Перші місяці бойових дій на Сході України вкотре підтвердили недосконалість системи загалом. Проте цей досвід довів, що практичні навички та знання для військових медиків, набуті впродовж роботи в мирний час, дають змогу не розгубитися та відмінно спрацювати у випадку загрози.
Жодних вагань
Моя служба у Збройних Силах України розпочалася, немов жарт чи розіграш. Саме 1 квітня 2014 року, повернувшись додому з роботи, я почув телефонний дзвінок: мене просили зібрати речі та протягом півгодини прибути до військкомату. Усвідомлюючи, що такими речами в нашій державі нині не жартують, я миттєво зібрався й дістався до місця зборів.
Мирослав ТАЛАШ, завідувач відділу медицини катастроф КЗ «Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф», лікар медичного пункту 16-ї окремої бригади армійської авіації (м. Броди Львівської обл.)Спочатку прогнозувалося, що моя служба обмежиться перебуванням лише в м. Броди на території дислокації бригади. Основним завданням була допомога військовим своїми знаннями, вміннями та досвідом в умовах розширення штату і великої кількості мобілізованих. Згодом стало зрозуміло, що треба бути ближче до гарячої точки, й уже 6 червня 2014 року ми вирушили до Дніпропетровська, оскільки нашу роту перекинули туди для охорони летовища та забезпечення порядку.
Фактичним завданням медичної служби було надання невідкладної допомоги на місці — ми розгорнули медичний пункт, забезпечували проходження медогляду військових перед початком служби, пілотів безпосередньо перед вильотом, а також бортових механіків. Крім того, займалися упорядкуванням роботи медичної служби загалом, доукомплектуванням медпрепаратами, координацією діяльності волонтерських організацій, котрі вже починали долучатися до забезпечення армії загалом та медицини зокрема.
Ризик не був марним
До певного моменту головним завданням військових лікарів в умовах бойових дій була лише евакуація поранених, надання ж медичної допомоги розпочиналося вже в лікарні. Якщо ж постраждалий не долетів до польового госпіталю, то це списували на санітарну втрату. Тоді надання допомоги на борту вертольота вважалося неможливим: постійний рух, зміна положення пацієнта тощо. На практиці ж такі речі не використовувалися взагалі, у крайньому випадку разом з екіпажем у вертольоті міг перебувати лише фельдшер. Поняття власне повітряного санітарно-медичного транспорту практично не існувало.
Мобілізованих цивільних лікарів спочатку ніхто не допускав до вильотів, ми транспортували хлопців до Дніпропетровських військового госпіталю, обласної клінічної лікарні ім. І. І. Мечникова, інших медичних закладів. Працювали над облаштуванням роботи медичної служби за тими принципами та на тому рівні, які, з нашої точки зору, були доцільними, радилися із командуванням.
Потреба в присутності лікаря на борту вертольота обумовлювалася обставинами та неординарністю ситуації, якої досі не було в державі. Кількість поранених невпинно зростала, це були найстрашніші місяці: червень-вересень 2014 року. Важкопораненим зволікання в кілька хвилин може загрожувати смертю чи тяжкою інвалідністю, а транспортування могло тривати кілька годин. Так вильот за вильотом ми зарекомендували себе як спеціалісти, здатні надавати допомогу постраждалим під час їх перевезення, і наша робота була злагодженою й ефективною. Наші командири фактично повірили нам і ризикнули допустити на борт. Просто кожен знав, заради чого ризикував, тому свідомо йшов на це — і багато життів було врятовано. На щастя, за моєї служби жоден солдат на борту не помер.
Досвід роботи в підрозділі екстреної медичної допомоги певним чином загартував, оскільки я мав справу із тяжкими та дуже тяжкими пацієнтами. Тому умови моєї служби практично не відрізнялися від цивільної роботи, окрім загрози з боку ворога, звичайно. Травми, небезпека для життя пацієнта — буденні речі для сфери, у якій я працюю. І тут, і там моїм завданням було не дати людині померти. Різниця полягала лише в тому, що місцем роботи був вертоліт, а не карета швидкої, а ще — у значно більшій кількості тяжких пацієнтів, ніж у мирний час. Зрозуміло, що повітряний транспорт застосовується в більшості випадків для тяжкопоранених. Наша частина однією з перших, уже в травні 2014 року, зазнала втрат — тоді загинув цілий екіпаж. Загалом було знищено п’ять наших бортів. Тому зрозуміло, що ніхто не зловживав польотами без крайньої потреби.
