Чим довше триває АТО на Сході України, тим звичнішим, як не прикро визнавати, стає цей збройний конфлікт, кінця якому все ще не видно. Лікарі-добровольці, котрі щодня бачать страждання, а то й смерті, не готові із цим миритися й роблять усе можливе, аби змінити на краще ситуацію хоча б в окремо взятій, увіреній їм, лікарні.
ВЗ Якою була ваша реакція на початок воєнних дій на Сході України?
Олег ГЕРАСИМЧУК, лікар-хірург ЛПЗ «Волинський обласний госпіталь ветеранів війни»ВЗ Куди саме вас направили і які функції ви виконували?
— Я потрапив у Попаснянську районну лікарню. Це містечко в Луганській області дуже близько від лінії фронту. Наш корпус розташувався десь метрів за 500 від «нульового» блокпосту. Мене зарахували до штату районної лікарні лікарем хірургічного відділення. Мешкав у підвалі, де раніше було фізіотерапевтичне відділення. Для мене поставили кушетку, і я ночував там разом із військовою медичною групою. Працював цілодобово: чергував, вів пацієнтів у відділенні. Поруч зі мною перебували медики з військового госпіталю — передової медичної групи. З лінії зіткнення до нас постійно привозили бійців, а також цивільних, що отримали поранення або підірвалися на мінах. Більшість поранених надходили в нічні години, бо саме тоді кількість обстрілів суттєво зростала.
ВЗ З якими видами бойових поранень вам доводилося мати справу?
— Переважно це були мінно-вибухові і вогнепальні поранення від розривів артилерійських снарядів. Також часто стикався з дрібними осколковими пораненнями, як правило, кінцівок. Зараз на передовій уже є певне забезпечення. Командири контролюють, щоб військовослужбовці були в бронежилетах і касках, адже це дає змогу уникнути поранень життєво важливих органів. Випадки уражень грудної клітки і живота були поодинокими. Утім, траплялися бічні вогнепальні ураження з проникненням у грудну клітку. В одного солдата осколок пот-рапив у перикард. Бувало й так, що машини з бійцями наїжджали на закладені фугаси. Доводилося мати справу і з кульовими ураженнями.
Окремий вид травм — небойові. Вони, зокрема, траплялися внаслідок падіння з бронетехніки та застрибування в окопи під час від обстрілів.
ВЗ Коли ви потрапили на Схід, чи не було у вас шоку від побаченого? Наскільки реальність відрізнялася від ваших попередніх уявлень?
— Я практично не побачив для себе чогось нового чи несподіваного. Багато інформації про стан справ на Сході України можна почерпнути з медіа — вони більш-менш об’єктивно відображають те, що там відбувається. Єдине, що вразило: на власні очі побачив ставлення місцевих до нас, рівень їх життя, а також реальний стан справ із медичним обслуговуванням у тому регіоні. Наприклад, районна лікарня була жахливо занедбаною, її дуже давно не ремонтували. Приміщення були непристосовані для виконання своїх функцій. Мені, зізнаюся, навіть було лячно перший тиждень оперувати, оскільки через труднощі із дотриманням належного рівня антисептики боявся занести інфекцію. У нас на Волині таких занехаяних закладів давно немає.
ВЗ Яка сьогодні ситуація із забезпеченням лікарськими препаратами військовослужбовців, що перебувають у зоні АТО?
— Від самого початку російської агресії основне навантаження лягло на волонтерів. Саме вони переважно забезпечували наших хлопців всіма необхідними на передовій ліками і не тільки. У квітні цього року, коли я перебував на Сході, волонтерська медична допомога також надходила. Сказати, що лікарня, у якій я працював, була повністю забезпечена всім необхідним, не можу, однак більшості препаратів вистачало. Натомість зовсім інше ставлення до медичного забезпечення військових — тут стан справ набагато покращився. Солдати мають свій склад і перебувають на спеціальному обліку. Під час мого перебування в Попасній якраз проводили перевірку наявності потрібних медикаментів: рахували їх кількість, формували звітність. Часто траплялися випадки, коли військові допомагали цивільному населенню, котре потерпає від гострого дефіциту потрібних препаратів.
У нашій групі була анестезіологічна бригада, тому наркоз давали одразу, щойно привозили поранених, проводили екстрене знеболювання. Тут жодних проблем не виникало. Коли ж з’являлася потреба у великій кількості крові, то із госпіталю міста Бахмут за 30 хвилин привозили донорську.
