Довірчі стосунки між лікарем і пацієнтом — один з найважливіших чинників успіху в процесі лікування. Адже відомо: з ким об’єднається хворий — із хворобою чи зі своїм рятівником, той і переможе. Як же вибудувати ці взаємини, щоб вони принесли користь?
Ростислав ЗАУРАЛЬСЬКИЙ, завідувач відділення трансфузіології та еферентної медицини Кременчуцького міського пологового будинку, кандидат медичних наукЯ твердо переконаний: у медицину мають іти тільки небайдужі люди, одержимі прагненням творити добро. Якщо ж людина не налаштована на це, їй ліпше обрати інший шлях.
Згадаймо основні принципи деонтології, які, звісно ж, вивчають у медичних вишах, проте, на жаль, з роками про них забувають. Йдеться про своєрідний «кодекс честі» лікаря: сумлінне виконання професійного обов’язку перед хворим, створення емоційного та духовного зв’язку з пацієнтом, уміння поліпшити йому настрій, не завдати шкоди необережним словом. Це розуміння людини, яка прийшла до тебе по медичну допомогу, чесність по відношенню до неї, повага, співчуття. Згадуються слова Парацельса: «Найголовніша основа ліків — це любов».
Та чи всі ми, лікарі, завжди дотримуємося цих настанов, визначених багато століть тому? На жаль… Нещодавно зі мною поділився своєю проблемою родич досить поважного віку. Він звернувся до свого сімейного лікаря зі скаргами на біль у животі. І той, не розпитавши детально про симптоми, навіть не пропальпувавши черевної порожнини, недовго думаючи, направив його… на МРТ. Гадаю, що такий підхід неприпустимий. Адже передусім лікар повинен уважно вислухати пацієнта, вникнути в проблему, заслужити його довіру, зважити власні можливості та надати хворому допомогу. І якби цей сімейний лікар був саме таким, він вирішив би питання на своєму рівні, а не направляв би людину на дороге й необґрунтоване обстеження, фактично відкараскавшись від неї.
Саме з діалогу лікаря та пацієнта й має починатися процес лікування. Коли до мене приходить вагітна із резус-конфліктом, я уважно вислуховую її, детально розпитую, а потім роз’яснюю їй проблему. Розповідаю, що треба робити далі: з якою періодичністю вона здаватиме аналізи, скільки разів застосовуватимемо плазмаферез, що обов’язково контролюватимемо перебіг вагітності за допомогою УЗД. Так разом із пацієнткою ми розробляємо і потім втілюємо план лікування. Я роблю акцент на тому, що майбутня мама повинна ретельно дотримуватися моїх настанов і що її участь та зацікавленість допоможуть і мені як лікарю успішно довести її до пологів.
Подібний підхід дає позитивні результати: мої підопічні добре обізнані з усіма деталями лікування, майбутні матусі стають освіченішими, знають титри власних антитіл, а коли йдуть на УЗД, то розуміють, про що говорить лікар, який його проводить.
На жаль, чимало лікарів, не бажаючи вникати в проблеми хворих, часто діють формально й ігнорують психологічний контакт із пацієнтом. Це шкодить і лікарю, який псує собі імідж, і хворому, бо той здебільшого звертається до іншого спеціаліста. Так сталося з однією моєю пацієнткою. Її спостерігали в жіночій консультації нашого міста. На маленькому терміні вагітності в неї виявили високі титри антитіл, що свідчило про загрозу викидня. Лікар-гінеколог направила молоду жінку в обласний центр на консультацію, де розвели руками й порадили звернутися в одну зі столичних клінік. Київські фахівці не взялися «вести» пацієнтку та ще й «обнадіяли»: «Ви не виносите дитини». Схвильована жінка, повернувшись додому, прийшла до мене. Шлях був нелегкий, але завдяки перевіреному методу плазмаферезу, котрий застосовуємо у відділенні вже багато років, нещодавно ми народили здорову дитину. Кажу «ми», бо це наша спільна перемога, яка довела: наполегливість лікаря і пацієнтки, внутрішні резерви вагітної, її довіра до фахівця, помножені на два (цілеспрямованість і бажання), здатні творити дива.
