Одна з найбільш гірких і болючих сторінок війни на Сході України — Іловайська трагедія, коли вихід кількох колон із оточення так званим зеленим коридором призвів до масової загибелі українських військових. Довго існував міф про те, що вцілілих і загиблих наших героїв вивозили представники Червоного Хреста. Насправді ж порятунок вояків ліг на плечі бійців 8-ї Полтавської окремої автомобільної санітарної роти. Тривалий час про їх подвиг не згадували, він залишався, так би мовити, поза кадром. І лише завдяки зусиллям рідних цих мужніх людей, громадськості, волонтерів правда про «ангелів Іловайська» відкрилася.
Санпідрозділ на колесах
Анатолій ТОПОЛЯ, командир 8-ї Полтавської окремої автомобільної санітарної роти, капітан запасуЗа задумом організаторів ми мали пройти медичну підготовку й доправляти поранених із медрот до мобільних шпиталів і ЦРЛ. Уже згодом війна перекреслила ці плани: нам доводилося рятувати поранених прямо на передовій або під вогнем ворога серед завалів будинків й оперативно доправляти їх до найближчого медпункту. Формування нового підрозділу почалося 1 серпня в селищі Вакуленці під Полтавою. Полтавська ОДА, її Департамент охорони здоров’я мали надати транспорт. Так до роти потрапило 45 «санітарок» та 12 вантажівок — із військових складів, що перебували на консервації, із гаражів управлінь охорони здоров’я, від деяких приватних фірм. Але, коли наші водії спробували завести ці машини, виявилося, що половина з них несправні. Тож хлопці взялися лагодити їх, допомогла й облдержадміністрація — направила нам на підмогу бригаду механіків, а деякі санітарні машини, що не підлягали ремонту, замінили. Народний депутат Валерій Головко (нині — Голова ОДА) за власний кошт відремонтував кілька машин. Допоміг у справі й тодішній в. о. Голови облради Володимир Марченко.
Майже 3 тижні пішло на те, аби зробити рухомий склад справді рухомим. А от медичну підготовку водіїв проводили поспіхом, нашвидкуруч. Фактично за кілька занять нам показали, як надавати першу медичну допомогу, правильно вкладати пораненого на ноші, доправляти до транспорту, розміщувати там. Усього підрозділ налічував 136 бійців, більшість — водії-санітари; у складі також були 3 фельдшери та кілька кухарів. Був серед нас і духівник, який не цурався ніякої роботи, по кілька днів міг не спати, працював навіть на кухні, а ще виконував обов’язки психолога. Зазначу, що дармоїдів у роті не було: усі працювали, не зважаючи на втому.
Шкода, але штатний розпис автомобільної санітарної роти вочевидь робили за зразком Другої світової війни, бо сьогодні в армії НАТО екіпаж однієї такої машини складається із чотирьох осіб, а в нас — із двох, і це ускладнювало завдання з оперативного порятунку потерпілих.
Чотири дні, як ціле життя…
Уже 26 серпня 2014 року нашу роту направили на передову в розпорядження командира 61-го мобільного військового шпиталю. О 3-й ночі прибули на місце. Доповіли по всій формі командиру. Нам наказали розбити намети в лісосмузі, а десять «санітарок» передати шпиталю (там була лише одна така машина). Ще в Полтаві, під час формування роти, кожному видали 33К (загальновійськовий захисний костюм) і каски (мабуть, ще зразка 1941 року). Респіратори, які пролежали на складах більше ніж півстоліття, тріскалися в руках…
Добре, що волонтери області щедро наділили нас харчами, а Архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір (УПЦ Київського патріархату) забезпечив частину полтавців бронежилетами і благословив. (Чи не завдяки Всевишньому, усупереч обставинам, рота таки вціліла?) Шкода, але ні сьогоднішній міський Голова Полтави Олександр Мамай, ні тодішній Голова ОДА Віктор Бугайчук не потурбувалися про наше спорядження — якби не названі благодійники, поїхали б на війну голі й босі…
Уже в обід того самого дня роті наказали знятися з місця й передислокуватися в Куйбишеве. Кажуть, щойно ми виїхали, ворожі «Гради» накрили вогнем лісосмугу. На душі було тривожно, усіх пригнічувало передчуття біди. І не випадково. Під ранок нас зібрали й повідомили: «Їхатимете в бік Старобешевого — це окупована територія. Потрібні добровольці, хто згодний, вийдіть…» Погодилися всі.
