Міжнародні експерти зазначають, що для усунення ризиків на шляху досягнення національних і глобальних цілей у сфері охорони здоров’я вкрай необхідно створити «армію» кваліфікованих і авторитетних працівників. Більше того, упродовж останнього десятиліття однією з найгостріших проблем світового масштабу визнано саме дефіцит медичних кадрів. В Україні ж чомусь вирішили боротися з їх «надлишком». У нас знову «своя» правда?
Невиправданий оптимізм
Світлана ДУДНИК, учений секретар ДУ «Український інститут стратегічних досліджень МОЗ України», кандидат медичних наукТож вони і мігрують за кордон, де управлінці переконані в протилежному. Яскравим підтвердженням об’єктивного бачення проблем стала доповідь ВООЗ «Загальна реальність: без трудових ресурсів немає здоров’я», представлена на ІІІ Глобальному форумі з кадрових ресурсів охорони здоров’я у листопаді 2013 року. У ній зазначено, що до 2035 року у світі не вистачатиме 12,9 млн медичних працівників. На момент презентації доповіді дефіцит медиків у світі сягнув 7,2 млн осіб: 47% припадало на Південно-Східну Азію, 25% — на Африканський регіон, 11% — на країни Західної частини Тихого океану і Східного Середземномор’я. Найменшим дефіцит виявився у Європейському регіоні — 1%, однак і там уже намітилася тенденція до його зростання.
Оскільки за прогнозами експертів до 2035 року ще 1,9 млрд осіб додатково претендуватимуть на медичне обслуговування, керівництво всіх держав світу вже сьогодні постійно оцінює потребу в працівниках галузі охорони здоров’я. До речі, побутують різні думки щодо моделей регуляції питань кадрової політики. Дехто взагалі рекомендує створювати «запас» медичних працівників.
У ВООЗ розрахували і затвердили мінімальний поріг забезпеченості медиками — 34,5 на 10 тис. населення. При цьому врахували існуючий кадровий резерв систем охорони здоров’я світу, а також прогнози зростання чисельності населення планети до 2035 року. Висновки невтішні: нас очікує глобальний дефіцит послідовників Гіппократа.
Серед основних причин поглиблення кадрової кризи експерти ВООЗ назвали дедалі активніший перехід медичних працівників на більш високооплачувану роботу, постаріння наявних кадрів, їх внутрішню та міжнародну міграцію і відсутність заміни (серед молоді дедалі менше бажаючих опановувати професію лікаря), збільшення чисельності населення в поєднанні зі зростанням тягаря неінфекційної захворюваності.
Складно, але можливо
ВООЗ рекомендує такі способи вирішення світової проблеми дефіциту медичних кадрів:
- посилення політичного та технічного лідерства на підтримку зусиль із розвитку кадрових ресурсів у довгостроковій перспективі;
- збір об’єктивних даних про кадрові ресурси галузі;
- максимальне посилення ролі середнього медичного персоналу й окремих спільнот для поліпшення доступності та прийнятності медико-санітарних послуг першої лінії;
- утримання працівників охорони здоров’я в країнах з найбільшою нестачею кадрів і їх врівноваженіший географічний розподіл;
- забезпечення реалізації механізмів, що передбачають дотримання прав і обов’язків працівників охорони здоров’я.
Слід зауважити, що в цілому медичний персонал становить значну частку робочої сили практично в усіх країнах. Зазвичай в економічно розвинених країнах вона вища, наприклад, у США в секторі охорони здоров’я зайнято близько 10,6% загальної робочої сили країни, у деяких державах цей показник може сягати 13%.
Ще одним підтвердженням того, що питання медичних кадрів залишається в центрі уваги міжнародної спільноти, стала 69-та сесія Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я (2016 рік), під час якої країни-учасниці продемонстрували одностайність у прийнятті Стратегії та резолюції щодо вирішення проблем людських ресурсів охорони здоров’я і досягнення загального «охоплення здоров’ям» населення. Тобто світові держави визнали глобальний аспект і складність проблеми нестачі кадрів у сфері охорони здоров’я, а також її тісний взаємозв’язок із забезпеченням загального медичного обслуговування. У резолюції міститься заклик до країн вжити заходів щодо зміцнення кадрового резерву галузі охорони здоров’я.
