Геріатрія на теренах нашої країни — спеціалізація-примара. І в першу чергу навіть не через нестачу коштів, а через ставлення суспільства до людей літнього віку. Їх сприймають як тягар для держави і воліють не витрачатися, адже вони вже не зможуть «відпрацювати». У Німеччині ж на стареньких не заощаджують, навпаки, їх балують, задовольняючи будь-які примхи! І знаєте, чому? Тому що педантичні німці порахували: державі це набагато вигідніше.
ВЗ Яка історія створення «Хаус Берге»?
Томас БЕЛЕО, директор геріатричного центру «Хаус Берге» (Ессен, Німеччина)Але так було не завжди: у 1983 році професор однієї з лікарень Ганс Георг Неен — піонер німецької геріатрії — вирішив, що люди літнього віку варті особливого ставлення та догляду. Він взяв у борг велику суму грошей, викупив напівзруйнований під час війни замок і перетворив його на клініку геріатрії, якою й керував до глибокої старості. Проте тоді такого поняття, як геріатрія, й самої науки ще не було — мова йшла про госпіталь для людей, хворих на деменцію. А будівля, де розташована наша сучасна клініка, побудована під його керівництвом 11 років тому. За 23 роки вже було накопичено достатньо досвіду як щодо деменції, так і інших захворювань, типових для людей літнього віку. Згодом до процесу лікування додалася велика кількість соціальних аспектів, які перетворили звичайну лікарню на чудове містечко, де кожен знаходить собі справу до душі. Так було створено ідеальний будинок для людей літнього віку — комфортний як для підопічних, так і для тих, хто за ними доглядає.
ВЗ Одразу запитаю: з якого ж віку громадянин Німеччини вважається літньою людиною?
— Ми робимо висновки з огляду не на паспортний вік, а на стан організму. Звичайно, буває, що й у 60 років людина почувається не зовсім добре. Але страхова медицина фіксує старечий вік після 70 років життя. На сьогодні наймолодшому пацієнту «Хаус Берге» — 60, а найстарший готується відсвяткувати сторіччя. З кожним роком наші підо-пічні стають усе старшими, адже середня тривалість життя дійсно зростає.
ВЗ Чи потребують ваші пацієнти, яким уже далеко за 90, присутності когось із родичів?
— Зазвичай, ні. Родина може провідувати свого дідуся чи бабусю, коли їм заманеться, але піклування про них — наша справа. Молоде покоління мусить працювати, а не опікуватися старими, яким, до речі, комфортніше в компанії ровесників. Ми не називаємо своїх стареньких пацієнтами — вони мешканці містечка. У кожного є своя окрема кімната, підібрана з урахуванням стану людини та її потреб.
ВЗ Повернімося до історії: чому саме деменція привернула увагу професора Неена?
— Він вбачав у старих стандартах лікування деменції силу-силенну помилок. Тоді, у 1983 році, методи терапії більше нагадували гестапівські: людей прив’язували до ліжок та «годували» через черевні зонди. За великим рахунком, у колишні будинки для людей літнього віку госпіталізували помирати, і мова про відновлення або підтримання здоров’я не йшла. Професор розробив перший інноваційний алгоритм лікування деменції, який впровадив у своїй клініці на початку її існування.
ВЗ Які діагностичні маніпуляції потрібно провести, аби підтвердити діагноз деменції?
— По-перше, це клінічне тестування: є формальні тести на пам’ять та складніші завдання. З огляду на їх результати ми вирішуємо, чи потрібно виконувати томографію головного мозку або дослідження спинномозкової рідини.
ВЗ Коли в Німеччині з’явилася геріатрія як спеціальність і що передбачає підготовка такого фахівця?
— Коли професор Неен шукав спеціалістів для своєї клініки, то стикався переважно з лікарями «з внутрішніх хвороб» та ревматологами. Але йому стало зрозуміло, що потрібно вводити нову спеціалізацію — геріатрію і готувати фахівців, які знатимуться саме на хворобах людей літнього віку. Тоді ж й були виділені типові захворювання, наприклад, перелом шийки стегна, деменція, хвороба Альцгеймера, стареча слабкість тощо. Геріатри, як правило, проходять кілька щаблів підготовки: ці фахівці мають спеціалізації та ліцензії з неврології, психіатрії та власне геріатрії (1,5 року). Сестринський персонал також мусить мати додаткову кваліфікацію з геріатрії.
ВЗ Чи є мінімальний і максимальний терміни перебування мешканців у «Хаус Берге»?
— Так, бувають випадки, коли родина ще не прийняла остаточного рішення поселити свого старенького родича тут, але з якихось причин йому потрібен тимчасовий догляд. Наприклад, людина зламала шийку стегна й після госпіталізації та лікування поки не може перебувати вдома сама в той час, коли рідні на роботі. Тоді ми беремо її на реабілітацію. Але більшість мешкає тут до кінця життя. Німці намагаються максимально довго опікуватися своїми літніми родичами самостійно й оселяють у нас, коли медичні показання та загальний стан не дають змоги залишати їх удома. У середньому у «Хаус Берге» живуть три роки.
