Історія розвитку телемедицини насправді набагато довша, ніж вважає більшість. Перші випадки застосування телемедицини припадають ще на другу половину ХІХ століття, а одна з перших зафіксованих згадок належить до початку ХХ століття — тоді дані кардіограми були передані телефонною лінією. Становлення телемедицини в її сучасному вигляді було зумовлено значним розвитком військової та космічної техніки в 1960-х роках. Термін «телемедицина», який буквально означає «лікування на відстані», був уведений у вжиток в 1970-х роках і має на увазі використання інформаційно-комунікаційних технологій для поліпшення результатів лікування пацієнтів.
Нині більшість телемедичних послуг полягають у віддаленому діагностуванні та рекомендаціях з клінічного лікування й доступні в повсякденній практиці в промислово розвинутих країнах. Однак і в країнах з нижчим рівнем економічного розвитку телемедицина активно впроваджується, оскільки має багато переваг, зокрема таких, як економічна рентабельність, клінічна ефективність, доступність якісної медичної допомоги для жителів віддалених, зокрема сільських, регіонів. ВООЗ протягом останніх 15 років реалізувала кілька успішних кейсів із запровадження телемедицини в Монголії, Мексиці, Китаї. Це ще раз підтвердило преваги використання інформаційно-комунікаційних технологій у наближенні медичної допомоги до людей, оскільки значно оперативніше можна провести діагностування хворого, призначити йому лікування, відстежити зміни у його здоров’ї, що зрештою економить значні кошти на проведенні виїзних консультацій спеціалістів, транспортних витратах, використанні діагностичної апаратури тощо. Нині послуги за допомогою телемедицини надаються в багатьох країнах світу, які не можна назвати «багатими»: Афганістан, Нігерія, Пакистан, Бурунді, Буркіна-Фасо, Камерун та інших.
Відповіді на питання: «Чому телемедицина так повільно входить у рутинну практику більшості країн?» шукав Світовий банк. Результати дослідження засвідчили, що найбільшою перешкодою є високі витрати на технічне забезпечення можливості комунікування лікарів та клінік між собою. Це стосується й України — висока вартість медично-діагностичних сумок-укладок для сімейних лікарів перетворює їх закупівлю на справжній квест із пошуку коштів. Крім того, лікарні повинні мати відповідно обладнані кімнати для телемедичних консультацій, провести навчання персоналу, забезпечити технічне обслуговування апаратури тощо. Однак ці витрати — економічно доцільні, оскільки значно підвищують ефективність медичної допомоги з точки зору доступності та якості обслуговування. Можливість запровадження телемедицини також обмежують інфраструктурні особливості, зокрема неякісний телефонний, мобільний та інтернет-зв’язок.
Ще одна причина — відсутність національних стратегій впровадження телемедицини як одного зі способів обслуговування населення. В Україні необхідність державного підходу до створення умов запровадження дистанційної медичної допомоги населенню вже розуміють, справа — за реалізацією.
Раніше ВЗ писало про те, як організувати в лікарні кабінет телемедицини.