Зокрема, усім державам рекомендовано постійно аналізувати і прогнозувати «розрив» між потребами в медичних працівниках та їх пропозицією, опиратися на максимально достовірні дані в цій царині й забезпечувати адекватне фінансування «робочої сили» галузі. За різними даними, до 2030 року світова економіка створить близько 40 млн нових робочих місць у секторі охорони здоров’я, передусім у країнах із середнім і високим рівнем доходів. Та навіть за такої потужної підтримки прогнозують дефіцит 18 млн медичних працівників, необхідних для досягнення нормального показника людських ресурсів для здоров’я (HRH, Human resources for health) у країнах із низьким і середнім рівнями доходів, що частково обумовлено мобільністю робочої сили як усередині, так і між країнами. Також державам наполегливо пропонується відобразити згадані цілі в рамках національної політики в галузі охорони здоров’я, освіти та зайнятості, виконувати відповідні рекомендації Глобальної стратегії, які мають бути підтримані політичними зобов’язаннями високого рівня й обов’язковим адекватним фінансуванням.
Глобальна стратегія для розвитку кадрових ресурсів охорони здоров’я: трудові ресурси 2030 р. передбачає необхідність узгоджувати інвестиції в кадрові ресурси галузі з нинішніми і майбутніми потребами населення та систем охорони здоров’я з огляду на динаміку ринку праці; вирішувати проблему нестачі кадрів з метою максимального поліпшення результатів охорони здоров’я, соціального обслуговування, створення робочих місць та економічного зростання.
Визначено й головні цілі реалізації Стратегії: створити потенціал установ на регіональному, національному і глобальному рівнях для ефективного керівництва державною політикою, лідерства та керівництва діяльністю в галузі кадрових ресурсів охорони здоров’я.
Також усі країни до 2020 року мають створити інклюзивні інституційні механізми для координації такої роботи й окремий підрозділ з кадрових ресурсів охорони здоров’я, який відповідатиме за розробку та моніторинг політики і планів. У цей самий період мають бути сформовані реєстри медичних кадрів для відстеження їх кількості, освіти, розподілу, потоків, попиту, можливостей.
Локальна проблема — глобальні наслідки
У наступні десятиліття трудові ресурси охорони здоров’я відіграватимуть вирішальну роль у досягненні глобальних цілей розвитку. Зокрема, Генеральна Асамблея ООН прийняла нову групу Цілей галузі сталого розвитку на 2016-2030 рр., одним із завдань якої передбачено «істотно збільшити фінансування охорони здоров’я, а також набір, кар’єрний ріст, підготовку й утримання медичних кадрів у країнах, що розвиваються». Раніше, у 2014 році, Всесвітня асамблея охорони здоров’я визнала: дотримання принципу справедливості та забезпечення загального охоплення населення послугами охорони здоров’я можна досягнути лише за умови істотних стратегічних інвестицій у кадрові ресурси охорони здоров’я в усьому світі.
У 2016 році завершив свій десятирічний мандат Глобальний альянс з трудових ресурсів охорони здоров’я і трансформувався в Глобальну мережу трудових ресурсів охорони здоров’я. Нині вона діє в рамках ВООЗ як глобальний механізм багатосекторальної співпраці й діалог з питань політики у сфері кадрових ресурсів охорони здоров’я на підтримку реалізації Глобальної стратегії в галузі людських ресурсів для охорони здоров’я та рекомендацій Комісії високого рівня з питань зайнятості у сфері охорони здоров’я й економічного зростання.
Також у березні 2016 року генеральний секретар ООН Пан Гі Мун заснував Комісію високого рівня з питань зайнятості та економічного зростання у сфері охорони здоров’я. Найважливішим її завданням є напрацювання рекомендацій щодо стимулювання й управління створенням щонайменше 40 млн нових робочих місць у галузі охорони здоров’я та соціальних секторах і як наслідок — скорочення до 2030 року прогнозованого дефіциту медиків, передусім у країнах з низьким і середнім рівнями доходів. За 6 місяців інтенсивної роботи та продуктивних дискусій було підготовлено доповідь «Робота для здоров’я і зростання: інвестиції в кадрові ресурси охорони здоров’я», де наведено приклади збільшення інвестицій у цей напрям.
