Іванна Березко: В Україні онкопсихолог є швидше винятком, аніж частиною команди

Залишившись наодинці з діагнозом «рак», людина впадає у відчай і депресію, а це запускає фізіологічні процеси, що пригнічують природні захисні механізми, і створює умови для прогресування хвороби. Саме тому лікування має бути цілісним, а не обмежуватися тільки хірургією, опроміненням і хіміотерапією. В Європі та США соціально-психологічна підтримка онкологічних пацієнтів давно є стандартом лікування. Україна, на жаль, поки робить вигляд, що емоційний стан хворих на рак не має жодного значення.

ВЗ Наскільки актуальна професія онкопсихолога для України?

Іванна БЕРЕЗКО, онкопсихолог, науковий співробітник Інституту психології ім. Г. С. Костюка НАПН України

З іншого боку, після закінчення лікування в медичному закладі пацієнт опиняється сам на сам із життям, яке відчутно змінило свій формат, з огляду на те, що його ресурси (фізичні та психологічні) зазнали суттєвої трансформації. Цей етап також важливий для досягнення максимально тривалої ремісії, і можливість отримати психологічну допомогу саме в цей період важко переоцінити. Також саме психолог-онколог є дотичним до проблем вибірки, яка випадає з поля зору медиків, — це родичі/близькі онкологічних хворих, що також потребують допомоги, інколи не менше, ніж сам пацієнт.

ВЗ Чи є типові психологічні особливості у хворих на рак?

— Це питання непросте, тому що онкологічні захворювання трапляються в осіб з досить відмінними психологічними «профілями», і виділити типові для українських хворих неможливо через брак таких системних досліджень. Але важливо зауважити, що серед причин онкологічних захворювань не останню роль відіг­рає контекст, у якому протікає життя людини, і це не лише те, що трапляється особисто з нею і залежить від її вибору, а й економічна, політична, подієва ситуація. Тому, коли говорити про психологічні відмінності онкологічних хворих у нашій країні, то варто взяти до уваги, що напруження сучасного історичного періоду — важлива причина тих психологічних станів ті розладів, які є, умовно кажучи, типовими.

Переживаючи хронічні проблеми, пов’язані із задоволенням навіть базових життєвих потреб (засоби до існування, житло, робота), певна категорія людей, якій бракує ресурсів для їх вирішення, потрапляє в зону дистресу — надмірної напруги, кот­ра може дати поштовх суттєвим соматичним розладам, зокрема онкологічній патології. Хвороба активує захисні психологічні механізми, звичні для особи й «апробовані» нею, і ці механізми, звісно, не є однотипними, але через вищезгадані чинники «українським» хворим притаманні вираженіші тривожні розлади, пов’язані з усвідомленням певних соціальних проблем (браку коштів на лікування, загрози втрати роботи/необхідність її зміни та подальших фінансових перспектив, які є наслідком такої втрати/зміни), відчуттям безпорадності. Але коли говорити власне про психологічні особливості, що мають велику питому вагу, то тут Україна не є винятком. У зоні ризику — хворі так званого «профілю С»: особистості з низькою самооцінкою, проблемами у висловленні негативних емоцій, прагненням виправдати очікування оточення щодо їх поведінки й особистих потреб (які переважно ігноруються).

ВЗ Як часто психологічна допомога надається онкологічним хворим?

— На жаль, це відбувається епізодично. Отримати психологічну допомогу зможе хворий, який докладе зусиль у пошуках такого спеціаліста, але безпосередньо в медичних закладах онкопсихолог є швидше винятком з правила, аніж штатною одиницею чи частиною команди. Залучають психологів до співпраці серйозні приватні клініки, однак справжніх професіоналів, які спеціалізуються саме на онкологічній психології, на превеликий жаль, — обмаль. Онкологія — не «розкручена» сфера психологічних дослід­жень, і не в останню чергу через те, із чим саме матиме справу фахівець, який наважиться присвятити себе такій спеціалізації. Необхідність працювати з людьми, що опинилися в сутінковій зоні життя, перебувають у важкому психологічному стані, пот­ребують складної, багаторівневої допомоги, яка не завжди дає результат, — усе це невід’ємні атрибути роботи онкопсихолога, що тримають у напрузі і дуже часто призводять до емоційного вигорання, відчуття браку дос­віду, ресурсів, експертної та колегіальної підтримки.