Дорогою бачили потрощені снарядами дерева, понівечені машини, поранених бійців. Щойно призначений командир колони наказав робити з білих простирадл прапори і встановлювати на машини. Він сказав: «Доберетеся до останнього блокпоста — там перевозитимете поранених». Про те, що насправді сталося, нам ніхто не повідомляв. Ще раз подумки подякували полтавським волонтерам: у кожній машині була куплена ними рація, і ми могли тримати зв’язок один з одним. Уже на ходу колону поповнили кілька КАМАЗів. Одну групу медиків очолив лікар Юрій Ткач з Очакова — людина мужня, відповідальна, справжній професіонал. Потім приєднався мікроавтобус із розвідниками. Згодом переговори із сепаратистами вели саме вони. Аж тоді ми з інтернету дізналися страшну новину: під Іловайськом потрапили в котел українські військові, є багато поранених і загиблих.
Ось і перший пост бойовиків. Там бійцям роти ворог наказав здати зброю й мобільні телефони. Поводилися найманці зухвало. Один із них цілився з автомата то в одну, то в іншу машину, провокуючи на відповідь. Пізніше ми довідалися: то був сепаратист на прізвисько «Матвєй», що вирізнявся надзвичайною жорстокістю. Ще один неприємний інцидент стався у Старобешевому: група сепаратистів, очевидно, під дією наркотиків, накинулася на наших бійців, почала їх бити, виміщаючи свою лють. Лише через двадцять хвилин нападники вгамувалися: розвідники залагодили ситуацію з координаторами. Від початку нашого від’їзду з Полтави й до заходу в Старобешеве минуло лише чотири дні. Та вони здалися нам цілим життям…
Дорога смерті
Від Старобешевого до Іловайська пролягла дорога завдовжки у 40 кілометрів. Саме нею виходили з оточення українські військові із 7 підрозділів, що потрапили в котел. Тут полягла більшість із них: найманці й кадрові російські військові розстріляли колону з важкої зброї. Гуманітарний коридор, обіцяний Путіним, виявився пасткою.
Водіям-санітарам 8-ї роти було наказано вивезти поранених і загиблих із цієї території. Нас розділили на дві частини. Одна виїхала в напрямку села Горбатенко, інша — у бік Червоносільського. Коли перша доїхала до місця призначення, російські військові наказали бійцям зняти каски і бронежилети. Потім ми рушили на завдання групами по 5-6 машин.
Згадує фельдшер Олег Колісник:
«Коли ми потрапили в зону пошуків, перед нами постала жахлива картина: спалені машини з обгорілими тілами, підірвані разом з екіпажем танки, підбиті автобуси й мікроавтобуси з людьми, безліч трупів, фрагменти тіл. Рятувати було нікого! Але я розумів: ми повинні зібрати якомога більше останків. Рукавичок не було — брали голими руками. Страх пропав, натомість звідкись бралися сили: мабуть, то ненависть до загарбників додавала їх. Порахувати точно, скільки там було вбитих, неможливо. Особисто я тільки за день виніс не менше п’ятдесяти».
