нас вже змінилося 19 міністрів охорони здоров’я. Кожний новий очільник МОЗ мав власне уявлення про реформування системи. Тільки-но починають здійснюватися якісь стратегічні задуми, одразу все змінюється: приходить новий Міністр, і процес знову запускається з нуля.
Я вважаю, що прийшов час найважливіші питання медичної галузі передати під контроль Президента країни. Наприклад, з’їзд трансплантологів, який проходив у Польщі в січні цього року, відкривав польський президент. А ви бачили, щоб хоча б один Президент нашої країни виступив з привітальним словом на форумі якої-небудь медичної асоціації? Чи візьмімо інший приклад. Будь-яка реформа президента США Барака Обами, що б про неї не говорили доброго чи поганого, проходить по президентській вертикалі й під його пильною увагою. Тобто серйозні зміни в медичній галузі ми побачимо тільки тоді, коли реформа стане дійсно пріоритетним питанням для перших осіб держави.
— Як вплине на медичну галузь процес децентралізації?
— Звісно ж, регіональні медичні управління отримають більше повноважень. Цього року місцевим бюджетам надані медичні субвенції, закладені гроші на розвиток первинної медичної допомоги, на амбулаторії загальної практики-сімейної медицини, що можуть бути як підрозділами поліклінік, так і лікарень. Саме на сімейних лікарів лягає сьогодні основне навантаження, бо головне завдання медицини — підвищення рівня профілактики та купірування захворювань у самому зародку.
— Але ж в Україні немає культури сімейних лікарів. Чи приживеться це нововведення?
— А культура не сформована, тому що медицина не викликає в пацієнта бажання частіше звертатися до лікаря.
Ще дуже важливо, аби лікар сам був зацікавлений у тому, щоб до нього приходили пацієнти. Для цього необхідно створювати нормальні фінансові умови — медпрацівники мають йти на роботу, не думаючи про те, чим годувати сім’ю. Тоді вони з іншим настроєм будуть зустрічати пацієнта, без невдоволення особистим життям, без байдужості.
В основі медицини й роботи лікаря — пацієнт. Коли реалізуватиметься принцип «Гроші йдуть за пацієнтом», кожен лікар розумітиме, що розмір його зарплати залежатиме від того, скільком людям він допоміг. Тобто він фінансово буде зацікавлений, аби в нього було багато пацієнтів. Однак завдання — не у створенні черг хворих, ні. На Заході медичним працівникам платять тим більше, чим більше людей НЕ звертається по медичну допомогу, тому що почувають себе в нормі.
— Здається, недовіра до вітчизняної медицини — у нас в ментальності.
— Тому що вітчизняна медицина — це щось на кшталт пам’ятника Радянському Союзу. Ми просто боїмося її. Там все настільки моторошно: зруйновані грибком стіни, жахливі матраци, панцирні ліжка. Але якщо забезпечать інші умови, якщо в амбулаторіях загальної практики-сімейної медицини буде комфортна атмосфера, лікарі прийматимуть з доброзичливими посмішками й дійсно турбуватимуться про здоров’я людей, я впевнена — ставлення пацієнтів зміниться.
— Автономізація лікарень і децентралізація передбачає скорочення загальної кількості лікувальних закладів. Чи не вийде так, що в сільських місцевостях на кілька десятків кілометрів буде одна лікарня?
— Головне завдання держави при децентралізації — виділити регіонам максимальну кількість коштів. А далі вже місцева влада повинна вирішувати, скільки лікарень мати на утриманні. Слід визнати: зараз медичні послуги первинки та вторинки часто дублюються. До речі, я не думаю, що Міністерство охорони здоров’я добре розуміє потребу того чи іншого району, наприк-лад, Львівської області. Звичайно ж, важливо, аби на місцях був ефективний менеджмент. Важливо, щоб політичні сили брали на себе відповідальність за навчання управлінців на місцях, щоб ті самі головні лікарі, отримуючи нові знання і вміння, мислили вже у форматі конкурентного середовища.