ВЗ Хто фінансує перебування в «Хаус Берге»?
— У Німеччині є Фонд з догляду за хворими, куди відраховуються кошти від щомісячних платежів німців на медичне обслуговування (4-5% від зарплатні). Такі відрахування почали здійснювати лише в 1994 році, але саме після цієї реформи значно підвищилася якість догляду за людьми літнього віку. Якщо накопичених там коштів не вистачає, держава доплачує потрібну суму. Щоб ви зрозуміли, про які кошти йде мова, наведу приклад. Стан людини літнього віку поділяється на чотири стадії — від легкої до тяжкої. Місячне перебування старенької людини із IV стадією коштує
4,3 тис. Євро, з ІІ — на тисячу дешевше.
ВЗ У країнах пострадянського простору дещо негативне ставлення до будинків для людей літнього віку. Як сприймають їх німці?
— Раніше, коли й наші будинки для людей літнього віку нагадували «концтабори», де людина мусила померти, родичі відчували провину за те, що віддавали туди своїх стареньких. Типовий будинок тих часів — звичайні лікарняні палати на 6 пацієнтів. Але тоді жили великими родинами, і така необхідність виникала рідко. Зараз старі змушені сидіти цілими днями біля вікна та чекати дітей і онуків, адже індустріалізація змушує молодь більше працювати, — це виснажує й провокує погіршення стану.
Ми прогнозуємо невдовзі значне збільшення мешканців таких будинків, оскільки інституція шлюбу в Німеччині давно віджила своє, й у країні велика кількість одиноких людей. Уже зараз ми маємо так звані листи очікування. Але щоб побачити реальні відмінності між вашими будинками для літніх людей і «Хаус Берге», пропоную просто піти й оглянути кожен куточок…
Підготувала Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
Як могло б бути і в нас?
Спілкування, свобода та поні
Перше, що впадає в очі, — компанії стареньких, об’єднаних загальною справою. Одні пораються на грядках, розміщених на висоті письмового столу на випадок, коли людина пересувається у візку. Інші поділилися за музичними вподобаннями: співають під гітару або імпровізують на інших музичних інструментах. Звичайно, ці мешканці не потребують щохвилинного догляду і, швидше, відпочивають, аніж лікуються. Соціалізація — головний принцип «Хаус Берге». Літні люди мають знайти собі компанію та посильне заняття, а для цього тут є всі умови. Мешканці, схильні до усамітнення, знаходять собі заняття у власних кімнатах, і через великі вікна видно, як хтось конструює картонні будиночки, а дехто виточує щось на верстаті або ремонтує годинники.
Звертаю увагу на пляшки з алкоголем, які стоять у відкритому доступі. Побачивши моє здивування, мені розповіли, що давно доведена неефективність ліків при більшості вікових захворювань, а ось яєчний лікер ще нікому не завадив, а в якості снодійного — неперевершений!
Свобода — другий за важливістю принцип функціонування «Хаус Берге». Тут немає фіксованих годин підйому чи відбою, адже в кожного мешканця власний біологічний ритм. Спеціалісти просто чекають, коли людина прокинеться, і допомагають здійснити всі ранкові процедури. Дуже рідко мешканці снідають у власних кімнатах, адже споживання їжі та спілкування об’єднують. До речі, мене запросили на типовий сніданок «Хаус Берге», і я із жахом чекала ненависної вівсянки… Але на столі було розмаїття сандвічів, домашньої випічки та запашна кава. «Ми намагаємося задовольнити абсолютно всі забаганки своїх «клієнтів», — посміхається директор Белео. — Є мешканці, які через особливості хвороби їдять лише торт зі збитими вершками тричі на день! Що робити, мусимо пекти!»
