Лабораторна діагностика: лікарі не повинні працювати «всліпу»

Доступно на русском

Нікого не потрібно переконувати у важливості клінічної лабораторної діагностики для встановлення правильного діагнозу та призначення адекватного лікування. Як і в тому, що сучасний її рівень виходить за рамки елементарних обстежень. Недаремно у світі терміном «клінічна лабораторна діагностика», який дістався нам у спадок від радянської охорони здоров’я, взагалі не послуговуються, натомість існує спеціальність «Лабораторна медицина». Коли така з’явиться в Україні і чи відповідатиме вона міжнародним стандартам?

Довіряють лише компетентним

Ганна Луньова, завідувачка кафедри клінічної лабораторної діагностики НМАПО імені П. Л. Шупика, головний позаштатний спеціаліст МОЗ України за спеціальністю «Клінічна лабораторна діагностика», президент Всеукраїнської асоціації клінічної хімії та лабораторної медицини, доктор медичних наук, професор

Втім, щоб підтвердити компетентність лабораторій, потрібно не просто отримати відповідний папірець, а й на практиці реалізувати всі положення згаданого стандарту. Аби полегшити цю роботу, створено відповідні методичні рекомендації — вони допоможуть співробітникам клініко-діагностичних лабораторій якомога швидше зрозуміти нові положення стандарту й успішно застосовувати його на практиці.

Перехідний період — поспішай не поспішаючи

Безперечно, усі прагнуть якнайшвидше перейти на нові стандарти роботи, однак без перехідного періоду не обійтися, і його тривалість залежатиме від впливу багатьох факторів. Передусім це підготовка персоналу лабораторій, наявність відповідних приміщень для сучасного лабораторного обладнання, власне, як і наявність самого обладнання, а також сучасних систем зовнішньолабораторного контролю якості. Для вирішення цих питань знадобиться не менше двох-трьох років. Зрештою, для цього потрібні й зовнішні сприятливі умови, тобто зрушення в галузі охорони здоров’я в цілому. Наприклад, розвиток страхової медицини, впровадження якої в Україні відтерміноване. З огляду на світовий досвід страхові компанії працюють тільки з тими медичними лабораторіями, які підтвердили свою компетентність і можуть надавати якісні послуги, — без таких «доказів» лабораторії не є конкурентоздатними на ринку послуг. Однак лабораторна служба не може випередити реформи системи охорони здоров’я, оскільки лабораторії є структурними підрозділами лікувальних закладів. У якому стані нині перебуває охорона здоров’я — у такому й лабораторна служба. Що стримує реформу галузі — те гальмує й лабораторну діагностику. Краще менше та краще?

Можна сказати, що підготовка бази для переходу лабораторної служби на нові стандарти, яка тривала впродовж п’яти років, завершена.

Одним із наступних кроків у напрямку реформ має бути створення потужних центрів лабораторної медицини, де є реальна можливість впровадження міжнародних стандартів. Це лабораторії з надсучасним обладнанням, у яких мінімізовано втручання персоналу в дослідження та створено всі умови для їх якісного виконання. А та модель, яка досі існує у нас (маленькі лабораторії в кожному лікувальному закладі), вже давно застаріла. Адже сучасна лабораторна медицина — це передусім високі технології. Нині набувають актуальності генетичні, мікробіологічні дослідження і розвиток відповідних лабораторій — на основі їх результатів можна з’ясувати етіологію і патогенез захворювання. Нові технології — це нове обладнання, яке нераціонально розміщувати в маленьких лабораторіях, а також спеціалісти відповідного профілю і високої кваліфікації.

Тому весь світ іде шляхом створення потужних централізованих лабораторій. Нам також потрібна якість, а не кількість.

Два роки тому в Києві було прийнято відповідну концепцію, нині готується програма «Здоров’я киян» на 2016-2018 рр., якою передбачено створення двох потужних лабораторних центрів.

Головні спеціалісти інших регіонів також обговорюють таку можливість, але поки що справа далі не йде. Можливо, приклад Києва стимулює процес по всій країні.

Нові вимоги — нові кадри

Відтак на часі змінити підходи до підготовки фахівців з лабораторної медицини. В усьому світі післядипломне навчання таких спеціалістів здійснюється через резидентуру тривалістю 4 роки. За цей час вони вивчають абсолютно всі розділи лабораторної медицини: гематологічні, біохімічні, мікробіологічні, вірусологічні, молекулярно-біологічні, генетичні дослідження. Протягом 2 років у рамках резидентури слухачі працюють не тільки в лабораторіях, а й у клініках. Упродовж 3-го року проходять спеціалізацію (біохімічні, генетичні дослідження тощо), 4-го — працюють у клініці. Адже головне завдання спеціаліста з лабораторної медицини — інтерпретація отриманих результатів, співпраця з лікарем у визначенні подальшої тактики діагностики та лікування. Безпосереднім виконанням досліджень у світі займаються біологи або лабораторні технологи. Понад 80% співробітників вітчизняних медичних лабораторій — також біологи за фахом. Вони постійно проходять тематичні курси підвищення кваліфікації. А от щодо фахівців з лабораторної діагностики, маємо можливість навчати їх лише в інтернатурі — протягом 1 року (очно та заочно). Хочу відзначити, що віднедавна почала збільшуватися кількість інтернів з лабораторної діагностики. Якщо в попередні роки в цілому по Україні таких було не більше 70, то сьогодні — понад 250. Це свідчить про зростаючий інтерес до спеціальності.