Коли кількість переростає в якість
В Україні говорять: головне — не кількість, а якість медичних кадрів, які «закриють собою» проблему доступності й ефективності надання медичної допомоги. Однак чи можна при цьому погодитися з тим, що механічне скорочення кадрів підвищить якість роботи вцілілої їх частини? У світі визнають: фактичного охоплення медичними послугами можна досягнути тільки за умови правильного розподілу медичних працівників, унаслідок якого вони будуть максимально доступними. До того ж це станеться, якщо вони володіють необхідною кваліфікацією, є мотивованими до ефективної роботи і наділені всіма необхідними повноваженнями для надання якісної медичної допомоги, що відповідає соціально-культурним очікуванням населення, а також мають достатню підтримку з боку системи охорони здоров’я.
Тим, хто вважає, що в огульній гонитві за економією коштів можна безболісно «розпрощатися» з частиною кадрового потенціалу медичної галузі, варто придивитися до реакції цивілізованих держав на подібні проблеми. Зокрема, до проблем Великої Британії, де після проведення референдуму про Brexit відбулося масове звільнення медиків, які свого часу приїхали туди на роботу з різних країн ЄС.
Згідно з даними агентства NHS Digital, яке збирає інформацію про британську медичну службу, за 1 рік після голосування про Brexit з Національної системи охорони здоров’я звільнилися майже 10 тис. медичних працівників з ЄС, що на 22% більше, ніж за аналогічний попередній період, і на 42% більше, ніж за 2 роки до цього. Особливого удару зазнала сімейна медицина, оскільки на ній позначилися ще й внутрішні проблеми країни. За даними NHS Digital, з квітня 2016 до березня 2017 року у Великій Британії звільнилося понад 5 тис. сімейних лікарів.
Експерти з первинної допомоги вважають, що до 2020 року в державі не вистачатиме понад 12 тис. медиків, і вказують на причини такого явища. По-перше, навантаження на сімейних лікарів дедалі збільшується, при цьому їх доходи зменшуються, тож вони залишають роботу до досягнення пенсійного віку (навесні 2016 року в країні відбулася серія страйків лікарів, які протестували проти високого навантаження та низької оплати праці). По-друге, випускники медичних вишів з тих самих причин не прагнуть працювати в державних клініках, а нових абітурієнтів відлякує висока плата за навчання. Згідно з опитуванням Королівського коледжу лікарів загальної практики 39% респондентів заявили, що протягом найближчих років планують звільнитися. Усе це ставить під загрозу обіцянку уряду Великої Британії забезпечити населення доступною медичною допомогою і домогтися скорочення черг на її отримання. Тому влада країни всіляко намагається заповнити «чорну діру»: NHS виділить агентствам з працевлаштування близько 100 млн фунтів стерлінгів, аби залучити 5 тис. сімейних лікарів, при цьому близько половини — з-за кордону.
Сьогодні «перетягування» каната медичних кадрів з країни в країну стали звичним явищем, яке вигідне для одних держав і згубне — для інших. Тому ВООЗ ще у 2010 році розробила та прийняла Глобальний кодекс з практики міжнародного найму персоналу охорони здоров’я, який став комплексним засобом зміцнення кадрів галузі з акцентом на міжнародну мобільність медпрацівників. Їх міграція так чи інакше позначається на всіх країнах (у деяких з них лікарі шукають кращих умов і кар’єрних можливостей за кордоном, у інших — мігрують із сільських районів у міста). У будь-якому випадку наслідком такої міграції є порушення доступності медичної допомоги як усередині країни, так і між державами. Тому ВООЗ зі своїми партнерами й розробляють дієві способи управління міграцією та утриманням працівників охорони здоров’я. Однак ті держави, які не докладатимуть до цього зусиль, неодмінно програють бій за кваліфіковані медичні кадри, що й спостерігається нині в Україні. ВООЗ стверджує: такі зусилля мають бути спрямовані на створення сприятливих умов для роботи і проживання медичних працівників, а також можливостей для їх професійного зростання.
