Київщина: Хворий — не об’єкт лікування, а партнер лікаря

У Центрі медико-соціальної реабілітації ТМО «Психіатрія» людей з психіатричною патологією реабілітують за голландською методикою: із кожним конкретним хворим працює мультидисциплінарна команда спеціалістів, колеги мають рівні права та можливості, при цьому пацієнти — не об’єкти лікування, а партнери лікарів. Результатом такої роботи є зменшення кількості госпіталізацій, зниження доз медикаментів і повернення до повноцінного життя. 

ВЗ Як давно ви впровадили в практику голландську методику і чим вона відрізняється від інших?

— Наш центр було створено ще в 1999 році за принципом подібних закладів реабілітації в Нідерландах. Співробітники пройшли трирічну підготовку за програмою «Навчання професіоналів у сфері психічного здоров’я мультидисцип­лінарній командній роботі і терапевтичній поведінці». Учили наших лікарів болгари. До речі, у Болгарії, Польщі та Чехії давно впроваджено саме біопсихосоціальний підхід до реабілітації психічнохворих. Тож і ми наважилися на новацію, а керівництво лікарні нас підтримало.

Костянтин ЗЕЛЕНОВ, завідувач відділення №6 Центру медико-соціальної реабілітації ТМО «Психіатрія» у місті Київ

ВЗ За яким принципом функціонує мультидисциплінарна команда?

— Передусім це команда різних фахівців, серед яких немає головних і другорядних. Основним правилом колективу нашого центру стало партнерство. Усі працюють на досягнення результату клієнтом. Я, наприклад, не маю права нав’язувати інструктору з праці свою точку зору тільки тому, що я — лікар, а він — ні. Буває так, що медсестра або психолог краще розуміє клієнта. Той член команди, котрому найбільше довіряє хворий, «веде випадок». Саме він телефонує пацієнту, який раптом на тиждень зник, цікавиться, чи все гаразд, корегує реабілітацію.

Регулярно збираємося всім колективом на міні-семінари. Зокрема, лікар може багато чому навчитися в психолога чи інструктора з праці, а соціальний працівник — у медсестер. Таким чином, усі співробітники відчувають свою значимість, завдяки чому покращується мікроклімат у колективі. Тому дуже важливо не створювати ілюзію команди, а справді бути нею.

ВЗ Пацієнти з якими діагнозами проходять реабілітацію у вашому відділенні?

— Відповідно до Міжнародної класифікації хвороб 10-го перегляду діагнози більшості наших хворих належать до категорій F20 (шизофренія, шизоафективний розлад, гострий поліморфний психотичний розлад) та F30 (афективні розлади). Є також невеликий відсоток пацієнтів з орга­нічними ураженнями головного мозку легкого та середнього ступеня тяжкості.

Серед клієнтів — стаціонарні й амбулаторні хворі. Протягом минулого року до нас звернулися понад 500 осіб. Звісно, не всі залишилися лікуватися, бо люди не завжди готові докладати зусиль, працювати над собою. Тому для нас важливо передусім допомогти хворому перейти з пасивної позиції в активну. А далі — продов­жити працювати на рівні партнерів.

ВЗ Як же вдається пригальмувати розвиток, скажімо, шизофренії?

— Для якісного лікування і тривалих ремісій важливо поєднувати застосування лікарських препаратів і психосоціальну допомогу. Ми в жодному разі не применшуємо важливості медикаментозного лікування психіатричних хворих, проте не вважаємо його єдиним і ключовим. Окрім ліків клієнтам центру пропонуємо заняття в творчих майстернях, де вони можуть ліпити, малювати, шити, навчатися комп’ютерній грамоті. Інструктор із фізкультури проводить лікувальну гімнастику. При цьому вправи підбирає для кожного пацієнта індивідуально: тонізуючі, релаксуючі чи балансувальні.

Психологи та соціальний працівник проводять терапію малюнком, музикою, казкою. Так пацієнти вчаться виражати свої емоції, переживання, думки.

Наступний щабель — робота за американськими модулями самостійного життя, адаптованими для українських пацієнтів. Це закриті групи, до яких входять люди, що вже усвідомили свої слабкості й готові працювати над ними. Наразі в нас діють три такі групи: «Вирішення міжособистісних проблем», «Контроль симптомів» і «Участь у медикаментозній терапії». Є в нашому центрі й власні напрацювання — модулі «Управління стресом» та «Управління гнівом».