Хочу розглянути ще один аспект взаємовідносин «лікар-пацієнт»: чи повинен лікар говорити хворому правду, навіть якщо вона й невтішна? Вважаю, що так. Але при цьому треба обов’язково всіляко підтримувати людину, вселяти віру в позитивний результат. Саме це й сталося в ситуації, про яку я щойно розповів. Під час першої зустрічі з вагітною я відверто повідомив про ймовірні ризики її патології, але наголосив, що не слід опускати руки, і разом ми успішно впораємося з проблемою. Ця впевненість і віра й допомогли жінці подолати труднощі та пізнати радість материнства.
Шкода, але нинішні студенти, хоч і вивчають у вишах основи медичної деонтології, не використовують їх на практиці, у роботі з пацієнтами. Вони зазвичай покладаються на результати аналізів, тобто на технічний бік справи, а не на людський аспект. Їх бесіда із хворим нерідко має схематичний, формальний характер. Лікарі-початківці не враховують емоційного стану хворого: його страх, невпевненість, необізнаність.
Ще одна проблема, вельми актуальна нині — комерціалізація медицини, котра, на мій погляд, руйнує стосунки між лікарем і пацієнтом. Товарно-грошові відносини, як це не прикро, торкнулися й нашої галузі. Нерідко лікар дивиться на пацієнта як на гаманець. А хворий на лікаря — як на вимагача. Тож яка довіра можлива між ними, коли медик натякає на винагороду: «Ви як хочете лікуватися: абияк чи з толком?» А пацієнт у роздумах: у скільки ж йому обійдеться лікування? І вже зовсім неприпустимий факт, про який мені нещодавно розповіли. В одному пологовому будинку жінка не встигла народити, а лікар їй: «Я хотів би, щоб зі мною розрахувалися…» У Середні віки за такі дії (порушення «кодексу честі») ескулапа просто виключали з лікарського співтовариства. А в нас чомусь із цими проявами корупції в медицині не борються, не запроваджено й ліцензування лікарів, яких за подібні випадки годилося б назавжди позбавляти права практикувати.
Ринкові стосунки у взаємовідносинах «лікар-пацієнт» інколи доходять до абсурду. Нещодавно одна моя вагітна обстежувалася в столиці й почула від лікаря: «Вам треба оперуватися». У розпачі вона телефонує мені. Я зв’язуюся зі столичним фахівцем і запитую: «Невже все так погано?» І тут виявляється, що без операції можна обійтися! Очевидно, з жінки просто хотіли здерти гроші. А яку величезну кількість зовсім непотрібних аналізів примушують робити пацієнтів лікарі деяких приватних (і не тільки) клінік! Коли потім вагітна приходить до мене з цією купою направлень, половину я скасовую: вони не важливі, це зайве витрачання грошей.
Міжособистісні стосунки лікаря і пацієнта не можуть бути успішними, коли ініціатива належить тільки лікарю. Нерідко стикаєшся з неприхованим хамством з боку пацієнта, тоді доводиться «ставити його на місце». Бо якщо замість привітання ти чуєш: «Ви зобов’язані мені зробити те й те…», це одразу ж налаштовує тебе проти цієї людини. Важко спілкуватися з хворими, які віддають тобі накази… Людина в білому халаті також має пам’ятати про те, що нерідко сам процес лікування буває тяжчим за хворобу, але хороший лікар зуміє заслужити довіру пацієнта та викликати в нього бажання брати активну участь у лікувальному процесі.
Колеги нерідко дорікають мені, що я занадто переймаюся проблемами своїх пацієнток: мовляв, так не годиться, бо врешті-решт на мене чекає професійне вигорання. А я не звик працювати інакше: хвилююся за кожну вагітну, якщо є потреба сам везу її в інше місто на консультацію. Обов’язково спираюся на протоколи лікування, однак до кожної пацієнтки підходжу індивідуально і в разі потреби дещо коригую в них, змінюю. Тому що немає однакових хворих, як немає й однакових шляхів до одужання.