Краще лікарю — добре пацієнту
Загальне охоплення населення послугами охорони здоров’я належної якості можливе тільки за певного рівня забезпеченості медичними кадрами і наявності мережі медичних установ, оснащених сучасним обладнанням. Найчастіше як індикатори ресурсного потенціалу охорони здоров’я використовують показники забезпеченості населення лікарями, медсестрами і лікарняними ліжками. Утім, база даних Організації економічного співробітництва та розвитку (Organisation for Economic Cooperation and Development, OECD) містить і детальніші характеристики, що стосуються зокрема вікового складу медичного персоналу (насамперед лікарів), чисельності студентів, які отримують медичну освіту, а також наявності сучасного обладнання (сканерів КТ і установок для МРТ).
У цілому ж у світі на кожні 10 тис. осіб припадає 46 медичних працівників, у Європейському й Американському регіонах забезпеченість кваліфікованими медичними кадрами вдвічі вища, а в Африканському — утричі нижча. Серед країн світу значення показника варіює від 1,1 у Сомалі до 266 в Монако. Понад 200 медичних працівників на кожні 10 тис. осіб також припадає у Швейцарії, Норвегії, Данії та Ісландії.
Кількість практикуючих лікарів, тобто тих, хто безпосередньо займається лікуванням пацієнтів, становить у середньому по OECD 34 на 10 тис. населення (від 18 у Туреччині до 63 у Греції, зокрема в Австрії — 51, Норвегії — 44, Швейцарії і Швеції — 42, Мексиці та Японії — 24, Польщі — 23, Південній Кореї — 22, Чилі — 21). Хоча деякі країни надають дані про всіх лікарів, які працюють у сфері охорони здоров’я (включаючи управління, освіту, сферу дослідження), що завищує значення показника на 5-10%, або ж про всіх лікарів, котрі отримали ліцензію (наприклад, Греція та Португалія). Це може призвести до ще більшого завищення згаданого показника. З іншого боку, у деяких країнах його значення може бути дещо заниженим через наявний поріг (мінімальної практики) для віднесення до категорії практикуючого лікаря, як наприклад, у Бельгії. Але в цілому середній показник можна вважати достовірним.
Якщо ж говорити про його динаміку, то за останні 15 років спостерігається зростання вказаного показника в усіх країнах OECD (без урахування Ірландії, Італії, Нідерландів, Швейцарії, Чилі) із 27 до 34 на 10 тис. населення, тобто середнє навантаження на одного практикуючого лікаря там знизилося із 367 до 297 осіб.
Кількість практикуючих медичних сестер у середньому по OECD-35 становить 90 на 10 тис. осіб, варіюючи від 20 в Туреччині до 180 у Швейцарії. Найвищі показники реєструють у Норвегії, Данії, Ісландії та Фінляндії (150-170 медсестер на 10 тис. населення), найнижчі — у Туреччині, Чилі й Мексиці (менше 30).
У цілому по OECD кількість медичних сестер у розрахунку на 10 тис. осіб також збільшилася (із 73 до 88 порівняно з 2000 роком). У деяких країнах, у тому числі в тих, де показник забезпеченості медсестрами вже був високим (30-50 на 10 тис. осіб, як у Норвегії, Швейцарії, Люксембурзі, Данії, Фінляндії, Франції та Південній Кореї), він також помітно зріс. Однак подекуди (у Словаччині, Великій Британії, Ізраїлі та Ірландії), навпаки, зменшився, зокрема й через швидкий приріст населення. У країнах — партнерах OECD, за винятком Росії (87 на 10 тис. населення), забезпеченість практикуючими медичними сестрами в кілька разів нижча (10-20 на 10 тис.), хоча останніми роками вона зростає, особливо швидко в Бразилії.
Таким чином, на кожного практикуючого лікаря в країнах OECD припадає у середньому 3 практикуючі медичні сестри, в Японії, Фінляндії і Данії — понад 4. Натомість у Чилі чисельність практикуючих лікарів і медичних сестер приблизно однакова, а в Туреччині та Мексиці медсестер трохи більше.
Хиткі терези оптимізації
Реальне навантаження на лікаря можна оцінити ще й за допомогою такого критерію, як середнє число медичних консультацій, наданих пацієнту впродовж року (в амбулаторно-поліклінічних закладах, медичних центрах і лікарських кабінетах, амбулаторних підрозділах лікарень, а в окремих випадках — і вдома). Згідно з останніми даними, чисельність медичних консультацій у середньому по OECD-32 становить 6,9 на 1 особу (від 2,7 у Мексиці до майже 13 у Японії і 16 в Південній Кореї, у більшості країн — від 4 до 8).
