Медичні кадри — це стратегічний капітал держави, адже 70% усіх капіталовкладень у світову галузь охорони здоров’я спрямовують саме на її кадрове забезпечення. Натомість в Україні воно перебуває у передкризовому стані, тож і потребує дієвого удосконалення у процесі провадження реформ.
Роль — стратегічна
На перший план виходить потреба підготовки якісно нових кадрів медиків — нині вітчизняна галузь відчуває значний дефіцит лікарів взагалі і лікарів із профілактичним світоглядом зокрема. Також вона потребує креативних фахівців, які володіють сучасними лікувально-діагностичними технологіями.
Якщо реформа охорони здоров’я передбачає реорганізацію первинної ланки до 2020 року із наданням пріоритету лікарям загальної практики–сімейної медицини, то їх завдання — забезпечити доступну і якісну медичну допомогу для населення на первинному рівні, і аж ніяк не диспетчерські функції для вторинної ланки. А спрощене розуміння завдань сімейної медицини може знівелювати саму суть реформ.
Клубок проблем чи гордіїв вузол?
Серед проблем кадрового забезпечення галузі охорони здоров’я в Україні варто виділити найголовніші. По-перше, це недостатня забезпеченість медичними кадрами.
За даними офіційної статистики МОЗ України, у 2011 році відсоток укомплектованості лікарями становив 80,6% (в обласних лікарнях — 84,5%, міських — 77,9%, ЦРЛ — 76,3%, дільничних — 72,8%, селищних лікарських амбулаторіях — 72,2%).
Рівень забезпеченості лікарями по Україні, на перший погляд, досить високий — 43,2 на 10 тис. населення, що перевищує середньоєвропейський показник (33 на 10 тис. населення). Проте останній вказує на забезпеченість виключно лікарями-практиками, а відповідний показник в Україні включає й організаторів охорони здоров’я, і методистів, і санітарних лікарів, і вчених, тож забезпеченість лікарями, які безпосередньо надають медичну допомогу населенню України, не перевищує 27,1 на 10 тис.
У 2011 році в Україні не вистачало понад 47 тис. лікарів (із них більш ніж 6 тисяч — у сільській місцевості), переважно у центральних, південних та східних регіонах країни. Понад 24 тис. посад у лікувальних закладах зайняті за сумісництвом (коефіцієнт сумісництва — 1,12). Дещо стримує критичну ситуацію хіба що задіяність працюючих лікарів-пенсіонерів.
Однак цей факт має зворотний бік — тенденція «старіння» кадрів галузі з кожним роком посилюється. Нині серед працюючих лікарів — понад 48 тис. пенсійного віку (станом на початок 2011 року — 25,15%), ще майже 15% лікарів — особи передпенсійного віку. Особливо яскраво ця картина вимальовується у первинній ланці. Вкрай тривожна ситуація — у Миколаївській, Херсонській та Кіровоградській областях, де високий відсоток «старіння» медичних кадрів поєднується з найнижчою забезпеченістю лікарями.
По-друге, протягом останніх 3-х років актуальною проблемою галузі є зростаюча плинність лікарських кадрів. Якщо у 2009 р. цей показник становив 1,2%, то у 2011 р. — уже 2,3%. Хоча рівень природної плинності не перевищує економічно обґрунтованого розрахункового показника (3-5%), хвилювання викликає сама тенденція. Особливо непокоїть зростання плинності лікарських кадрів упродовж останніх років у Чернігівській, Житомирській, Луганській, Миколаївській, Рівненській, Волинській, Донецькій областях та м. Севастополі.
Де тонко, там і рветься
По-третє, має місце диспропорція кадрового забезпечення галузі. На тлі зростання кількості представників популярних спеціальностей (акушер-гінеколог, хірург, офтальмолог, отоларинголог, уролог, дерматовенеролог тощо) спостерігається зменшення (у деяких регіонах — до критичного рівня) кількості лікарів первинної ланки. Для прикладу: співвідношення чисельності лікарів ЗПСМ і хірургів по Україні в середньому становить 0,18 до 0,62 (на 1000 населення). Інший показовий приклад: укомплектованість закладів усіх рівнів лікарями ЗПСМ, яка становить у середньому по Україні 73%, в онкології — 63%, фтизіатрії — 70%, терапії — 74%, педіатрії — 75%. Непопулярність цих галузей серед лікарів не може не позначитися на якості медичної допомоги.
Спостерігається і високий ступінь регіональної диспропорції: відношення найвищої щільності лікарів до найнижчої по регіонах становить 8,4 (у Києві) до 3,6 (у Кіровоградській і Херсонській областях). Укомплектованість лікарями первинної ланки найнижча в Херсонській (57,2%), Кіровоградській (66,1%) областях, а найвища — в Івано-Франківській (92%), Чернівецькій (93,1%) і в Тернопільській (90,3%). Зауважте, у пілотних регіонах, де існує цільове фінансування, укомплектованість кадрами первинної ланки становить у середньому 80%.