Поринає в тяжкі спогади Олександр Таран:
«У перший день пошуків було більше загиблих, ніж живих. Думати, страждати, осмислювати цю трагедію було ніколи — треба було діяти. Я брав із собою 10 флаконів одеколону, обливав ними вцілілих бійців, котрих знаходив, і це приводило їх до тями — навколо стояв жахливий трупний сморід, від якого паморочилася голова. Натрапляли то тут, то там на фрагменти тіл: кисті рук, черепи, грудні клітки, пальці — збирали все. У хід ішли простирадла, ковдри, плащ-намети. Вантажили так, що тілами машини були заповнені вище бортів. А дехто із хлопців не витримував — у них від цього жаху «вибухали» мізки. Знаходили й роздягнених наших бійців зі слідами катувань.
Невимовна радість охоплювала, коли вдавалося відшукати живих. Поранених виводили із шокового стану, надавали їм необхідну медичну допомогу. Дуже часто вибігали з посадок наші вояки, які переховувалися в кукурудзяному полі по 3-4 дні. А оскільки домовленість була вивозити тільки поранених і загиблих, доводилося йти на хитрощі: робили їм ножем неглибокі порізи на м’яких тканинах, бинтували, аби «поранення» здавалося правдоподібним.
Ми постійно перебували на межі життя та смерті. Якось уночі опинилися в лісосмузі, де окопалися російські військові. А наш супроводжуючий кудись зник. Цієї миті по лісосмузі відкрив вогонь український танк. І чуємо розмову: «Якщо ще раз пальне, ми цих «укрів» грохнемо і все спишемо на їх танк…» На щастя, поруч зупинилася російська БМП, офіцер, який вийшов, запитав, хто ми і що робимо. Сказали, що, мовляв, заблукали. На диво, він нас не розстріляв, а вказав, куди йти. І таке буває на війні…»
У Старобешевому рота пробула з 29 серпня до 2 вересня. За цей час бійці відшукали й вивезли з Іловайського котла 600 тіл полеглих українських бійців, евакуювали 200 поранених, врятували, надавши першу медичну допомогу, 400 полонених.
Від Слов’янська до Маріуполя
За всіма військовими розкладами наша рота не повинна була повернутися. Ні ворогу, ні нашому військовому командуванню свідки, тим більше добровольці, були не потрібні. Ми не можемо це підтвердити документально, але, зіставляючи події, факти й відчуття, переконані у своїй правоті.
Я впевнений, що колись правда про Іловайський котел (а таких у цій неоголошеній війні було сім!) відкриється. І про тих, хто віддавав бездарні військові накази, і про тих, хто довів українську армію до стану «нижче плінтуса», хто розкрадав роками її майно. Ми дізнаємося, чому було проігноровано прохання з передової підтримати наші підрозділи артилерійським вогнем, та багато іншого. Втрат під Іловайськом було набагато більше, ніж за офіційною статистикою, адже ніхто не рахував тих, кого не знайшли, хто безіменним ліг у донецьку землю. Я і мої побратими вважаємо: той котел був не просто помилкою генералів, а справжньою «підставою», і за ці прорахунки нікого з вищого військового керівництва досі не покарано.
Після цих незабутніх гірких подій Полтавська 8-ма окрема автомобільна санітарна рота повернулася в Куйбишеве. Потім були Донецький аеропорт, Піски, Авдіївка (промзона), Маріуполь… Водії-санітари вже у складі медичних підрозділів надавали першу медичну допомогу і доправляли поранених до лікарень та шпиталів. Ми стали справжніми медиками і якоюсь мірою психологами. Навіть коли рана в потерпілого була смертельною, підбадьорювали: «До весілля доживеш!» Від Слов’янська до Маріуполя проліг бойовий шлях моїх побратимів. Ми трималися, бо так було треба — хто ж, як не ми?! А тепер втрачаємо друзів уже в мирному житті: уламки війни потрапили кожному в серце, і воно часом здає… Проте ніколи не шкодуємо, що поставили заслін ворогу, бо ми пішли туди, аби вони не прийшли до нас.
Ніна КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ»