Сьогодні головні лікарі, яким уже за шістдесят, сорок років своєї професійної діяльності перебувають на одному й тому самому місці. Навряд чи їм хочеться зараз починати активно думати про перетворення. Тому реформами займатимуться нові люди із сучасним поглядом на медицину, менеджери лікарень. Ми повинні прибрати норму про безстроковість призначення головних лікарів. Їх варто призначати на певний період часу й обов’язково на конкурсній основі. Потрібно вести мову й про об’єднання розрізнених лікарень в одну багатофункціональну. Така лікарня заощаджуватиме на комунальних платежах, водночас саме в ній будуть зібрані різнопрофільне медичне обладнання, кращий медичний персонал, з’явиться можливість закуповувати новітнє устаткування, підвищувати якість медичної допомоги.
— У центрі Києва лікарні розташовані у величезних старовинних будівлях. Вони могли б стати прибутковими готелями або ресторанами. Є інформація, що в певних політичних колах уже розподілили ці приміщення між собою…
— У законопроекті про автономізацію прописана чітка заборона на використання приміщень лікарень, поліклінік з будь-якою метою, крім медичної діяльності.
— Хто винен у тій ситуації, що склалася із грипом, — у багатьох областях був перевищений епідпоріг…
— Мені здається, що Міністерство вже не тільки не контролює ситуацію в регіонах, у відомстві іноді не знають, що відбувається у власних кабінетах. Це підтверджує й моє спілкування з керівниками обласних управлінь охорони здоров’я, безпосередньо з лікарями — чиновники перетворилися на статистів.
До речі, очільники МОЗ змінювалися щороку ще й тому, що всі вони потрапляли в ту чи іншу некрасиву ситуацію із закупівлями. Але у 2015 році був прийнятий важливий закон, згідно з яким гроші з бюджету на закупівлі за державними програмами передані міжнародним організаціям, котрі здійснюватимуть придбання та поставки лікарських препаратів в Україну. Це дасть змогу вирішити питання корупційної складової всередині країни.
Я дуже сподіваюся, що в 2016 році в Україні з’являться вакцини, лікарські препарати — ми з вами побачимо, як запрацював новий процес. Водночас Україна — не дика Африка, ми не можемо постійно платити комісійні за придбання необхідних лікарських засобів. Послуги міжнародних організацій обходяться держскарбниці в 5% від обсягів закупівель.
Якщо врахувати, що в нас на корупцію йшло 30-40%, то, звичайно ж, країна від цього виграла. Але коли говорити про перспективи, то ми повинні сформувати усередині держави новий механізм, за яким закуповуватимемо препарати самостійно. Але дай Бог, щоб запрацювали міжнародні закупівлі. Це вимушений захід, але нам потрібен абсолютно новий алгоритм, який запрацює після 2019 року.
— У вас є бачення цього механізму?
— Так. Я вважаю, що питання закупівель ми взагалі повинні забрати в Міністерства охорони здоров’я, щоб воно нарешті зайнялося лікувальною складовою: прийняттям протоколів лікування, здійсненням належного контролю за тим, що відбувається в регіонах. Чому в Міністерстві охорони здоров’я були «солодкі» посади, чому всі так туди прагнули, чому кримінальні структури зліталися до них наче бджоли на мед? Тому що там — державні гроші. Але їм там, вочевидь, не місце. Важливо максимально передати закупівлі на місця, у регіони. Вважаю, що формувати потребу в ліках вони повинні самостійно. Також нам необхідно створити чіткий механізм прозорих електронних закупівель. Важливо ці процеси зробити максимально відкритими, аби можна було зайти в базу даних і побачити, скільки придбано препаратів, у кого, за скільки і для кого. І щоб пацієнт, коли йому в лікарні кажуть, що ліків немає, міг у будь-який момент зайти на сайт і побачити, скільки той чи інший медичний заклад отримав потрібного препарату. А зараз хворий, на жаль, не знає нічого.
За матеріалами газети «Сегодня»
