Катастрофа медицини катастроф

Доступно на русском

Закон України «Про екстрену медичну допомогу» декларував поліпшення якості надання медичної допомоги на догоспітальному етапі. Але насправді він породив українське ноу-хау — «медицину катастроф», яке означає, що з медициною у нас дійсно катастрофа. Догоспітальний її етап стрімко зводиться до фельдшерського рівня.

Із чого все починалося

Андрій Штаєр, лікар-кардіолог Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва

Успіхи чи показуха?

Здавалося б, режим Януковича повалено, але його справа невмируща. Богатирьова — у бігах, а її підспівувачі — на колишніх посадах. Дії попереднього режиму засуджено, а закони, які ним приймалися, не скасовуються і не переглядаються. Чиновникам від медицини, котрі прислуговувалися попередньому режиму, донині живеться комфортно. Вони збільшили штат управлінців служби, запевняють, що «товариші йдуть вірним шляхом», надають дуті цифри майже стовідсоткового доїзду на виклики «до десяти хвилин», звітують про високі стандарти надання медичної допомоги. А де ж ефективність від реформи? Чи збільшилася кількість врятованих життів? Якщо ми так вчасно доїжджаємо до хворого, чому не оприлюднюють цифри для порівняння, мовляв, коли «швидка» їхала півгодини, на догоспітальному етапі рятували стільки-то людей, а тепер — усе інакше, тобто врятованих набагато більше? Вочевидь, похвалитися нічим. Я особисто не помітив змін у цьому плані за 2 роки реформи.

Та й якою має бути статистика, якщо порятунок хворого залежить не тільки від швидкості руху автомобіля «швидкої», а й від того, хто і як надає хворому допомогу на догоспітальному етапі, а також від того, куди ми передаємо пацієнта із рук у руки?

Столиця як антивзірець

Найбільше викликів «швидкої» по Києву — це випадки серцево-судинної патології (приблизно 60%). За статистикою 2010-2013 років, яку я отримав як завідувач 9-ї підстанції «швидкої» (найбільша підстанція у Києві), від цієї патології люди помирають здебільшого на догоспітальному етапі (до 52%), а середній вік померлих не досягає 60 років. Хто дав право реформаторам позбавляти людей доступної спеціалізованої медичної допомоги, маючи такі показники? Відомо, що смертність від інфарктів та інсультів в Україні (у тому числі й у Києві) — найвища серед країн Європи. Але чиновникам до того діла немає. Після так званої реформи «швидкої» медична допомога на догоспітальному етапі у Києві надається переважно фельдшерськими бригадами, які здійснюють максимум симптоматичне лікування та перевозять хворих до лікарні. Лікарських бригад залишилося мало. Але й цього чиновникам виявилося недос­татньо. Останнім часом у Києві до складу Центру екстреної медичної допомоги та медицини катаст­роф додатково ввели ще 40 фельдшерських бригад — тепер їх стало 60-65% від загального числа. Чи не велика розкіш витрачати кошти на пальне, на оснащення таких бригад і надавати при цьому мінімальну допомогу хворим, особливо в той час, коли кожна бюджетна копійка на рахунку, а люди скидаються на допомогу воїнам АТО, в тому числі й на їх медичне забезпечення?

Ось такий результат реформ у столиці. А про спеціалізовані бригади «швидкої» тут взагалі забули. Їхні залишки — кардіологічні бригади — вже не мають статусу спеціалізованих, лікарів-кардіологів примусово перевели в лікарі медицини невідкладних станів (із 1 січня 2014 року). Щоправда, нас «використовують» за старою схемою, що зайвий раз доводить: спецбригади таки потрібні, без них не обійтися, але все працює на їх ліквідацію.

Найбільше шокує те, що фельдшерські бригади відправляють навіть на виклики до дітей. Чи ж можна порівняти рівень знань та навичок із надання екстреної медичної допомоги лікаря-педіатра і фельдшера? Хто позбавив батьків права викликати до хворої чи постраждалої дитини педіатричну бригаду в столиці, де проживає 570 тисяч дітей і майже кожна дитина в 10-12-річному віці має проблеми зі здоров’ям? Чому чиновники рапортують про доїзди «швидкої» за 10 хвилин і замовчують те, що часто на перевезення дитини по місту, а потім з однієї лікарні до іншої (хтось же має розібратися, де дитину лікувати) і на процедуру госпіталізації може витрачатися 1,5-2 години? Доки фельдшер привезе пацієнта, доки у лікарні встановлять правильний діагноз — на все це потрібен час, а при невідкладних станах кожна хвилина на вагу золота. Спеціалізовані ж бригади передають хворих, як кажуть, «із ліжка в ліжко», і дорогоцінний час не втрачається.

Лікар чи перевізник?

