В Європі вчені наукою займаються, а в Україні їй служать. У чому різниця? Перші отримують за це грошову винагороду, другі — іноді шану, але зазвичай проблеми, з якими мають боротися все життя. Служіння українській науці не передбачає й жодних фінансових дивідендів. Але попри все українські вчені часом дивують світ своїми відкриттями. За рахунок чого? Костянтин Трінус знає відповідь на це питання.
ВЗ Ваше ім’я в науковому світі асоціюється із космосом. Ви в дитинстві мріяли про кар’єру космонавта?
Костянтин Трінус, український вчений у галузі невроотології, професор МАЕМ, керівник «Лабораторії головокружіння» при ДП «Санаторій «Конча-Заспа», професор Вюрцбурзького університету (Німеччина), доктор медичних наукВЗ Ваші батьки, напевно, більше часу проводили на роботі, аніж вдома, а про відпочинок лише мріяли, тож, логічніше було б, навпаки, відмовляти сина від кар’єри лікаря…
— Вони дійсно були дуже зайнятими людьми, але, незважаючи на це, нам із сестрою приділяли багато уваги. Я дуже вдячний батькам за іноземні мови — згодом це відкрило переді мною двері західного наукового світу, за рідкісні книги, що потрапляли до нашої сімейної бібліотеки, та за здоровий глузд. Наприклад, у роки мого дитинства дуже модним було загартовування, але батько казав: «Кожній людині дається певний резерв. Бути загартованим — це добре, але витрачати свої резерви — надто дорого!» Так само — порадами — батьки оберігали мене від багатьох підліткових дурниць.
Щодо вибору професії на мене не тиснули. Спеціалізацію я також обирав самостійно. Мені імпонували ідея нервової регуляції, а також психологія та психіатрія. Але потрапити в аспірантуру мені вдалося лише… через миття підлоги. Я прийшов в Інститут фізіології ім. О. О. Богомольця ще студентом, і колектив мене не сприйняв. Ще б пак! Син директора профільного інституту та ще й комсомольський активіст! Співробітники цієї установи подумали, що я «засланий козачок». Але буквально в перший же свій робочий день, спостерігаючи, як науковий співробітник і лаборант сваряться через те, кому мити підлогу, я мовчки взяв ганчірку й помив сам. Після цього той науковий співробітник побіг до директора інституту й сказав: «Треба брати!»
Виступ на заході, організованому НАТО (Бідгощ, Польща)
ВЗ Над якою темою ви там працювали?
— Моя робота була присвячена вегетативній нервовій системі. Я успішно захистився і ще певний час працював у цій науковій установі. Але згодом мене наздогнав космос…
ВЗ Де саме? І як?
— Спочатку я працював в Інституті отоларингології, потім — в Інституті гігієни праці. Мені доручили довести неможливість реєстрації вестибулярних викликаних потенціалів. Але тут варто розповісти невелику передісторію… Знаєте, більшість легендарних наукових винаходів — дуже курйозні випадки. У 30-і роки минулого століття виникла ідея виділити діяльність окремих ядер з енцефалограми. Це було дуже важко: робили спроби видаляти окремі ядра і спостерігати за ритмами, але чіткої залежності так і не знайшли. Потім прийняли рішення продивитися тракти — провідні шляхи і приєднати до енцефалограми методику, що працює в ехолокації. Для цього за допомогою синхронізації з високоамплітудних шумів виділили малий сигнал. Перші експерименти робили за допомогою кімографа для зорового аналізатора.
На початку 40-х років з’явилися перші комп’ютери і один з провідних світових фахівців зі слуху — американський професор Галовел Девіс — створив слуховий викликаний потенціал. Я мав щастя з ним спілкуватися, і він розповів мені історію створення цього потенціалу. Виявилося, що військове відомство вирішило створити машину, котра за допомогою інфразвуку розганятиме ворожі армії. Тоді було доведено: інфразвук викликає паніку. Знаючи, яку приблизно площу за нормативами займає армія, можна прорахувати потрібну потужність звуку й енергії. Розрахунки показали: задля того, аби посіяти паніку в армії та розігнати її, потрібна машина, діаметр якої дорівнює земному. При цьому всіх електростанцій світу не вистачить, щоб її запустити. Але Девісу за таку розробку пропонували 10 млн дол., і він пішов на компроміс: нехай саму машину роблять військові, а він створить систему, що на рівні мозку визначатиме, чи дійшла звукова хвиля до вуха. Тоді почалася нова ера — енцефалографії: за допомогою комп’ютера та синхронної сумації вдалося виділити викликані потенціали. Завдяки цьому винаходу Девіс отримав можливість працювати із глухими людьми та з пацієнтами із порушенням на різних рівнях провідних шляхів мозку. Ці доробки дали досліднику змогу створити об’єктивну аудіометрію.
