У медицину він прийшов за покликом сам, а от наука взяла його в полон попри його бажання. Але професор Іван Катеренчук не звик здаватися, тому поєднав у своєму житті дві справи. Від цього виграли всі, але найбільше — українські пацієнти.
ВЗ Із чого почався ваш шлях у медицину?
— Я родом із Буковини, народився і виріс у селі Долиняни Чернівецької області, у простій селянській сім’ї. Лікарів у моєму роду ніколи не було, а батько хотів, аби я став бухгалтером. Але вийшло інакше. Був у нашому селі медпункт — така собі міні-лікарня, куди я разом з однолітками часто бігав, спостерігав через вікно, як лікують пацієнтів. Мене вразило диво зцілення людини: от її привозять непритомною на підводі, а минає час — і вона здоровою покидає стіни медпункту. Згадую, як мене чарував, навіть вабив отой запах лікарні… Тоді й вирішив: мій шлях — медицина. Спершу вступив до Новоселицького медучилища, яке закінчив із відзнакою, і потрапив до числа п’ятипроцентників — тих, хто мав право скласти один екзамен у медичний інститут. З хімією я впорався на п’ятірку і став студентом Чернівецького медичного інституту.
ВЗ Як трапилося, що ви зайнялися наукою, а не практикою?
— Звісно ж, мріяв я не про науку, а про практичну медицину. Усі 6 років вчився на «відмінно», а одного разу добре виступив із доповіддю на засіданні наукового гуртка і… потрапив «у зону уваги» професора Якова Кіршенблата з кафедри нормальної фізіології. Яків Давидович свого часу захищав генетику як науку і в сталінські часи опинився в опалі, був змушений виїхати з Ленінграда в Чернівці. Він і запропонував мені піти в аспірантуру. Скажу відверто: я тричі відмовлявся. І навіть коли вже «вріс» у тему майбутньої дисертації — «Вплив мигдалевих ядер на яєчники та їх чутливість до гонадотропних гормонів», відчував: чиста наука — не моя справа. Проте відступати не звик. Усі три роки наполегливо працював над доказовою базою, проводив досліди на щурах (але спочатку добре їх годував — домовився в їдальні брати для них харчові відходи). Успішно захистився в 1978 році.
Проте душа рвалася в царину науково-практичної медицини! І в цей час, на моє щастя, у Полтавському медичному стоматологічному інституті відкрився медичний факультет. Написав листа тодішньому ректору Віктору Дельві, згодом витримав конкурс на посаду асистента кафедри госпітальної терапії і вже 2 вересня 1980 року почав працювати.
ВЗ І відчули себе в рідній стихії…
— Саме так. Полтава — справжнє місто-сад, яке мене просто зачарувало! Нова робота давала можливість випробовувати себе не тільки в якості викладача, вченого, а й лікаря-практика. З часом мене призначили на посаду доцента, а в 1991 році — завідувачем кафедри госпітальної терапії. І я відчув: треба рухатися далі, працювати над докторською дисертацією. Зосередився на проблемах гастроентерології. Тоді набув поширення метод гастрофіброскопії, який я освоїв іще в Чернівцях. Маючи як базовий заклад для досліджень 5-ту міську клінічну лікарню, діагностував пацієнтів, шукав нові, ефективніші способи лікування виразкової хвороби дванадцятипалої кишки. Подеколи проводив близько 40 гастрофіброскопій за день! 1996 року на засіданні спеціалізованої вченої ради Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця захистив докторську дисертацію на тему «Вплив поєднаної загальної і місцевої фармако- і фітотерапії на ефективність лікування і профілактики виразкової хвороби дванадцятипалої кишки».
ВЗ У своїй науковій роботі ви наважилися опонувати лауреатам Нобелівської премії Баррі Маршаллу і Робіну Воррену. Чи не викликало це спротиву медичної спільноти?