Мотивація і ще раз мотивація
На якості кадрових ресурсів галузі негативно позначається те, що дедалі більше кваліфікованих медиків виїздять працювати за кордон (щорічно — понад 6 тисяч), а випускники ВМНЗ, які навчались за державним замовленням, «недоїжджають» за місцем призначення.
Згідно з чинним законодавством, випускник ВНЗ після закінчення навчання зобов’язаний відпрацювати 3 роки за направленням. Проте донині не затверджено Порядок визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов угоди про працевлаштування, який би «закріпив» таке зобов’язання на практиці. Як результат — молодого поповнення у регіонах мало (за практично стовідсоткового розподілу випускників ВМНЗ, які навчались за державним замовленням), передусім це стосується первинної ланки.
У 2012 році вперше на вимогу Рахункової палати України обсяги державного замовлення було сформовано на підставі рішення Конкурсної комісії МОЗ України, яка вивчала кадрову ситуацію у регіонах. За її рішенням із керівниками ВНЗ МОЗ України укладено договори про виконання державного замовлення на підготовку фахівців. З огляду на граничні обсяги фінансування, державне замовлення на підготовку лікарів за спеціальністю «Лікувальна справа» у 2012 році було збільшено за рахунок скорочення підготовки лікарів-педіатрів та лікарів за спеціальністю «Медико-профілактична справа».
Втім звинувачувати випускників у небажанні працювати там, де для них не створено належних соціально-економічних умов, означає вирішувати справу наполовину. Тож не випадково МОЗ України постійно закликає керівників областей розробити регіональні програми «місцевих стимулів» щодо соціального захисту медичних працівників, особливо молодих спеціалістів.
Основними ж причинами кадрових проблем у галузі залишаються низька заробітна плата і втрата престижності професії медика. Чинна нормативно-правова база України передбачає оплату праці медичних працівників на основі посадових окладів і враховує лише відпрацьований час. За даними галузевої Профспілки, незважаючи на чотириразове підвищення посадових окладів медиків у 2010 році та шестиразове — у 2011, середня заробітна плата медичних працівників на 80% менша, ніж у промисловості, і на 20% — ніж у працівників освіти. За 9 місяців 2011 року під час збільшення середньої зарплати в усіх галузях майже на 19% в охороні здоров’я вона зросла лише на 11,6%, а в деякі місяці навіть зменшилася. Тож не дивно, що медичні працівники не бачать для себе мотивації до підвищення якості роботи, а керівники медичних закладів — до збільшення обсягів наданих послуг. Добре, що в процесі реформ у пілотних регіонах завдяки впровадженню мотиваційних механізмів для медичних працівників первинної ланки їх заробітна плата зросла на 50-60%. Втім у перспективі потрібно спільно з професійними асоціаціями розробляти Концепцію кадрової політики галузі охорони здоров’я, яка має узгоджуватися із багатоканальним фінансуванням галузі та впровадженням економічних механізмів підвищення зацікавленості медичних працівників у результатах своєї роботи.
Прогноз — справа державна
На жаль, нині управління кадровими ресурсами галузі охорони здоров’я, як і раніше, базується на жорстких кадрових нормативах та централізованій системі планування, що орієнтується на забезпечення розгалуженої і надлишкової мережі закладів охорони здоров’я, включно з відомчою медициною (у країні понад 17 відомств мають у своєму підпорядкуванні заклади охорони здоров’я). Все це значно ускладнює процес адаптації кадрового потенціалу до потреб галузі, особливо на регіональному та місцевому рівнях. Окрім того, в областях відсутній фаховий менеджмент кадрової ситуації, обсяги підготовки лікарів за державним замовленням також не відповідають потребам регіонів, недостатній рівень контролю та аудиту діяльності персоналу.
З огляду на це МОЗ України розробило і затвердило методичні рекомендації з прогнозування потреби закладів охорони здоров’я у медичних кадрах на довгострокову перспективу, хоча про дієвість цих рекомендацій говорити зарано. Створений МОЗ України Реєстр медичних працівників та закладів охорони здоров’я також дає змогу оперативно реагувати на регіональні кадрові потреби і моніторувати стан підвищення кваліфікації лікарів. Тож можна зробити висновок, що МОЗ України спільно з Національною академією медичних наук України, регіональними органами управління охорони здоров’я наполегливо працює над державною кадровою політикою галузі, що при широкому залученні професійних медичних асоціацій дозволяє сподіватися на своєчасне й оптимальне розв’язання цієї проблеми.
Василь ЛАЗОРИШИНЕЦЬ, начальник лікувально-організаційного управління НАМН України, член-кореспондент НАМН України, доктор медичних наук, професор
Олександр ВОЛОСОВЕЦЬ, заступник директора департаменту роботи з персоналом, освіти та науки МОЗ України, член-кореспондент НАМН України, доктор медичних наук, професор
Віктор СТЕПАНЕНКО, завідувач кафедри дерматології та венерології Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, доктор медичних наук, професор
Володимир КОРОЛЕНКО, заступник начальника управління лікувально-профілактичної допомоги ГУОЗ Київської ОДА, кандидат медичних наук
Олександр ХАРА, головний лікар Тернопільського обласного ШВД, кандидат медичних наук, доцент