Після нього подібне дослідження для органів зору розробив канадський офтальмолог Рейган. До речі, коли я із ним листувався у 80-ті роки, то конверти надходили розібраними «на волокна». Нікого не цікавило, що ініціали інші, що на конверті зазначено адресу відділення офтальмології: саме прізвище викликало острах. Але із цими дослідниками було легше працювати, аніж із нашою професурою. Вони охоче ділилися інформацією й описували завжди реальну картину. А ті структури, що перевіряли листи та заважали нам вести діалог, намагалися мене вербувати. Аби не втратити можливості листуватися з провідними вченими світу, я також пішов на компроміс і погодився писати аналітичні матеріали про те, які зарубіжні лабораторії займаються цією науковою проблематикою та які результати отримують. Це всіх влаштувало.
ВЗ А як вам у ті часи вдалося вийти на таких відомих, але далеких дослідників?
— Відомий вчений Ежен Гарфілд, що створив у Філадельфії Інститут наукових досліджень і вигадав імпакт-фактор, ще в 70-і роки почав видавати щотижневик Мedical science. Якимось дивом цей журнал передплатили в нашій медичній бібліотеці. У ті часи це було справжньою знахідкою: в одному примірнику збирали назви сотень інноваційних статей і друкували авторський індекс. Я брав листівки й писав на них: «Шановний сер …! Прошу вас надіслати мені ваш матеріал по темі…». Як правило, ніколи не відмовляли. А оскільки статті надходили з їх власних адрес або адрес установ, де вони працювали, налагодити тривале листування не становило проблеми. Більше того, коли в мене з’явилися власні матеріали, я сам отримав понад 500 таких запитів.
Професор К. Трінус і дослідниця історії України О. Апанович
ВЗ Повернімося до космічної теми та вашого завдання спростувати геніальні винаходи зарубіжних вчених…
— У нашій країні було дивне ставлення до космічної теми. Історія вивчення вестибулярного апарату сягає 1872 р., коли відомий австрійський вчений Ернест Мах, їдучи в поїзді, звернув увагу, що навіть із заплющеними очима відчуває його повороти. Тоді вчений припустив існування в організмі людини спеціального датчика іннерційних сил, який сприймає її рухи в просторі. І вже через три роки світ побачив відому працю вченого, у котрій він довів: такий орган дійсно є! Тоді й зародилася невроотологія — наука про нервові захворювання головного мозку, обумовлені розладами функції вестибулярного апарату.
Згодом австрійський вчений Роберт Барані тестував хворого в кріслі, що може обертатися, вливаючи в його зовнішній слуховий хід невелику кількість холодної води, та вперше описав ністагм — його і сьогодні вважають однією з найбільш діагностично значущих реакцій у клініці вестибулярної патології. За свої розробки в 1915 р. вчений отримав Нобелівську премію. До речі, його учень Клаус-Френц Клауссен — мій учитель. У більшості країн Європи тему почали активно розробляти. З розвитком авіації, швидкісного морського та наземного транспорту на Заході з’явилося багато спеціалістів, що цікавилися станом вестибулярного органа. Солідні обсяги фінансування та залучення до роботи кращих фахівців дали змогу розробити значний арсенал фармпрепаратів для лікування вестибулярного апарату й велику кількість методик діагностування порушень його функції, найважливішою з яких вважається методика викликаних потенціалів. Згодом здобутки невроотології стали доступними й пересічному жителю Західної Європи, але на радянському просторі все було з точністю до навпаки.
ВЗ Невроотологію визнали псевдонаукою?