— Навпаки, мене підтримали багато вчених того часу — професори, доктори медичних наук Анатолій Свінцицький, В’ячеслав Передерій, Ірина Дегтярьова, В’ячеслав Чорнобровий, Євген Стародуб та інші. Справді, Баррі Маршалл і Робін Воррен 1984 року зробили революційне відкриття, за яке у 2004 році отримали Нобелівську премію. За їх твердженням, причиною виникнення та прогресування виразкової хвороби шлунка і дванадцятипалої кишки є мікроорганізм Helicobacter pylori. Після цього в усьому світі почали активно впроваджувати різні схеми терапії, спрямовані на знищення цього мікроорганізму. Базисна терапія ґрунтувалася переважно на призначенні антибіотиків, до яких Helicobacter pylori із часом успішно пристосувався. Це змушувало лікарів збільшувати кількість медикаментозних засобів для ерадикації хелікобактерної інфекції. А тим часом Helicobacter pylori виявляють не лише у хворих на виразкову хворобу, а й у 75% умовно здорових людей. І це, на мій погляд, не давало підстав вважати причиною виразкової хвороби лише названий мікроб.
Моє дисертаційне дослідження ґрунтувалося на тому, що хелікобактерна інфекція справді призводить до розвитку й прогресування виразки дванадцятипалої кишки, але тільки за відсутності імунного й адаптаційного захисту. У науковій праці я доводив, що терапія виразкової хвороби має полягати не лише у знешкодженні Helicobacter pylori, а й насамперед у підвищенні імунного й адаптаційного захисту організму. Сьогодні використання такого підходу не лише в Україні, а й в усьому світі підтверджує правильність висновків, зроблених у моїй дисертації.
ВЗ Ви автор 450 наукових праць у галузі гастроентерології, нефрології, кардіології, очолюєте Полтавське відділення кардіологів і відділення Асоціації аритмологів України, є членом Європейської організації кардіологів. Чим обумовлена така широка спеціалізація?
— У людському організмі все перебуває у взаємодії. Наприклад, хвороба Альцгеймера пов’язана з порушенням роботи кишечнику. Та й загалом кишковий дисбіоз — причина багатьох недуг. Лікуючи антибіотиками одне захворювання, ми нерідко породжуємо інше, тому що вбиваємо корисну мікрофлору. Низку своїх наукових робіт я присвятив саме цим дослідженням. Наприклад, писав про те, як кишкова мікрофлора впливає на розвиток бронхолегеневої та ниркової патології, і про засоби протидії. Або про таку важливу проблему, як зв’язок порушень ендотелію із розвитком і прогресуванням коморбідної патології серцево-судинної системи.
Варто зазначити, що вся наукова діяльність колективу нашої кафедри якраз і спрямована на вивчення причин розвитку найпоширеніших захворювань внутрішніх органів, котрі сьогодні називають хворобами цивілізації, а також на розробку методів їх терапії і профілактики. У виникненні цих недуг певну роль відіграють агресивність навколишнього середовища, резистентна стійкість до ліків, швидке поширення хвороб унаслідок мобільності населення, а ще — небажання українського пацієнта дотримуватися норм здорового способу життя, убезпечувати себе від захворювань, тобто здійснювати профілактику. А вона ж нічого не коштує, тоді як дороговартісне лікування більшості пацієнтів не по кишені! Нація повинна усвідомити: хворіти невигідно! На жаль, люди нині споживають неякісні їжу та питну воду, мало рухаються, а якщо занедужають,
то хочуть вилікуватися однією пігулкою. Такого не буває! Як тут не згадати давньокитайську мудрість: «Якщо ти захворів — зміни харчування, не допомагає — зміни спосіб життя. Якщо й це не допоможе, тоді йди до лікаря».
ВЗ З огляду на ваш величезний досвід і лікаря-практика, і науковця-теоретика як ви оцінюєте нинішню медичну реформу?