Але святе місце пустим не буває, наразі набирають оберти соціальні спільноти, які, по-перше, інколи стихійно, а подекуди шляхом залучення відповідних спеціалістів надають психологічну підтримку хворим, а по друге, завдяки факту свого співіснування в групі «рівний — рівному» становлять безцінний ресурс психологічної допомоги, хоч і не професійної. Я можу навести приклади таких спільнот, хоча деякі з них «закриті», тобто надають членство не всім бажаючим, але й особливих «табу» щодо вступу теж не висувають: наприклад, «Онкобудні», «Фенікс», «Лаванда» тощо. Мотивацією перебування у віртуальній спільноті є пошук смислового резонансу з тими, хто може дати розуміння, у якому напрямку рухатися та як. Особистість досліджує віртуальний прос­тір, прагнучи стати співзвучною з іншими, шукаючи те, що відкриє їй способи структурувати реальність та нові смислові ресурси. І під час хвороби саме спільнота людей з подібним досвідом (хвороба як вип­робування) є цінним ресурсом різноманітних історій, стратегій, переживань, ідентичностей, які допомагають, по-перше, зменшити психологічну напругу, по-друге, знайти точку опори, по-третє, структурувати власний досвід і пристосуватися до змін, котрі відбулись у житті. Часто саме резонанс з історією іншого хворого допомагає людині впоратися з розпачем і когнітивним дисо­нансом, не лише знайти щось спільне, а й перегорнути наступну сторінку та зробити крок у власне майбутнє.

ВЗ Чи характерна для нашої країни проблема залякування таких хворих?

— Онкологічні хворі та онкопсихологи спільними зусиллями протистоять хворобі, відшукуючи ті ресурси, які можуть бути ефективними під час лікування. Так, ми виходимо з тези про те, що хвороба не з’являється «нізвідки» і має перед­умови, у тому числі психологічні. Але існують й певні міфи, з якими хворий та спеціаліст, що йому допомагає, змушені боротися. Наприк­лад, у соціумі поширене уявлення про те, що тяжка хвороба може бути ознакою «неправильного» життєвого шляху, тому людина повинна переосмислити те, заради чого вона живе, свої основні координати. Хвороба нібито маніфестує як поштовх до зміни ідентичності/ідентичностей, що завели у глухий кут. Це може викликати почуття провини. І такі явища непоодинокі. Велика частка онкохворих багато часу приділяє ретроспективному аналізу власного життя у пошуках життєвої розвилки, яка виявилася ймовірним відхиленням від «правильного» сценарію життя. До цього спонукають не такі вже й поодинокі культурні зразки: фільми, художні твори, міфи. У них ідеться про те, що ймовірною причиною захворювання є хибний крок або вчинок, життєва стратегія, і досить часто міститься доволі зрозумілий посил перекреслити власну ретроспективу і спробувати почати життя з чистого аркуша. Але велика кількість хворих реагує на такі спонукання щодо зміни життя відвертим протестом, незгодою, невизнанням своєї «провини». Завдання психолога — допомогти людині об’єднати життя до хвороби з тим, що відбувається з нею зараз, і віднайти вектор у майбутнє.

ВЗ Які пацієнти найгірше сприймають психотерапію?

— Передусім важливе значення має те, як саме людина сприймає хворобу. Наприклад, у випадку сприйняття захворювання у якості «покарання» за неправильне життя (про що вже йшлося) його перебіг залежатиме від масштабності почуття провини. У таких пацієнтів психотерапія проходить «зі скрипом», тому що «локус» причинності міститься в минулому, яке людина змінити не може, і це призводить до певної фатальності її уявлень про перспективи одужання. Модифікацією цього варіанта є ставлення до хвороби як до підказки щодо необхідності зміни життєвого вектора, так, ніби хвороба є союзником, котрий допомагає, як уміє, привернути увагу до тих варіантів життя, що будуть більш задовільними, цікавими, життєдайними. На протилежному полюсі — хворі, які вважають хворобу ворогом, кот­рий випробовує їх на міцність, і таке уявлення мобілізує людину, адже те, що нас не ламає, робить нас сильнішими! Така людина прагне зберегти формат життя та цінності, актуальні до захворювання. Якщо «ворог» видається занадто впливовим, то під час психотерапії важливо послідовно, крок за кроком, шукати ресурси, що сприятимуть перелому в битві. Певна кількість хворих ставиться до хвороби так, ніби дещо всередині них «зламалося», і в цьому випадку від психотерапії (на перший погляд) мало що залежить, бо «відремонтувати» повинні медики, ліки, «хімія» тощо (ресурс одужання винесений ззовні).

ВЗ Які методики є оптимальними в такому стані?

— Психолог може використовувати великий арсенал методів для стабілізації емоційного стану й пошуку внутрішніх ресурсів, які сприяють одужанню. Ефективними засобами психотерапії під час онкологічного захворювання ми вважаємо відреагування прихованих емоцій (дехто робить у цьому напрямку перші кроки під час хвороби), освоєння навичок емоційної саморегуляції. Великий ресурс мають арт-терапія, проективні методи, які дають можливість певним неусвідомлюваним інтенціям прокласти собі шлях. Ми також надаємо велике значення когнітивним технікам, зок­рема роботі в наративному ключі — з особистою історією людини. Це діалог, у якому психолог не оцінює, «як треба» і «як правильно», а лише допомагає виявити такі системи уявлень особистості про реальність, що негативно впливають на її життя та підтримують проблемні історії. Головний орієнтир — можливість надати зміст життєвому шляху особистості, переконати її в авторстві власного життя. Можливо, варто відкрити для людини ідею множинності особистих історій і того, що їх можна (і потрібно, якщо досвід незадовільний) переписувати, хоча «чернетка» видається дуже переконливою. Немає єдиного і «хорошого» варіанта, за який буде виставлено високу оцінку. Нам здається, що коли йдеться про авторство життя, то тут важливо прищепити смак до експериментів.