Після сніданку спостерігаю дотримання третього принципу — максимум руху. Кому під силу фізичні вправи, займаються йогою або плаванням. Ті, хто у візках, роблять сидячу гімнастику. Після фізкультури мешканці гуляють, навіть у разі поганої погоди. Чудовими помічниками в цьому стають тварини — їм у «Хаус Берге» належить окреме почесне місце. Його посідають чотириногі мешканці закладу — поні. Двоє рудих кудлатих коників без обмежень пересуваються територією і навіть помешканнями, а їх кремезніші друзі возять спеціальну карету, у якій мешканці «Хаус Берге» роз’їжджають околицями. Поні-малюки — елементи так званої базальної терапії: завдяки тому, що старенькі їх гладять, відновлюються тактильні відчуття. «Раніше з цією метою ми використовували собак і кішок, — продовжує директор закладу, — але, на жаль, хворі на деменцію не завжди контролюють силу власних дотиків. Тому від малих тварин довелося відмовитися. А ось поні виявилися чудовими терапевтами! Більш емпатійної тварини годі й шукати. Є в нас один вороний поні-провидець. Він спокійно стоїть у стійлі та ніколи не зайде до будинку без потреби. Лише в той день, коли хтось зі стареньких має померти, чорний поні прямує в потрібну палату, кладе голову на ліжко… і лишається з людиною до останньої хвилини її життя…»
Феєрія
Незважаючи на те що смерть неминуча, дозвілля мешканців «Хаус Берге» нагадує цікаве, веселе, але дивне кіно. Уявіть, весілля тут не рідкість! Так, співають-танцюють, а згодом одружуються, щоб провести останні роки разом. У такому випадку «молодятам» виділяється окрема кімната, а на самому весіллі гучно гуляє весь заклад разом з родичами. Інколи старим набридає навіть таке яскраве дозвілля, і вони вирушають у мандри… звичайно, зі своїми поні та каретами. Для тих, хто почувається не надто добре, організовуються одноденні поїздки по мальовничих околицях, а більш активні мешканці подорожують «по-дорослому». «У кількох сотнях кілометрів від «Хаус Берге» є готель, що спеціалізується на хворих на деменцію, — розповідає Томас Белео. — Там чудовий сад, басейн і дивовижний краєвид. Минулого року ми возили туди 35 мешканців, деякі з них потребують IV ступеня догляду. Але територія Німеччини — не межа наших мрій. Нещодавно наші підопічні підкоряли острів Тенерифе, а в цьому році ми плануємо круїз на лайнері Північним морем — візьмемо всіх, навіть тих, хто дезорієнтований через деменцію.»
«Сьогодні в нас театральна вистава за участю наших мешканців, залишайтесь! — запрошує директор «Хаус Берге». — Різні культурно-масові заходи тут не дивина, і всі із задоволенням беруть у них участь. Наші мешканці дуже люблять костюмовані бали, а минулого року навіть знімалися в кіно».
Відділення критичних станів
За такою розмовою ми піднялися в сектор, де мешкають люди із надважкою деменцією та хворобою Альцгеймера. Повірте, це видовище, що вражає своєю парадоксальністю. Десятки старих людей, які абсолютно не контролюють себе: біля кожного є так званий аніматор — представник персоналу, котрий відповідає за те, щоб такий мешканець не завдав собі або іншим шкоди, але при цьому не обмежує його пересування. Пацієнти роблять усе, що їм заманеться: голосно верещать щось зрозуміле лише їм, граються іграшками чи просто дивляться в одну точку на стіні. А персонал… підтримує будь-які чудернацькі забаганки і так само викрикує різні нісенітниці. Гучність дозвілля ніхто не контролює.
Таких хворих об’єднує жадоба до «міграції» — рано чи пізно настає час, коли вони намагаються втекти. Щоб запобігти цьому, усі вхідні двері відділення оснащені спеціальними механізмами. Аби відчинити двері, слід одночасно натиснути на кнопку на стіні та ручку — інакше лунає типовий звук і персонал розуміє, що необхідно повертати втікача. Але потребу тікати тут також задовольняють: увечері мешканці формують так звані каравани й ходять один за одним коридорами…
У «Хаус Берге» не використовують нейролептиків, аби «приспати» хворих або втримати їх на місці. Ліжка в кімнатах справді не мають фіксаторів, як раніше, тобто навіть дуже важких пацієнтів не прив’язують на ніч. Але вони не прості, у них є кілька хитрощів: по-перше, ліжка опускаються майже до підлоги, а по-друге, оснащені датчиками, які фіксують різкі рухи, тобто падіння. Парадоксально, але з впровадження у практику таких ліжок кількість падінь і, як наслідок, переломів зменшилася вдвічі.
Звичайно, «Хаус Берге» — це передусім лікарня. Вона абсолютно автономна, адже має всі діагностичні технології, включаючи МРТ. Є й реанімація — там перебувають важкі пацієнти, котрі потребують штучного дихання. Але доказів того, що тут насправді родинна атмосфера шукати, не треба: під час розмови старенька бабуся підходить до директора з мовчазним проханням застібнути ґудзики на її кофті, а він, не перериваючи розповіді, робить це і відводить її до крісла.
Часто для людей із вираженими дементними розладами «воскрешають» спогади з ранньої молодості або дитинства. Тому тут можна побачити іграшки та малюків із дитячого садочка, розташованого неподалік. Дошкільнята одразу довірливо «розповзаються» по бабусях і дідусях, сідають до них на коліна і починають щебетати… У цьому стільки теплоти, що відповідь на запитання: «Який же він, ідеальний будинок для людей літнього віку?» автоматично стікає сльозами по щоках.