— Змін на краще потребує не тільки медицина, а й багато чого в нашій державі. Тож коли ми говоримо про реформування галузі охорони здоров’я, треба, щоб і дороги наші стали ліпшими, і транспорт сучаснішим, і оснащення лікарень належним. І якщо держава хоче, щоб у нас усе функціонувало, як на Заході, то необхідно вкладати в охорону здоров’я такі самі кошти. Натомість сьогодні на розвиток галузі виділяють крихти. Влада не повинна фінансувати медицину за залишковим принципом, бо йдеться про стратегічне питання — здоров’я нації.
Треба підвищити й престиж професії лікаря. Хороший фахівець повинен добре заробляти. Але й вимоги до такого спеціаліста мають бути відповідними: високий рівень професіоналізму, знання іноземних мов, участь у конференціях, конгресах, симпозіумах, постійне самовдосконалення. Він мусить вчитися все життя! Це аксіома. Хочеться вірити, що ліцензування лікарів, яке незабаром планують провести, відбудеться не формально, а із залученням комп’ютерного тестування — так, як у США, Європі, в усьому цивілізованому світі.
ВЗ Ви навчали не одне покоління лікарів. Які вимоги ставите до своїх учнів?
— Багато моїх колишніх студентів успішно працюють лікарями в різних куточках України, майже 30 обрали наукову діяльність, 10 із них захистили кандидатські дисертації. Я прагну, аби всі мої підопічні були насамперед професіоналами й не зупинялися на досягнутому. Дуже важливо, щоб вони сприймали пацієнта як партнера, вміли налаштувати його на довірливі стосунки. Завжди акцентую увагу на таких важливих якостях, як співучасть, співпереживання. Не можна шкодувати час на спілкування із хворим — без цього лікувальний процес нічого не вартий. Не можна досягти успіху, не знайшовши підходу до пацієнта! Лікувати тільки за результатами аналізів, не зазирнувши в душу, не розпитавши про роботу, особисте життя тощо, марно, бо ж більшість внутрішніх хвороб пов’язані зі стресовими ситуаціями.
ВЗ Вашими стежками пішли діти й онуки. Це вас тішить?
— Так вийшло, що я, простий хлопець із глибинки, із селянського роду став засновником лікарської династії. Моя дружина Марія — лікар. Сини — Віталій і Олександр — кандидати медичних наук. Один онук навчається в Українській медичній стоматологічній академії, другий — на медичному факультеті Ґрацького університету імені Карла і Франца (Австрія), онучки ще школярки. А якщо взяти братів і сестер, рідних і двоюрідних, то медиків у нашому роду набереться понад десяток. Звичайно, це мене тішить, адже медицина стала справою не тільки мого життя, а й моєї сім’ї. І я буду щасливий, якщо мої діти й онуки досягнуть більшого успіху, ніж я.
ВЗ Про що мрієте, чим живете сьогодні?
— Не даю собі розслабитися, як кажуть, «спокій нам тільки сниться». У свої сімдесят почав опановувати англійську мову, причому в онлайн-режимі: вигравши конкурс, здобув право вивчати її безкоштовно. Мрію написати книжку, уже й назву придумав: «Перевал». Чому таку? Тому що кожний етап свого життя бачу як перевал, котрий зміг подолати. Хотів це зробити до ювілею: 70 років — 70 пам’ятних епізодів, але не встиг, тож нині надолужую. Насправді нібито незначні моменти з життя й формують наш характер. Наведу один із таких: ідуть вступні іспити. Член приймальної комісії помічає папірець у руці абітурієнтки, просить її вийти з аудиторії. «Не треба!» — втручаюся я й пересаджую дівчину на перший ряд. Іспит вона склала успішно. А через рік її, уже студентку, зустрічаю в міському парку. «Скажи, — запитую, — що було тоді в твоїй руці — шпаргалка?» — «Ні, — відповідає вона, — то мама дала мені невеличку іконку Божої матері й сказала, що вона мене захистить і допоможе, та наказала її міцно тримати». Замість підозри потрібна довіра — її дуже не вистачає в нашому житті! А вона змінює стосунки, вчинки, навіть долю…
Ніна КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ»