Така строкатість може бути обумовлена відмінністю національних культур чи стереотипів поведінки населення різних держав, однак визначальну роль відіграють особливості систем охорони здоров’я, зокрема способи оплати медичних послуг. У країнах, де заробітну плату лікарів розраховують на підставі оплати послуги (наприклад, у Японії та Південній Кореї), середня кількість консультацій трохи вища, а в державах, де лікарі працюють переважно на окладі (у Мексиці, Фінляндії, Швеції), — трохи нижче середнього рівня. Проте в таких країнах, як Швейцарія та США, де лікарі отримують переважно відрядну оплату, середня чисельність наданих медичних консультацій також невелика (близько 4), що, вочевидь, пов’язано з їх високою вартістю, навіть у разі часткової оплати пацієнтом. Відносно Швеції і Фінляндії, то низьке середнє число лікарських консультацій може бути частково пов’язане з тим, що значна частина первинних консультацій надається середнім медичним персоналом у центрах здоров’я, і це знижує потребу у зверненні до лікарів.
Цей показник залишається відносно стабільним, однак порівняно з 2000 роком він дещо збільшився і нині становить у середньому по OECD близько 6,5 на 1 особу. Особливо помітне зростання в Туреччині (на 5,6) і Південній Кореї (5,4), а в 9 країнах (Словаччині — на 3,4, Японії — на 1,7, Чехії — на 1,5, Іспанії — на 1,1, Бельгії, Франції, Люксембурзі, Новій Зеландії та Австрії — менше ніж на 1 консультацію на 1 особу) показник, навпаки, зменшився.
Чи не головним каменем спотикання українських реформ вважають надлишок лікарняних ліжок. Так от у світі цей показник (на відміну від забезпеченості лікарями) якраз знижується. Наприклад, у цілому по OECD-35 він зменшився із 56 на 10 тис. населення у 2000 році до 47 у 2015-му. Відтак і навантаження на 1 лікарняне ліжко зросло зі 171 до 214 осіб. Зниження забезпеченості населення лікарняними ліжками спостерігали практично в усіх країнах OECD, окрім Південної Кореї (де показник навантаження на ліжко збільшився у 2,5 разу) і Туреччини. Японія залишається лідером в OECD щодо навантаження на лікарняне ліжко (132 пацієнти). Це можна пояснити тим, що у цих країнах лікарняні ліжка дедалі активніше перебирають на себе соціальні функції тривалого догляду за пацієнтами похилого віку, чисельність яких швидко зростає через старіння населення. Висока забезпеченість лікарняними ліжками також спостерігається в РФ, Німеччині й Австрії, хоча порівняно з 2000 роком цей показник і там дещо зменшився. Скорочення лікарняних ліжок в економічно благополучних державах відбулося завдяки прогресу медичних технологій, що дало змогу значно зменшити тривалість перебування хворих у лікарні або й взагалі уникнути госпіталізації. Чого не скажеш про такі країни, як Мексика, де забезпеченість ліжками знизилася до 15 на 10 тис. осіб, Індонезія (10), Індія (5). Що ж — у кожного свої аргументи відносно «оптимізації».
Чи потрібні лікарі Україні?
До основних кадрових проблем у системі охорони здоров’я України належать ускладнена структура кадрових ресурсів, регіональна нерівномірність забезпечення населення медичними кадрами, надмірна кількість лікарських спеціальностей, невмотивованість медичних кадрів до ефективної праці через недосконалу систему її оплати, низький рівень укомплектованості лікарських посад за окремими спеціальностями, загальний дефіцит кадрів, висока частка працівників пенсійного віку, застаріла нормативно-правова база з питань кадрової політики в галузі.
Передусім дефіцит кадрів спостерігається на первинній ланці, особливо у сільській місцевості. Відтік медичних працівників за кордон ще більше посилює неукомплектованість закладів охорони здоров’я, звужує можливості системи щодо виконання своїх безпосередніх функцій.