Окремо величезну повагу та вдячність хотілося б висловити пілотам, які самі, мабуть, у певні моменти навчалися разом із нами, отримували новий досвід роботи в надзвичайно складних умовах. Але вони робили просто неймовірні речі на захмарних висотах, за надзвичайно складних погодних умов, адже розуміли, що це — єдиний шанс хлопців на порятунок.
Без волонтерів ми б не впоралися
Ще на початку нашої служби ми зрозуміли: маємо ґрунтовніше підготуватися до роботи в зоні АТО. Самотужки це важко було зробити, а того, що виділяла держава, було надто мало. Тож на допомогу прийшли волонтери, які працювали напрочуд оперативно. Так, поки ми доїхали до Києва, то вже мали всі медикаменти, що попередньо їм замовили.
Протягом служби ми знайомилися з великою кількістю нових людей. Допомагали як прості люди, так і можновладці. Нам вдалося отримати дороговартісні кардіомонітори, апарати штучної вентиляції легень, пульсоксиметри, дорогі медикаменти, гемостатичні засоби (наприклад, «Целокс»), яких в Україні, на жаль, немає, кровоспинні джгути, внутрішьнокісткові ін’єктори, до закупівлі котрих долучилася українська діаспора з Іспанії. Розробник українського кровоспинного препарату «Кровостоп» із Дніпропетровська абсолютно безкоштовно передавав нам його у великій кількості. Тож підстав нарікати на медичне забезпечення ми не мали. Тоді, коли наземний транспорт був геть безсилий, вилітаючи до поранених, ми брали надлишкову кількість медикаментів і передавали їх лікарям польових госпіталів, котрі могли поширити їх уже в безпосередній близькості до передової.
Украй важливу роль на борту вертольота відіграють мобільні кардіомонітори. Дуже багато вильотів здійснювалося вночі, без увімкнення жодних освітлювальних приладів. У практично абсолютній темряві дуже складно моніторити пацієнта, тому потрібно було мати бодай якісь засоби, що надають об’єктивну інформацію про стан пораненого.
Досвід був цінним і корисним
Здобутий нами досвід перших місяців бойових дій дав змогу позбавити наших наступників певної частини проблем. Спочатку негаразди виникали в основному з комунікацією. Військові частини відправляли поранених, не маючи змоги зв’язатися з нами безпосередньо. Під час евакуації ми могли взяти на борт 6-10 поранених, на місці дислокації нас мали чекати карети швидкої для транспортування їх до лікарні, відповідно ми повинні були повідомити про кількість постраждалих, а зробити цього часто не вдавалося. Чудово спрацював аеропорт — ми змогли налагодити зв’язок із цивільними медиками. Певні покращення на той час уже відбулися і з медичним забезпеченням. Начмеди нашої та сусідніх медичних частин взяли наш досвід на озброєння, запропоновані нами списки медикаментів були внесені в штатне забезпечення.
Значним недоліком досі залишається брак практичних занять і тренінгів для військових лікарів. Одна річ — мати оснащення та медикаменти, і зовсім інша — вміти із тим усім працювати. Донедавна система роботи військової медичної служби була побудована так, що військовий лікар у медпункті практично виконував роль терапевта, маючи змогу спрямувати пацієнта до госпіталю для більш фахової допомоги. У такому випадку йому було б украй складно навчитися приймати рішення в умовах бойових дій за кількох фахівців одразу. Додатково необхідно мати навички користування засобами, якими послуговуються реаніматолог, хірург, нейрохірург. Тепер, після накопичення власного, на жаль, негативного, досвіду прийшло усвідомлення того, що фах військового лікаря вимагає ширшого кругозору та більшої кількості практичних навичок. Зараз робота в цьому напрямку зрушує з мертвої точки: організовуються практичні семінари, тренінги, конференції.
За рік мобілізації загалом на Сході я пробув 8 місяців. Попри всі негаразди, отримав колосальне моральне задоволення від того, що зміг бути корисним для країни, наших бійців та їх родин.
Юлія МАСЮКЕВИЧ, спеціально для «ВЗ», м. Львів