ВЗ Як ви вважаєте: завдяки чому відбувається «зцілення» навіть на термінальних стадіях?

— Слово «зцілення» не дуже часто використовують у контенті онкологічних захворювань, частіше говорять про ремісію — стан задовільного самопочуття певної тривалості. І зараз завдяки прогресивним змінам у засобах і протоколах лікування стан людини з онкологічним захворюванням на задавнених стадіях може перевершувати всі очікування. Але випадки кардинального одужання також мають місце, і ті, що опинилися в полі мого зору, мали безпосередній зв’язок із психологічними детермінантами. Це внутрішня ціннісна ревізія, яка дає людині відчуття, що вона, й тільки вона — автор власного життя, і що її життєвий проект надзвичайно їй імпонує. Це не рецепт одужання, а один з ймовірних його каталізаторів.

ВЗ Як онкопсихолог здатен вплинути на якість життя хворого на рак?

— А давайте спробуємо піти від супротивного, виходячи із ситуації, у якій опиняється сьогодні більшість онкологічних хворих? Отже, дізнавшись про діагноз, людина занурюється в класичні стадії психологічного опанування собою, які починаються із шоку, відчаю, заперечення факту хвороби. Усе це відбувається стихійно, зі «спец-ефектами», котрі можуть значно погіршувати та загострювати і без того складний період, коли потрібно мобілізуватися і якнайшвидше почати лікування. Що робити зі своїми внутрішніми бурями, людина не розуміє, ті, хто її оточує, — іще менше. У більшості випадків оточення надає «безцінну» пораду «триматися», яка надзвичайно дратує онкологічних хворих.

Що може зробити в такій ситуації онкопсихолог? По-перше, поінформувати, що стани, у яких перебуває людина, є цілком адекватною реакцією на це повідомлення, а також сприяти локалізації, виокремленню та висловленню негативних емоцій і почуттів. Це дуже важливо, бо тримати в собі напругу, тривогу, деп-ресивні думки, будь-які негативні емоції — все одно, що «лити воду на млин» хвороби. По-друге, онкопсихолог може запропонувати безліч способів віднайти «точку зборки», тобто таке місце у внутрішньому просторі, яке здатне стабілізувати людину, дати їй відчуття, що життя потрапило в тимчасову зону біфуркації, протяжність котрої значно залежить і від хворого, і від тих зусиль, які будуть докладені ним у процесі лікування. На цьому й на наступних етапах надзвичайно важливим — на ньому роблять великий акцент у психологічному супроводі — є пошук ресурсів: станів, подій, людей, форматів і сюжетів життя, які підживлюють Я, стабілізують людину, чинять опір емоційним розладам, забезпечують упевненість: «Я житиму».

Під час власне процесу лікування (оперативного втручання, хіміотерапії) найважливішими є методи, які утримують внутрішній локус на вірі в одужання і у важливості щоденних кроків у цьому напрямку. Після специфічного лікування, коли фізіологічний стан хворого стабілізується, саме онкопсихолог може надати допомогу в «ціннісній ревізії», бо це дійсно є наріжним каменем у психологічному супроводі під час онкологічного захворювання: якою була історія, котра передувала хворобі? Що її спричинило? Яку роль людина відводить недузі у своїй життєвій історії, чи вважає за пот-рібне щось змінювати, коли так — то що саме й чому? Кого в оточенні вона сприймає як «групу підтримки»? І це лише контурно окреслені напрямки, що є базовими в психологічній роботі з онкохворими.

ВЗ Наскільки тісним в Україні є «симбіоз» онколога та психолога? Чи існують проблеми міждисциплінарної взаємодії?

— На мою думку, пошук шляхів об’єднання зусиль онкологів і психологів у боротьбі з онкологічними захворюваннями є надзвичайно актуальним та перспективним. Але наразі з боку вітчизняних лікувальних закладів залучати психологів до співпраці великого ентузіазму не спостерігається, хоча за кордоном це вже рутинна практика. Більшість українських психологів, які здійснюють дослідження в онкологічному секторі, роблять це за власною ініціативою, хоча могли б бути повноцінними членами команди, яка протистоїть «ворогу». Знайти точки перетину означає певним чином збагатити і медицину, і психологію спільними доробками. Але ми тільки на початку цього нелегкого шляху.

Розмовляла Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»