Дехто стверджує, що спеціалізована допомога має надаватися в спеціалізованому закладі, а на догоспітальному етапі достатньо перевезти хворого. Вибачте, але ж людина, яка перебуває у невідкладному стані, — це не поліно, яке можна закинути в авто і відвезти до лікарні! Та й рішення про можливість транспортування хворого часто може прийняти лише спеціаліст, а не фельдшер. А, приміром, тромболітичну терапію на догоспітальному етапі має проводити лише спеціалізована бригада (найкраще це робити в першу годину розвитку хвороби, хоча нині у нас практично немає препаратів для такої терапії). Навіть у разі гострого коронарного синдрому без елевації ST (так званий епізод загруднинного болю) хворому потрібно не лише надати адекватну допомогу, а й рекомендації спеціаліста з кардіології. Якщо не вдатися до спеціалізованої допомоги, понад 20% таких хворих ризикують померти після перенесеної хвороби впродовж 3-х років. Саме кардіологічна бригада, яка приїде на такий виклик, правильно оцінить ситуацію, і навіть якщо залишить хворого вдома, то надасть йому рекомендації на найвищому рівні. До речі, витрати на утримання спеціалізованої бригади не більші, ніж на утримання звичайної (лікарської). То який резон їх позбуватися?

Сумний досвід подій на Сході України ще раз засвідчив: відсутність належної медичної допомоги на догоспітальному етапі, в тому числі й неспроможність вивести постраждалих із шокового стану, призводить майже до 30% втрат під час евакуації поранених. Тобто найефективніше надавати медичну допомогу на місці. Виконувач обов’язків Міністра охорони здоров’я України Василь Лазоришинець визнав, що потрібно направляти високоспеціалізовану допомогу на місце події. Які ще докази потрібні, аби змусити чиновників виконати заповідь «не нашкодь»?

«Клаптикові» реформи

Натомість в Україні дедалі гучніше лунають оплески американській моделі «швидкої», де працюють парамедики і де госпітальний етап представлений лікарнями невідкладної допомоги. Але ж у нас таких лікарень і відділень не створено! «Швидку» реформували, проте вона відвозить хворих у ті ж приймальні відділення, які залишилися такими самими, що і 5, і 10 років тому. Тож, коли створимо систему охорони здоров’я, як у США, тоді й подумаємо про парамедиків, у яких, до речі, є обладнання для виведення пацієнта з критичного стану і які везуть хворого в найближчу лікарню, що відповідає найвищим стандартам. І коли навчимо організовані колективи надавати першу медичну допомогу до приїзду «швидкої» — бо з цим у нас також «нуль».

Коли створять відділення невідкладних станів у лікарнях — невідомо. А без цього закон, який діє вже 2 роки, є половинчастим. Непродумана реформа вітчизняної медичної галузі яскраво демонструє: якщо виокремити лише одну або дві ланки, а в інших нічого не робити, можна довести до занепаду всю галузь. Що ми і спостерігаємо. На даний час американська система «швидкої» для України не підходить. Для цього потрібно проводити структурні реформи й чекати, доки на повну запрацює сімейна медицина і буде перебудовано госпітальний етап.

Відмінити не можна. А змінити?

Закон про екстрену медичну допомогу не зобов’язує створювати спеціалізовані бригади, і цим зловживають керівники служб на місцях. У Запоріжжі та Чернівцях, приміром, зберегли всі спеціалізовані бригади, а от Київ вирішив проблему по-своєму. Хоча існує постанова Кабміну від 21.11.2012 року №1114, де вказано, що на базі лікарських бригад можуть бути організовані спеціалізовані: психіатрична, кардіологічна, педіатрична, неврологічна, неонатологічна тощо, однак у Києві вперто заплющують очі на цю постанову. Тоді виникає запитання: чому в усіх службах швидкого реагування передбачені спецзасоби, спецпідрозділи, спеціально підготовлені фахівці, а в службі швидкої (екстреної) медичної допомоги це віддано на розсуд місцевого начальства? Якщо Закон «Про екстрену медичну допомогу» не можна відмінити, тоді в нього потрібно вносити поправки — окрему статтю про спеціалізовані бригади. Це буде виявом справжньої поваги та турботи про громадян з боку нової влади. Особливо це стосується дитячого населення та пацієнтів із серцево-судинною патологією.

Я не хочу, щоб хтось розцінив мою пропозицію, як бажання перетягнути ковдру на себе. Я віддав «швидкій» 32 роки свого життя, надав допомогу майже 25 тисячам пацієнтів, працював і лікарем, і завідувачем підстанції, тому знаю систему зсередини і розумію, де вона може дати «збій». Дуже сподіваюся, що нова влада цього не допустить. Адже нині готується нова стратегія реформ охорони здоров’я і вона має виправдати очікування людей, які борються за нову країну і нове життя.