За даними Центру медичної статистики МОЗ України у 2017 році, в Україні налічується трохи більше 195 тис. штатних лікарських посад (для порівняння: у 2010 році — 244 тис.), з них зайняті понад 172,5 тис. (2010 рік — понад 223,5 тис.). Чисельність фізичних осіб лікарів в Україні також зменшується: з понад 197 тис. у 2010 році до приблизно 159 тис. у 2017 році, у цілому різниця між штатними та зайнятими посадами нині перевищує 22,5 тис., а між штатними посадами і кількістю фізичних осіб лікарів — 35 тис. До того ж потрібно врахувати понад 13 тис. лікарських посад, зайнятих за сумісництвом.
Щодо показника забезпечення медичними працівниками в Україні, то нині він приблизно відповідає середньоєвропейському (хоча в нас його розраховують не на практикуючих, а на працюючих у галузі в цілому). Зокрема, забезпеченість штатними посадами лікарів становить 46 на 10 тис. населення (у 2010 році — 53,5). Тому краще брати до уваги показник забезпеченості фізичними особами лікарів: у 2017 році він становив 37,8 на 10 тис. населення (34,5 на 10 тис. без урахування НДІ), тоді як у 2010 році — 43,2. Порівнюючи з даними про практикуючих лікарів, тобто тих, хто займається безпосередньо лікуванням пацієнтів, по ОЕСР-35 (34 на 10 тис.), можна легко зрозуміти, що «зайвих» лікарів в Україні немає.
Відсоток укомплектованості штатними посадами з урахуванням сумісництва у 2017 році становив понад 88%, а укомплектованості фізичними особами — понад 81% (без урахування НДІ — 80%). Також помітною є регіональна диспропорція лікарських кадрів і нерівномірність рівня укомплектованості за спеціальностями. Зокрема, різниця між штатними і зайнятими посадами лікарів загальної практики-сімейної медицини перевищує 3 тис. осіб, а між штатними посадами і фізичними особами сягає майже 5,5 тис. Укомплектованість фізичними особами лікарів цього профілю у 2017 році зменшилася до 72% (у 2016 році вона становила майже 75,5%, у 2011-му — 76,5%).
Також, за даними медичного реєстру (без урахування лікарів-інтернів), кількість фізичних осіб акушерів-гінекологів у 2013 році сягала майже 11 тис., у 2017-му — трохи більше 9 тис. осіб; анестезіологів — 6,5 і 5,5 тис. відповідно; онкологів — 630 і 560, онкохірургів — 720 та 550; педіатрів — майже 9,9 та 7,7 тис. відповідно.
При цьому достатньо критичним є рівень укомплектованості штатних посад лікарів за такими спеціальностями: лікарі-лаборанти — 28,4%, статисти — 42,8%, бактеріологи — 44,6%, методисти — 47,4%, патологоанатоми — 53,7%, судові психіатри-експерти — 54,7%, імунологи — 59,6%, психотерапевти — 63,9%, лікарі-ендоскопісти — 65,8%, лікарі функціональної діагностики — 67,8%, наркологи — 69,5%, анестезіологи — 72,2%, серцево-судинні хірурги — 72,6%, рентгенологи — 72,8% тощо. Не краща ситуація і із середнім медичним персоналом. Різниця між штатними і зайнятими посадами становить понад 24,5 тис., а між штатними посадами і фізичними особами — понад 23,5 тис. осіб. При цьому забезпеченість штатними посадами згаданого профілю у 2017 році становила понад 83 на 10 тис. населення (у 2010 році — понад 98, 2016-му — понад 84). Відсоток укомплектованості штатних посад середнього медичного персоналу фізичними особами сягає 93%, забезпеченість фізичними особами — 78 на 10 тис. населення (у 2010 році — 94, 2016-му — понад 79,6). Найгірші показники забезпеченості середнім медичним персоналом спостерігають у Миколаївській (72 на 10 тис.), Донецькій та Одеській (73,5) областях і в м. Київ (73,6), найкращі — в Івано-Франківській та Чернігівській областях (понад 103 і 102 на 10 тис. відповідно). Однак у понад 840 українських ФАПах узагалі немає середнього медичного персоналу!