НМАПО ім. П. Л. Шупика подавала пропозицію розширити інтернатуру з лабораторної діагностики бодай до 1,5 років — як поступовий перехід до резидентури. Розуміємо, що впровадження останньої — це додаткові витрати, але держава повинна піти на це, адже швидка та якісна діагностика завжди в пріоритеті у провідних клініках світу. А кошти, вкладені на етапі діагностики, завжди повертаються на етапі лікування.

Нам не уникнути таких змін. По-перше, Україна має йти в ногу з усім цивілізованим світом. По-друге, до того спонукатиме й реформа вітчизняної системи охорони здоров’я.

У разі створення потужних госпіталів, багатопрофільних лікарень в округах тощо без формування центрів лабораторної медицини не обійтися, а відтак потрібні будуть і клінічні патологи, які не лише обізнані з тонкощами лабораторних досліджень, а й мають ґрунтовні знання з медицини, щоб надати адекватні відповіді на всі запитання клініцистів, брати участь в обговоренні лікування кожного конк­ретного пацієнта.

Протягом останніх 3-х років ми співпрацюємо з Американською асоціацією клінічних патологів, і наша кафедра, яка займається підготовкою спеціалістів з лабораторної діагностики, розробляє базу для їх підготовки в інтернатурі та резидентурі. Сподіваюся, наші напрацювання будуть затребувані якнайшвидше. Адже лабораторній медицині необхідні не лікарі-лаборанти, як за радянських часів, а клінічні патологи. На такий перехід знадобиться 5-7 років. Але ми маємо чітку мету, розуміємо, яким шляхом йти і які засоби використовувати для реалізації програми підготовки таких спеціалістів.

Єдине, що викликає занепокоєння, — досить висока вартість обладнання, яке сьогодні пропонується для використання у звичайних клінічних лабораторіях у світі. Технології розвиваються семимильними кроками, а матеріальна база вітчизняної охорони здоров’я значно відстає від нагальних потреб. Тож чи зможемо ми придбати таке дороговартісне обладнання? Оптимальний вихід — державно-приватне партнерство. Можна створити державні лабораторні центри, які надаватимуть безкоштовні послуги незахищеним категоріям населення, онкологічним та іншим тяжкохворим. У приватних центрах, звісно, таких пільг не буде. Думаю, страхова медицина в цьому плані остаточно розставить усе на свої місця.

Швидко і якісно

Швидка та якісна діагностика має бути доступною для пацієнтів на всіх рівнях надання медичної допомоги. Тож кількість центрів лабораторної медицини в Україні повинна визначатися її територіальним устроєм, кількістю лікувальних закладів на певній території, їх віддаленістю від таких центрів (щоб термін доставки біологічних матеріалів не перевищував 2-х годин). Наприклад, у Києві достатньо створити один потужний лабораторний центр на 2 райони міста.

Внутрішньолікарняні лабораторії мають бути в лікарнях інтенсивної терапії, відділеннях, які працюють у режимі реанімації, оскільки термінові аналізи потрібно робити впродовж 10-15 хвилин. У сімейних лабораторіях, особливо у селах, віддалених від райцентрів, повинні бути тест-системи, які дають змогу визначити патологію за принципом «так — ні». Це допоможе сімейному лікарю встановити діагноз і направити пацієнта до спеціаліста відповідного профілю (за потреби). Якщо ж відстань від сімейної лабораторії до діагностично-консультативного центру невелика, сімейний лікар може скористатися їх лабораторними послугами. Структурна реорганізація лабораторної служби має бути спрямована на її доступність і водночас на те, щоб результати діагностики були максимально достовірними.

Доведено, що 60% помилок лабораторних досліджень сьогодні виникають саме на доаналітичному етапі: неправильна підготовка хворого, порушення правил взяття матеріалу для дослідження чи термінів його доставки до лабораторії, недотримання холодового ланцюжка тощо. З появою аналізаторів, які витіснили ручні методи діагностики, різко зменшився відсоток аналітичних помилок. Але медична лабораторія «розплачується» за всі огріхи і збої, оскільки вона видає результат, від якого залежать лікарська тактика та життя пацієнта. Наше завдання — звести такі помилки до нуля.

І цього можна досягти лише спільними зусиллями.