— Причиною було те, що свого часу Ленін не визнав вчення Ернеста Маха. Тому все ним зроблене в Радянському Союзі перекреслили і знищили. До речі, невроотологія потрапила в непогану компанію — класик ленінізму затаврував також генетику, кібернетику та клітинну теорію. Другий космонавт СРСР Герман Титов із 25 обертів навколо Землі 17 пробув без свідомості. А коли він повернувся на Землю, академік Газенко, який очолював Інститут медико-біологічних проблем, прокоментував це так: «Ми все одно створимо космічну расу, яка житиме в космосі. Два тижні адаптації задля цього не надто висока ціна». Вивчення вестибулярного органа в СРСР почалося тільки у 80-х роках через потребу вивести на космічну орбіту радянський аналог американського «Шатла». Тоді було поставлене серйозне завдання — досягти керування космічним човном за збереженої свідомості членів його екіпажу з першого оберту навколо Землі. Ця тема космічної медицини під назвою «Лабіринт» працювала в Києві з 1980 по 1984 р., і на корекцію так званої космічної хвороби руху виділявся 1 млн радянських карбованців на рік. Але наукові досягнення так і не стали народними.
Щодо завдання спростувати існування викликаних потенціалів, то я погодився, запропонувавши примітивний експеримент, над яким працював рік. Але вийшло навпаки: мої дослідження лише підтвердили факт їх існування. Більше того, я створив і власним коштом випустив 15 приладів, один з яких осів в Інституті космічних досліджень у Москві. Я отримав патенти, але впровадити прилади на території нашої країни не вдалося, а на Захід їх віддавати не схотів. Свого часу патенти намагалися викупити американці, проте це припало на часи розвалу Радянського Союзу, й ідея не втілилася в життя.
К. Трінус та К. Моні, який відкрив хемічний датчик у вестибулярному органі
ВЗ Яку практичну цінність становили для іноземців ваші прилади?
— І в Америці, і в Європі є центри головокружіння. Там мої прилади застосовували б як з практичною, так і з науковою або ж освітньою метою.
ВЗ Незважаючи на всі ці негаразди, ви не покинули тему головокружіння, чи то запаморочення… До речі, це не одне й те саме?
— Тут плутанина з термінами. Системне запаморочення — це величезна помилка, у МКХ-10 такого поняття немає! Правильний термін «головокружіння» (vertigo) — ілюзія неіснуючого руху. Запаморочення (dizziness) — це порушення сприйняття простору, руху, а деякі дослідники, наприклад, Кехайов (Болгарія), стверджують, що і часу. Вивчаючи цю проблему, я з’ясував: при стимуляції вестибулярного органа в людей, які скаржаться на головокружіння, ністагм виникає дуже часто, а при запамороченні — рідко. У структурі вестибулярного органа є два типи волоскових клітин і два типи нервових волокон, які від них відходять, — тонкі та товсті. Тонкі волокна характеризуються нижчою частотою розрядів, і природньо, що вони можуть спричинити ністагм нижчої частоти, ніж товсті волокна. Таким чином, в одному вестибулярному органі фактично існують дві системи: одна — генерує чітку ілюзію руху, а друга — формує відчуття в голові, подібні тим, що виникають після прийому невеликої дози алкоголю або вживання великої кількості кави.
Обидва зазначені види вестибулярних розладів потребують різних фармакологічних підходів, і чітка їх диференціація дасть змогу вибрати правильну терапевтичну тактику. При суб’єктивному головокружінні слід мати на увазі блокатори периферичних ГАМК-рецепторів і рецепторів субстанції Р, тоді як при об’єктивному варто пам’ятати про гістамінові та холінорецептори.
ВЗ Був період, коли ви працювали за кордоном. Із чим була пов’язана ця робота?
— У 1989 р. до мене звернулася дирекція ЧАЕС з приводу скарг співробітників на запаморочення. Відтоді почалися дослідження так званого чорнобильського головокружіння. Роботу виконували в трьох лабораторіях (Києва, Донецька і Славутича). Десять років тривав моніторинг, із них три я працював у Німеччині координатором міжнародної наукової групи з вивчення наслідків Чорнобильської катастрофи при університеті Максиміліана. Більше того, мені було із чим порівнювати, адже саме я підписував допуски на висоту працівникам ЧАЕС. У результаті десятирічної роботи ми встановили, що це імунно-вестибулярна проблема і перший орган, який уражує радіація, — вестибулярний.
ВЗ А який зв’язок між вестибулярним апаратом та імунною системою?