З вересня нинішнього року розпочало роботу «Бюро трудової реабілітації», у якому психолог разом із соціальним працівником проводять підготовку клієнтів до пошуку роботи, працевлаштування. У центрі діє єдиний в Україні тренінг з роботи в трудовому колективі — на базі кафе у відділенні. Четверо людей, які пройшли певні групи або модулі, можуть спробувати себе в ролі кухаря, офіціанта, посудомийника, роздавача. У такий спосіб вони вчаться працювати в колективі. Звісно, цей процес координують психологи.

Саме завдяки комплексу всіх цих програм наші клієнти починають контролювати свою хворобу і життя в цілому. Звісно, трапляються загострення, госпіталізації, проте набагато рідше, ніж раніше. Наведу приклад з власної практики: пацієнт із шести років хвороби три провів у лікарні. Його госпіталізовували по три-чотири рази на рік, іноді в стаціонарі перебував близько чотирьох місяців. Завдяки реабілітації в нашому центрі вдалося досягнути чотиримісячної ремісії, далі — піврічної. Наразі він уже понад півтора року не потрапляв до лікарні.

Цьогоріч восьмеро наших клієнтів працевлаш­тувалися, один із них — у нашому відділенні. Серед цих людей є ті, які захворіли нещодавно, і ті, що живуть із діагнозом понад 20 років! Хтось перейшов на нижчу дозу ліків, комусь узагалі вдалося від них відмовитися.

Шизофренія — це справді тяжке захворювання, яке має не тільки біологічну, а й психосоціальну природу. Сучасні методи медикаментозного лікування дають змогу вдало боротися з симптоматикою, проте цього недос­татньо. Коли в пацієнта зникають галюцинації, дезактуалізується маячна симптоматика, він потребує сторонньої професійної допомоги для повернення в суспільство. Наївно вважати, що в цьому допоможуть ліки. У психіатрії чомусь досі побутує такий міф: якщо «правильно» підібрати лікування, тоді, можливо, буде якісна ремісія, а реабілітація потрібна лише для того, аби пацієнт «не лежав у ліжку» або «не сидів удома», а щось «малював-клеїв-співав». До психіатричної реабілітації в Україні ставляться як до малозначущої розваги, забавки, що прос­то «прикрашає дорогу до дефекту». Таке ставлення передається від лікаря хворому та його родичам, унаслідок чого накопичується зневіра в перемозі над хворобою, у можливості повернення до якісного життя. І саме ця зневіра значною мірою впливає на формування дефектних станів. А коли реабілітація за своєю значущістю стає на один рівень із медикаментозною допомогою (як це відбувається в розвинутих країнах), коли ми допомагаємо пацієнту зміцнити слабкі риси особистості — з’являються досить високі шанси на значне покращення. Завдяки цьому запускається зворотний процес — людина поступово відновлюється.

ВЗ Як довго триває реабілітація?

— Від дев’яти місяців до двох років. Звісно, якщо людина звертається до нас після однієї-двох госпіталізацій, допомогти їй вдається швидше. А коли стаж хвороби — 5-10 років, то потрібно більше часу.

ВЗ Чи залучаєте до процесу реабілітації родичів пацієнтів, адже нерідко і їм необхідна кваліфікована медико-психологічна допомога?

— Так, обов’язково. У нас наразі діють дві закриті психотерапевтичні групи для родичів клієнтів. А раз на місяць проводимо відкриті семінари для всіх бажаючих. У такий спосіб намагаємося показати, що від участі близьких людей, їх розуміння і турботи, вміння побудувати стосунки по-новому безпосередньо залежить відновлення клієнта.

ВЗ Тобто без великих фінансових вит­рат і масштабних медичних реформ на базі української державної лікувальної установи можна створити справді європейську модель лікування та відновлення психічнохворих?

— Саме так. І ми переконалися в цьому на власній щоденній практиці. Після 16 років роботи наш колектив проводить міні-семінари для студентів медичних і гуманітарних вишів, співробітників психоневрологічних диспансерів столиці. З ініціативи головного лікаря ТМО «Психіатрія» В’ячеслава Мішиєва ми навчаємо сучасним засадам роботи колективи ще двох відділень нашої лікарні. Думаю, у майбутньому весь заклад зможе працювати із використанням партнерських відносин із хворими та мультидисциплінарної командної роботи фахівців. Виграють від цього й ті, й інші. До того ж, реабілітація людей із психіатричними діагнозами обходиться бюджету значно дешевше, ніж фінансування психоневрологічних інтернатів.

Ольга РУСНАК, спеціально для «ВЗ», м. Київ