Кваліфікованих медиків і досі не вистачає на передовій

Третій рік поспіль несе службу в ЗСУ фельдшер із Полтави Людмила Ясененко. За цей час вона надала медичну допомогу сотням наших вояків, відчула дружнє плече побратимів, невгамовний біль утрат і навіть гіркий присмак зради. І все ж вірить: колись в Україні запанує довгоочікуваний мир. Саме задля цього такі, як вона, і пішли на фронт добровольцями.

«Я їду на Донбас…»

Людмила ЯСЕНЕНКО, санітарний інструктор 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади Збройних сил України

У 2014 році я працювала у відділенні перинатального центру Полтавської обласної клінічної лікарні ім. М. В. Скліфософського акушеркою, неодноразово зверталася до керівництва з проханням оформити відрядження на Схід, але мені постійно відмовляли. Тож наприкінці 2015-го звільнилася за власним бажанням і пішла у військкомат із проханням направити мене в зону бойових дій. Поки проходила комісію, збирала необхідні документи, настав лютий 2016 року — довгоочікуваний контракт все-таки було підписано.

В. о. начальника штабу 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ, котрий приїздив у Полтаву й проводив співбесіду, поставив питання руба: «Чи не боїтеся ви крові?» Це здалося мені дивним, адже я тривалий час працювала акушеркою в пологовій залі, тож крові бачила достатньо. А далі командир уточнив: «Ви діятимете в умовах війни, зіткнетеся з різними надзвичайними ситуаціями, можете побачити відірвані кінцівки, розтрощені вибухом тіла… Чи готові до цього?» — «Готова!» — не вагаючись, відповіла я. Сувора реальність довела: командир мав рацію, бо потрібні залізні нерви і неабияка воля, аби жахіття, котрі несе війна, тебе не зламали.

Батькам я повідомила про своє рішення в останню мить, коли вже купила квиток на потяг. «Я їду на Донбас», — коротко сказала їм. Звісно, рідні образилися, що не порадилася з ними. Однак я навмисне цього не зробила, бо не хотіла, щоб хтось впливав на моє рішення, а воно залишалося твердим. Мама й тато пробачили мені цю «таємницю» лише згодом.

Грізне слово — Авдіївка

Те, що бачиш по телевізору про прифронтову зону й передову, зовсім не збігається з реаліями. Нас­правді все набагато страшніше й небезпечніше.

В Авдіївці мене розмістили в одній із кімнат контрольно-спостережного пункту. Зовні приміщення нагадувало покинуту СТО — обшарпані, подзьобані снарядами стіни, вікна, закладені мішками… Кілька діб, поки в штабі оформлювали документи, місце для ночівлі довелося ділити ще з чотирма постояльцями. Умови для людини, яка потрапила сюди з цивілізованого мирного світу, здавалися жахливими: антисанітарія, холод, відсутність зручностей. І хоча я не проходила «учебку» (це пояснювали тим, що немає часу, бо медиків конче не вистачає), чекати, поки мене влаштують на службу, довелося ще три дні: бюрократизм в армії залишається таким, яким і був. Одяг, що видали, виявився завеликим, так само, як і берці 42-го розміру (на мій 38-й!). Нам дали також каски, бронежилети й озброїли автоматами, хоча стріляти ніхто не навчив.

Медпункт і житлові кімнати розміщувалися на першому поверсі дев’ятиповерхівки. Робота почалася, коли по мене приїхав начальник медичної служби батальйону. Він показав, де зберігаються ліки, які треба брати із собою насамперед, видав мені сумку, й на цьому підготовка до бойових буднів завершилася.

А згодом відбулося й моє перше «бойове хрещення»: по рації передали, що був обстріл і є поранені. Швидко завантажуємося і їдемо. На місці — двоє поранених: підірвалися на «розтяжці». Надаємо їм першу медичну допомогу, в транс­порті підключаємо постраждалих до крапельниці та кисню й веземо в 66-й військовий шпиталь. Довезли! «Молодець!» — почула я від начальника медпункту. — З тебе буде толк!» Вид­но, спритно я бігала в берцях 42-го розміру…

Це важко забути

Увесь 2016 рік видався особливо тяжким. Крім того, що доводилося лікувати вояків від сезонних хвороб (ГРВІ, пневмоній, ангін, бронхітів тощо), ще й мало не щодня доставляли поранених — супротивник вів тоді постійні обстріли. Ніколи не забуду 5 березня того року. Нас залишилося в медпункті троє: я, фельдшер і санітар. Раптом отримуємо повідомлення, що відбувся бій, у наших — один загиблий і один тяжко поранений. Осколок влучив бійцю прямо в голову. І хоча ми зробили все можливе: прямий масаж серця, ввели пораненому адреналін, надали кисень, — хлопець помер на моїх руках. Пам’ятаю, як доповідала командиру, і в мене від хвилювання зривався голос: «У нас тяжка втрата…»