— Запаморочення є провісником тяжких захворювань. Перебіг недуги однаковий у випадках легкої травми голови, іонізуючого чи магнітного випромінювань, вібраційної хвороби чи отруєння. Найбільш оманливою ознакою присінкових розладів є перехід початкової реакції в уявне благополуччя. Хворий і лікар упевнені: хворобу переможено — напади запаморочення припинилися. Але багаторічний досвід ведення пацієнтів із запамороченням показав: після періоду уявного благополуччя віддалені наслідки починаються з первинного периферичного розладу та за два-три роки поширюються на вищі відділи мозку. Згодом процес переходить в органічну патологію: неврологічну, серцево-судинну та психіатричну. Коли він досягає кори мозку, порушується баланс кіркових гальмівних процесів, розлагоджується взаємодія медіаторних систем. Це призводить до обвалу імунітету, що обумовлює розвиток хронічних інфекцій, автоімунних захворювань і пухлин. У разі тяжкого ушкодження (тяжка черепно-мозкова травма, високі дози опромінення) патологічні процеси розвиваються швидко, помірного — спостерігається хронічний тривалий перебіг, але результат в обох випадках однаковий. Наприклад, потерпаємо зараз від епідемії туберкульозу, здавалося б, на пустому місці «виліз» поліомієліт. Це все відлуння Чорнобиля.
ВЗ Чорнобильську тему закінчено, над чим ви працюєте зараз?
— Наразі в країні — інша катастрофа, наслідки якої не менш значущі, ніж аварії на ЧАЕС, — АТО. Сильний стрес спричинює такі самі порушення, як і опромінення. Я зараз обстежую учасників бойових дій та біженців й доходжу висновку: через 10-12 років на нас очікують великі проблеми. Сорок мільйонів мешканців країни вже не один рік живуть у стані стресу й невпевненості в завтрашньому дні. Людям, що зараз не відчувають жодних негараздів, загрожують сильні мігрені, порушення орієнтації в просторі, шум у вухах, нудота і той обвал імунітету, про який я говорив. Більше того, вестибулярний орган сприймає й метаболічні порушення: якість нашого нинішнього харчування також дасть свої невтішні плоди. У вестибулярному органі є датчик магнітних імульсів, тому небезпека криється й у тій величезній кількості приладів, якими ми користуємося щодня.
Ніщо людське професору Трінусу не чуже
ВЗ Виявляється, проблема головокружіння надзвичайно актуальна. Чому в нашій країні не створять центр головокружіння на кшталт європейських?
— Я неодноразово звертався в профільне Міністерство із такою пропозицією. У відповідь чув лише натяки на гроші. Я — дійсний член Міжнародного товариства невроотології з 1990 р.
У 2010 р. на основі наших доробок прийнято рішення створити керівництво — теоретичну концепцію. Окрім того, я написав книгу, що вийшла англійською мовою. В Україні є лише три примірники. Тобто теоретична й практична бази існують, але на кожному рівні сидять люди, котрі не бажають, щоб хтось був кращим. Усі хочуть перейти на європейську якість праці та європейську зарплатню, але ніхно не уявляє, що замість терміну «вегетосудинна дистонія», який не використовується в жодній європейській країні, доведеться вивчити кілька типів головного болю, запаморочення та головокружіння.
Але ми знайшли вихід: по-перше, я розробив Клінічний протокол з присінкових розладів. А саме з протоколів варто починати впроваджувати в практику інноваційні підходи. Зараз чекаю на його затвердження. По-друге, ми створили Міжнародну вчену раду експертів із запаморочення найвищого рівня. Туди входять, наприклад, професор Шульман з Нью-Йорка — видатний спеціаліст із шуму у вусі, доктор Бонівер, який давно довів, що судинні препарати неефективні в лікуванні головного болю, а також професор Бісвас з Індії — провідний спеціаліст із головоружіння та втрати слуху на азіатському континенті. Результати всіх обстежень, наприклад, бійців АТО, я переводжу в хмарні технології, і члени міжнародної ради беруть участь в обговоренні кожного випадку.
ВЗ У чому, на вашу думку, найбільша різниця між нашою і європейською наукою?
— У централізації. На Заході мій науковий керівник не має права давати рекомендації: брати мені, скажімо, грант чи ні. Більше того, він не має права розпоряджатися отриманими грошима. Його частка — від 5 до 10%, а головне завдання керівника наукової групи на Заході — забезпечити комфортні умови праці, щоб цих грантів було більше. У нашій країні розпорядником коштів є директор наукової установи. Інша відмінна риса в тому, що західний науковець може на бланку закладу написати будь-який лист. В Україні я мушу йти до директора, котрий, як правило, підписує мої листи. Виходить, що в Україні науковець — ніхто, тому наукою тут і не пахне. Приблизно з 90-х років державна підтримка перетворилася на відкати. Тому за державний кошт жодну серйозну тему впровадити неможливо.
Розмову вела Тетяна ПРИХОДЬКО