ВЗ Можете назвати головні недоліки в наданні медичної допомоги українським бійцям?
— Можливо, я пробув на Сході не так багато часу, щоб робити якісь ґрунтовні висновки. Перші два тижні взагалі мало що аналізував, бо було дуже багато поранених і роботи у відділенні, буквально падав з ніг. Очевидно, що досі не вирішено проблеми з медичним персоналом. Тих медиків, які залишилися на Донбасі, та ще й поблизу лінії фронту, надто мало, щоб врятувати ситуацію. Адміністрація місцевих медичних закладів намагається зберегти хоча б їх. До нас у лікарню приїжджав лікар-травматолог з Лисичанська. Анестезіолог на Попаснянську райлікарню і на всі випадки наркозів узагалі один. Він же чергує і в реанімації, виконує фіброскопії. Можливості кваліфікованого обстеження пацієнтів також дуже обмежені. Єдиний вихід — везти хворого в Лисичанськ. У хірургії — один штатний хірург, головний лікар. Ще один був у поліклініці. Оце й усе. Тобто забезпечити самотужки всі потреби району і цілодобового чергування вони були не в змозі. Через те нас туди й направили на допомогу.
ВЗ Яким було ставлення до вас з боку місцевих?
— Спочатку насторожене. Не знали, як нас сприймати, як розмовляти. Потім побачили моє ставлення до них, до персоналу, до пацієнтів, і психологічні бар’єри зникли. Я думаю, що лишив після себе хороше враження, бо перед від’їздом, коли запитував, чи чекатимуть і чи приїжджати знову, то відповідали: «Обов’язково!»
ВЗ Скільки хірургічних втручань вам доводилося здійснювати за день?
— Планових було небагато. Та й Попаснянський район дуже знелюднів. Але бували випадки, коли піднімали три-чотири рази серед ночі, бо надходили поранені чи ж швидка допомога привозила хворих або травмованих. Удень доводилось робити по кілька невеликих невідкладних операцій. Хочеться відпочити, однак не вдається. Тільки до ліжка — а тебе знову піднімають. Виснаження, звичайно, відчувалося.
ВЗ Розкажіть про місце хірурга в системі надання допомоги пораненим…
— Ми працювали як один з етапів евакуації. Тобто нам з передової доправляли бійців, яким лише наклали джгут і вкололи знеболювальний засіб. Якщо цивільним ми надавали допомогу на місці й оперували, то у військових тільки стабілізували стан, остаточно спиняли кровотечі, накладали шини. За потреби могли накласти фіксуючі апарати. Також виводили поранених із шоку і тоді вже транспортували під наглядом медичного персоналу в госпіталь у Бахмут. Звідти тяжких могли забрати вертольотом у Харків.
ВЗ Які враження у вас склалися від поїздки?
— Вражень багато. Коли прямував туди, було дуже страшно, адже їдеш у невідомість. Але на місці вже почувався впевненіше. Там хоч і тривають постійні обстріли, у тому числі такі, які фактично досягають території лікарні, усе ж знаєш, чого очікувати. Мене також дивувало те, як місцеві мешканці можуть спокійно ходити по містечку, незважаючи на постійну стрілянину. Мало того: на вулиці граються діти! Тобто із часом відчуття небезпеки притупляється.
З іншого боку, коли бачиш тяжкі поранення і проводиш операції, важко передати словами, як переживаєш за солдат. Страшно те, що це переростає в буденну роботу, і ми звикаємо із цим жити.
ВЗ Чи плануєте ще побувати на Сході як лікар?
— Я не виключаю такої можливості. Хоча це залежить, звичайно, і від сімейних обставин. Я дуже вдячний своїй дружині Наталії, яка без вагань підтримала мене. На її плечі лягла нелегка ноша: самотужки опікуватися сім’єю і зі щемом у серці очікувати моїх дзвінків зі Сходу.
ВЗ Скільки іще, на вашу думку, триватиме конфлікт на Сході?
— Думаю, довго, якщо тільки не відбудеться якихось кардинальних змін у внутрішній і зовнішній політиці. Бо нинішній статус АТО не дає ніякого права на просування вперед чи контрнаступ. Тут є чимало нюансів. Оголошувати війну такій державі, як Росія, відкрито ми не можемо. Бо здається, що у світі сформовано хибне враження про події на Донбасі: більше говорять про страждання людей, ніж про причини і про те, хто винен…
Петро ГЕРАСИМЕНКО, спеціально для «ВЗ», м. Луцьк