Ще одна проблема — в Україні досить висока частка медиків, які перетнули «рубіж» пенсійного віку, особливо це стосується лікарів. У 2017 році у середньому по Україні таких налічувалося 24,5% і майже 33% — на Кіровоградщині, Донеччині, Херсонщині, Черкащині. Частка пенсіонерів серед зайнятих на посадах середнього медичного персоналу сягає майже 13%. Тож, аби не помилитися із кількістю підготовки майбутніх лікарів і медсестер, необхідно враховувати перспективу подальших втрат кадрів у зв’язку із цим чинником. Також важливо акцентувати увагу на зростаючій міграції медичних кадрів з України. Зрозуміло, що врегулювання згаданих питань потребує додаткових витрат держави, однак за відсутності стимулів для утримання медиків у рідній країні компенсувати кадрову кризу в галузі не вдасться. Тому пріоритетним напрямом має стати збереження стабільної кадрової ситуації, особливо на первинній ланці в сільській місцевості, підготовка лікарських кадрів за цільовим направленням; залучення приватних інвесторів для забезпечення житлом молодих спеціалістів, підвищення престижу професії, у тому числі й шляхом поліпшення матеріального забезпечення медичних працівників.
Основні завдання з ефективного використання кадрових ресурсів в Україні лежать у площині комплексного підходу до вдосконалення й управління галуззю, підготовки та збереження медичних кадрів, оптимізації інфраструктури і ресурсного забезпечення.
Правда очі коле
Уперше про кричущий дефіцит лікарів в Україні заговорили у Верховній Раді ще восени 2016 року. Однак у МОЗ вирішили скасувати наказ про штатний розпис — відтоді офіційного дефіциту медиків в Україні… немає. Прийняття Наказу МОЗ України від 02.09.2016 р. №928 «Про втрату чинності наказу Міністерства охорони здоров’я України від 23 лютого 2000 року № 33» пояснили благородною метою надати керівникам закладів охорони здоров’я та їх власникам (головним розпорядникам коштів) більшої автономії в ухваленні рішення щодо формування та затвердження штатних розписів з огляду на їх функції й обсяг медичної допомоги. Однак не все сталося, як бажалося: нині багато медичних закладів вимушені перенаправляти пацієнтів у ті установи, де ще збереглися кадри, які можуть надати необхідну медичну допомогу. Тож можна стверджувати, що вітчизняна галузь охорони здоров’я впритул наблизилася до кадрової кризи в цілому й за окремими спеціальностями. Та найгірше, що в Україні відсутня державна концепція кадрової політики у сфері охорони здоров’я.
Недосконала система планування кадрового потенціалу сфери охорони здоров’я й управління кадровими ресурсами все ще ґрунтується на нормативах та архаїчній системі планування, що неабияк ускладнює адаптацію кадрового складу до потреб галузі, особливо в регіональному та місцевому аспектах.
До того ж ситуація ускладнюється ще й браком спеціалістів з організації й управління охороною здоров’я, відсутністю фахового стратегічного планування кадрової ситуації на місцях, невідповідністю офіційної статистики й звітності реальному стану справ. Тому вкрай необхідно систематизувати найважливіші завдання щодо реалізації основних напрямів кадрової політики у сфері охорони здоров’я, спрямованих на досягнення якісно нового рівня кадрового забезпечення медичної галузі в умовах її реформування. Основними напрямками мають стати: вдосконалення до- та післядипломної освіти, підготовка управлінських кадрів, здатних працювати в умовах ринкової економіки, осучаснення системи планування потреби в медичних кадрах, яка відповідала б реаліям і розвитку медичної галузі та її регіональним особливостям, підвищення престижності професії лікаря, вдосконалення системи оплати праці й соціального захисту медичних працівників.
З метою вирішити проблеми кадрового забезпечення сфери охорони здоров’я в Україні на державному рівні необхідно використовувати технічні інструменти та керівні принципи, у тому числі й ті, що розроблені та запропоновані ВООЗ, провести комплексну оцінку ситуації в галузі й на її підставі розробити і прийняти стратегічний план розвитку кадрового потенціалу. Без цього марно очікувати на адекватний розвиток системи охорони здоров’я, навіть за умови реалізації геніальних ідей її реформування, тим більше, що таких суспільству представлено не було.