Насправді таких втрат у бойовому житті набагато більше, ніж в офіційних повідомленнях. Закарбувалася в пам’яті трагічна подія, яка сталася наприкінці весни. 90-й батальйон 81-ї окремої аеромобільної бригади перебував тоді в так званій промзоні. Хлопців із нього відправили на завдання, і їх автомобіль натрапив на протитанкові міни. Машину й людей рознесло на шматки. Нас послали зібрати рештки тіл… Це було неймовірно важко як фізично, так і морально. Але ми із санітаром сумлінно виконали цю важливу роботу. Та жахлива картина й досі час від часу постає перед очима…

Ми, медики, теж ходили по лезу ножа. Але, мабуть, янгол-охоронець боронив нас від біди. Одного разу під мінометний обстріл потрапили бійці Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Кількох із них забрали госпітальєри, а одного, Сергія Макаренка, — ми. Уся спина в нього була в осколках, а ногу зов­сім розтрощило. Надала хлопцеві першу допомогу: наклала джгут, ввела протишоковий, кровоспинний препарати. Розтрощену ногу почали складати, зафіксували лангет, а самі відчуваємо: треба якомога швидше виїжджати… І тільки-но ми рушили, у те місце влучив крупнокаліберний снаряд. Ще згадую, як вибухом викинуло з окопу хлопця, й ми кинулися йому на допомогу, щасливо проскочивши «розтяжку». Хіба це не везіння?

З квітня 2016 по березень 2017 року мені довелося виконувати обов’язки начальника медичної служби — начальника медпункту батальйону. Разом зі мною працював санітаром 22-річний хлопець без медичної освіти. І тоді, і досі кваліфікованих медиків на передовій та у прифронтовій зоні дуже не вистачає.

Проблема кадрів — не тільки в кваліфікації

Протягом майже трьох років служби я багато чому навчилася й багато чого зрозуміла. На жаль, немало кадрових офіцерів пішли служити в зону бойових дій не за покликом серця, як мало бути, а з інших причин: одні — через гроші, інші в гонитві за черговою зірочкою на погони або сподіваючись на підвищену пенсію. І це дуже боляче бачити, тому що саме офіцер — основа армії. Військовим керівникам мають бути притаманні совість, тверда і непохитна воля, почуття відповідальності за долю кожного солдата. Але в житті нерідко трапляється навпаки. Я переконана: відбір кадрів для Збройних сил повинен бути набагато ретельнішим.

Наведу приклад. 17 червня 2016 року став для нас трагічним днем: ворог мінами накрив шахту «Бутівка», де перебували українські вояки. Обстріл почався о 21-й годині, а вночі було вже 17 поранених і четверо загиблих. Проте даремно я телефонувала їх командирові, аби той приїхав і упізнав тіла: офіцер утік! Згодом бійців назвав їх товариш, і то — лише за позивними. А хлопчині із сусідньої частини, який одним із перших діз­нався про трагічну подію на шахті й за власною ініціативою поїхав вивозити поранених, його військове начальство… «впаяло» догану. Догану замість подяки! Такі випадки, на жаль, непоодинокі та свідчать про те, що поняття честі й совісті притаманні далеко не кожному офіцеру, а от байдужість, непрофесіоналізм, відсутність патріотизму, неповага до підлеглих — характерні риси багатьох. До речі, про трагедію на шахті «Бутівка» вище керівництво заборонило нам говорити. «Нас там не було!» — заявляли вони.

А скільки разів я стикалася зі зневажливим ставленням деяких офіцерів до волонтерів! Та волонтерам до землі треба вклонитися за їх подвижницьку діяльність, а такий собі «недокомандир» замість подяки бурмоче: «Чи довго ви там копирсатиметеся — їдьте вже…» І це тоді, коли волонтери привезли тепловізори, сітки, біноклі, медикаменти, теплий одяг, харчі для вояків. Як хлопці вдячні їм за це! Добре знаю родину волонтерів Каптурів з Полтави. Ірина і Володимир за чотири роки війни здійснили на Схід близько сотні гуманітарних рейсів, а сама Ірина Михайлівна, лікар за фахом, чотири рази організовувала «стоматологічні десанти» кваліфікованих лікарів у військові частини. А тут така невдячність від солдатських «батьків». Гадаю, що тільки за це треба гнати в шию подібних, бо вони не вболівають за армію, не цінують людського життя і не поважають підлеглих.

Мрія про мир не полишає

Сьогодні я служу в Сумській області — там тепер пункт постійної дислокації нашої бригади. Але періодично ми, медики, їздимо на ротацію в зону проведення ООС. Мені доводилося надавати медичну допомогу і воякам, і місцевим жителям в Авдіївці Донецької області та Кримському, що на Луганщині. За цей час медичне забезпечення знач­но поліпшилося, зокрема в достатній кількості є ліки та інвентар, хіба що транспорт усе ще старий (тоді як у госпіталях — сучасний).

Нещодавно побувала у відпустці в Полтаві. Багато хто з рідних і знайомих запитує: «Коли закінчиться вій­на?» Думаю, що, на жаль, це станеться не зараз, адже Путін і його оточення просто так не відступляться — їм хочеться знищити Україну. Але, як то кажуть: «Не діждетеся!» А настання миру в Україні, гадаю, залежить від мудрості нашої влади, її твердого бажання не повторювати помилок минулого.

Ніна КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ»