Історія лікарських об’єднань налічує кілька сотень років. Та якщо в країнах Європи вони еволюціонували від наукових товариств до громадських організацій, а з початку минулого століття — до національних медичних палат, ставши форпостом лікарського професійного самоврядування, то в Україні цей процес було надовго перервано.
Вважається, що підвалини для розвитку лікарського самоврядування заклав Отто Бісмарк, який своєю політикою в царині охорони здоров’я не лише впровадив її страхову модель, а й спонукав лікарів до самоорганізації та самоврядування. Тож цілком природно, що найбільшого поширення воно набуло саме у Європі.
Організація лікарського самоврядування: усе залежить від традицій?
Відповідно до особливостей організації лікарського самоврядування країни Європи можна об’єднати в 4 основні групи.
До першої належать країни Центральної і Східної Європи: Австрія, Люксембург, Німеччина, Словенія, Албанія тощо (усього 17), де функціонують лікарські палати (ZEVA). У цих країнах діють моделі, які вперше запровадили в Німеччині та Австрії. Зокрема, обов’язкове членство лікарів у палатах, делегування державою самоврядним організаціям практично всіх повноважень, пов’язаних з лікарською професійною діяльністю, спеціальний закон про самоврядування.
Друга група — це 17 країн Західної та Південної Європи, серед яких зокрема Франція, Італія, Іспанія, у яких функціонує Європейська рада лікарських орденів (СЕОМ). Варто зазначити, що частина лікарських самоврядних організацій, наприклад, у Німеччині, Австрії і Румунії, входить до обох об’єднань — ZEVA і СЕОМ. Через це тут існує деяка конкуренція національних самоврядних організацій. Також певною мірою відрізняються відповідні закони, хоча ці аспекти не мають принципового впливу на суть лікарського самоврядування як такого. Тобто практично вся континентальна Європа орієнтується на одну модель.
До третьої групи належать Велика Британія, Скандинавські держави, країни Балтії, де традиційно сформувалися своєрідні системи регулювання і саморегулювання лікарської діяльності (немає загальних об’єднань). Наприклад, у Великій Британії законодавчо не прописане обов’язкове членство у самоврядній лікарській організації (Королівському колегіумі), але якщо лікар не є його членом, він не зможе виконувати професійні функції, тобто «коло замикається».
У країнах Балтії діють лікарські асоціації з певними повноваженнями лікарського самоврядування. Самоврядні лікарські організації Скандинавських країн виконують ще й функцію профспілок — відповідають за економічний захист своїх членів. До речі, Ізраїльська медична асоціація також має такі повноваження. А от американська система самоврядування відрізняється від європейської кількома функціями. Приміром, функція ліцензування лікарів є більше державною, до того ж через федеративний устрій США її передано до компетенції штатів, а не федерального уряду. Американська медична асоціація не видає ліцензій на здійснення лікарської практики. Проте вона підтверджує безперервний професійний розвиток лікаря, без чого той не може отримати права на діяльність від влади штату. Американська медична асоціація також не передбачає обов’язкового членства, але насправді нею охоплені понад 90% лікарів. Оскільки медицина у США дороговартісна, а доходи лікарів дуже високі, то існує не тільки пряник у вигляді членства в лікарському співтоваристві, а й економічний батіжок — без визнання кваліфікації лікаря медичною спільнотою він навряд чи зможе гарно заробляти.
У Канаді ж моделі охорони здоров’я та лікарського самоврядування набагато ближчі до європейських. Свого часу і Японія запровадила в себе модель лікарського самоврядування за зразком німецької, але через політичні події середини минулого століття змушена була від неї відмовитися, хоча тамтешні лікарі вважають європейську систему самоврядування досконалішою.
І нарешті четверта група — країни колишнього Радянського Союзу, які входять до Східного партнерства Європейського Союзу (крім РФ). В усіх цих державах, зокрема й в Україні, досі не запроваджено лікарського самоврядування. Безперечно, українська медична спільнота має всі підстави ввійти в коло європейських самоврядних організацій і отримати аналогічні повноваження.
Гармонія — у законах
Зазвичай усі такі організації діють за окремим спеціальним законом і мають типові базові повноваження. Лікарське самоврядування покликане регулювати 2 основні моменти. Передусім воно вирішує, хто має право здійснювати лікарську діяльність (тобто надає фахівцю відповідне свідоцтво або ж вносить його у спеціальний реєстр, що є сучаснішою формою підтвердження права на провадження лікарської практики). Крім того, контролює здатність лікарів належним чином здійснювати професійну діяльність, а також дотримання ними лікарської етики. Для цього в органів самоврядування є відповідні інструменти: спеціальні комітети та комісії вивчають помилки лікаря і допомагають йому підвищити свій професійний рівень або ж вдаються до жорсткіших санкцій у вигляді припинення лікарської практики (тимчасово чи назавжди).
Також самоврядні організації опікуються безперервним професійним розвитком лікарів.
У країнах Європи закони щодо регулювання лікарської діяльності містять положення про ліцензування (сертифікацію, апробацію), але не обмежуються ними. Наприклад, у Польщі Закон про право на лікарську практику є дотичним до Закону про ізби лєкарські (самоврядні лікарські організації), а разом вони створюють гармонійне правове поле, яке забезпечує ефективне функціонування лікарів у національній системі охорони здоров’я.
Лікарське самоврядування важливе не лише для лікарів, а й для пацієнтів. Європейський і світовий досвід підтвердив, що кращого контролю за професійною діяльністю лікарів, ніж той, який здійснюють незалежні професійні організації, не існує. Це стосується оцінки якості медичної допомоги, лікарських помилок чи недбальства, рівня кваліфікації та безперервного професійного розвитку — усього, що пов’язано з лікарською практикою.
Тому всі міжнародні організації, членом яких є Всеукраїнське лікарське товариство, приділяють особливу увагу професійній автономії та самоврядуванню лікарів. Безперечно, для України найоптимальнішою є модель Німеччини та найближчих сусідів — Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Болгарії. Бо Україні ближче континентальне право, аніж юриспруденція англосаксонського світу. Тим більше ми не можемо брати за взірець американську модель (як самоврядування, так і системи охорони здоров’я в цілому).
Лікарське самоврядування у світі: нові тенденції і виклики
Варто зважати на нові тенденції, які намітилися в лікарському самоврядуванні у світі. Наприклад, у Польщі зі встановленням комуністичного режиму лікарське самоврядування було ліквідоване, а 30 років тому ізби лєкарські відновили свою діяльність. Водночас там уже функціонувало багато лікарських товариств, які узгоджували різні питання переважно з наукових позицій, а не з точки зору лікарської практики. Тож у 2008 році в Польщі створили Конференцію лікарських товариств, діяльність якої координує Начельна ізба лєкарська. Конференція наділена дорадчою функцією в узгодженні окремих питань, наприклад, навчання лікарів. Тобто відбувається конструктивна співпраця лікарського самоврядування з науковим фаховим середовищем. І в цьому контексті Україна навіть іде на випередження. У нас сформовано Національну лікарську раду, до якої входять практично всі потужні асоціації. Вона репрезентує понад 100 тис. лікарів. Тобто за умови створення лікарської самоврядної організації ці дві потужні інституції можуть знайти багато точок дотику. Орієнтуючись на кращі світові традиції й новації, досягнемо позитивних результатів.
До речі, про традиції. Ніде у світі не «змішують» самоврядування різних професій (нехай і дотичних до охорони здоров’я) в одній організацій та одному законі. Окремо діють закони про самоврядування лікарів, окремо — медсестер, окремо — фармацевтів. Вони дуже детальні й прописують процедури, які є різними для різних медичних професій. Чому Україна має йти іншим шляхом, як пропонується в останньому законопроєкті? Тобто ми збираємося винаходити велосипед у той час, коли світ готується до вирішення нових викликів. Зокрема, з розвитком наукових технологій і напрямків у медицині з’являються й нові професії. Наприклад, генні інженери, фахівці у сфері реабілітації чи психології, які не вивчають клінічних дисциплін, не є лікарями, але працюють із пацієнтами. Як самоврядовувати представників таких професій? Чи об’єднувати їх із лікарським самоврядуванням? Відповіді маємо шукати разом з європейською медичною спільнотою, але для того мусимо об’єднатися з нею на підставі єдиних принципів і підходів.
І ще одне: самоврядування притаманне країнам із високим розвитком, якщо не економічним, то принаймні цивілізаційним, де функціонують усталені системи охорони здоров’я. В Україні ж наразі відбувається стрімкий «злам» моделі охорони здоров’я.
Потрібен баланс
Тому ідеально було б приймати закон про лікарське самоврядування у пакеті із засадничими законами про реформи в системі охорони здоров’я, передбачивши певне відтермінування у їхній імплементації, аби забезпечити баланс інтересів різних учасників процесу.
Генеральний секретар Світового лікарського товариства (World Medical Assocsation) Отмар Клойбер, який у 2013 році відвідав Україну, наголосив на необхідності такого балансу. Оскільки «крен» у бік тих, хто фінансує систему охорони здоров’я (незалежно від моделі фінансування) спричинить одні проблеми, преференції надавачам медичних послуг — інші. Наприклад у США це призвело до захмарної вартості медичних послуг і, відповідно, сутяжництва пацієнтів. Та й ухил системи у бік пацієнтів нікому не піде на користь. Це спостерігаємо нині в Україні, де задекларовано безкоштовну медицину: кожен пацієнт її вимагає, але ніхто насправді не отримує, бо ресурси вичерпано і забезпечити таку «увагу до пацієнта» неможливо.
Тож без лікарського самоврядування ми ніколи не досягнемо балансу в системі охорони здоров’я та її трансформації, якими благими намірами не послуговувалися б. Без нього й запровадження медичного страхування не відповідатиме потребами галузі та суспільства (як це відбулося у РФ).
Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
