Двісті років тому в Європі з’явилися перші лікарські об’єднання – у вигляді наукових медичних товариств. Із часом коло їх інтересів вийшло за межі розвитку медичної науки – товариства почали опікуватися насущними проблемами лікарів і певною мірою – регулюванням їх професійної діяльності. Такі корпоративні об’єднання або існували відокремлено, або ж об’єднувалися у так звані медичні палати чи ради, але їх головним завданням залишався юридичний захист осіб, що практикували в галузі медицини.
На початку минулого століття практично вся Європа пішла шляхом злиття різних медичних організацій у національні лікарські асоціації. Так почалася «ера демократії» у медицині. Нині лікарське самоврядування – норма життя медичної галузі розвинених країн, у більшості з яких діяльність лікарських асоціацій регулюється спеціальним законом, а сама вона спрямована на формування персональної відповідальності лікаря за свою діяльність перед професійною організацією, яка своєю чергою відповідає за нього перед пацієнтами і державою. Саме такий «асоціативний» ланцюжок спроможний водночас задовольнити потреби пацієнта і захистити права медичних працівників, що особливо актуально для України. Лікарські асоціації, які в Україні розвиваються лише в кількісній площині, не мають реальних важелів впливу, що давно взяли у свої руки асоціації за кордоном, як і високого ступеня відповідальності за ситуацію в охороні здоров’я. Тому, виступаючи на засіданні Президії Національної академії медичних наук України, віце-прем’єр-міністр України–міністр охорони здоров’я України Раїса Богатирьова висловилася за доцільність розробки та прийняття закону про самоврядування лікарської професії. «Сподіваюся, що в медичному академічному середовищі вже визріли думки про те, якими механізмами не адміністративного, а професійного регулювання медичної діяльності можливо досягнути сучасного рівня професіоналізму і відповідальності в самій медичній діяльності, у якій формі, в якому обсязі і за яких умов можлива передача певних суто медичних професійних повноважень від держави до професійного медичного співтовариства, – сказала вона. – Найавторитетніші вчені-медики є членами Національної академії медичних наук. Водночас вони у своїй більшості є лідерами відповідних фахових медичних асоціацій. Тож кому як не вам вирішувати долю медичної професії, етичні і деонтологічні проблеми медицини? Ось чому я пропоную Національній академії медичних наук України підготувати із залученням вітчизняних експертів, авторитетних представників медичного співтовариства, відомих лікарів, зарубіжних колег, а також представників усіх медичних професійних громадських організацій проект закону України «Про самоврядування лікарської професії». Члени Президії НАМНУ прийняли рішення про створення такої робочої групи. Процес пішов?
Василь ЛАЗОРИШИНЕЦЬ: «Хто прагне, той здобуває» 
Чи готові лікарські асоціації стати реальною владою в системі охорони здоров’я, а з нею і взяти на себе тягар відповідальності за якість надання медичної допомоги – про це наша розмова з начальником лікувально-організаційного управління Національної академії медичних наук України, членом-кореспондентом НАМНУ, доктором медичних наук, професором, лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки Василем ЛАЗОРИШИНЦЕМ.
– Чи збігаються бажання запровадити реальне лікарське самоврядування в Україні з реальними можливостями?
– Можна лише вітати прагнення керівництва МОЗ України передати певні функції лікарським асоціаціям. Проте, доки не буде остаточно впорядковано нормативно-правову базу, необхідну для втілення цієї ідеї, ми можемо говорити лише про реальні перспективи. Наприклад, про можливість атестації лікарів через асоціації. Адже, приміром, у США асоціації йшли до свого нинішнього статусу впродовж 100 років! Наші ж асоціації «виношують» ідею самоврядування лише 20 років. І законодавче поле до цього не готове. Однак хто прагне – той здобуває. Думаю, через 3–5 років ми отримаємо відповідні зміни до Основ законодавства України про охорону здоров’я, де буде відображено роль і місце лікарських асоціацій.
– І як будемо рухатися до світлого майбутнього?
– Поетапно. Приміром, у НАМНУ існує своя атестаційна комісія, яка працює із залученням практично всіх профільних фахівців (кожен директор інституту є президентом асоціації з певного напрямку). Доцільно (на першому етапі) створити центральну атестаційну комісію із залученням асоціацій, щоб привести всю нормативну базу відповідно до сучасних вимог. Необхідно затвердити перелік лікарських асоціацій, розробити наказ МОЗ щодо їх функцій та повноважень (адже в подальшому вони повинні будуть не лише взяти на себе проведення атестації, а й вагомо впливати на якість підготовки кадрів, напрацювання стандартів лікування, протоколів тощо). Приміром, у країнах ЄС лікарські асоціації визначають потребу галузі у «своїх» спеціалістах і навіть потребу у ліжках свого профілю – ці обґрунтування вони спрямовують до МОЗ.
– Який їх реальний вплив в управлінні системою охорони здоров’я?
– Якраз в управлінні він незначний, а от у сфері підготовки фахівців, стандартизації надання медичної допомоги і контролю якості медичних послуг вплив асоціацій надзвичайно вагомий.
– Чим нині займаються наші медичні асоціації, не маючи таких повноважень?
– Вони проводять пленуми, конференції, видають журнали, займаються громадською діяльністю. Тому, безперечно, асоціації прагнуть більшого впливу – з одного боку. З іншого – всі усвідомлюють і дещо з побоюванням сприймають колосальну відповідальність, яка настане з отриманням більших повноважень.
– Яку модель лікарського самоврядування прийнятно для України?
– В усьому світі вони приблизно однакові, адже, зрештою, національні асоціації різних країн об’єднуються у міжнародні, і правила спілкування та співпраці повинні бути зрозумілі всім. Тож Україні варто приєднатися до такої співдружності, взяти за взірець європейську модель і апробувати її у вітчизняних умовах – правових, соціальних та економічних.
– Скептики, акцентуючи увагу саме на вітчизняних реаліях, запевняють, що наші лікарські асоціації, якщо надати їм реальної влади, перетворяться на самоправну замкнуту касту. Такий ризик існує?
– Але ж і контроль існує, і не лише всередині кожної асоціації, що дисциплінує її, а й зовнішній – із боку МОЗ. Доцільність пропозицій щодо кількості ліжок, фахівців тощо МОЗ перевіряє і тільки після цього затверджує – так відбувається в усьому світі. Не стоїть МОЗ і осторонь процесу атестації лікарів. Зрештою, діяльність будь-якої організації підконтрольна правовим структурам – лише так можна уникнути зловживань.
– Під час засідання Президії НАМНУ було оголошено про створення робочої групи. Із чого вона розпочне свою роботу?
– Спочатку потрібно вивчити суть питання – визначитися, у якому стані знаходяться наші асоціації. Адже лише у Мін’юсті їх зареєстровано понад 200 – багато з них не працюють активно. Часто трапляється, що вони дублюють одна одну – існує по 3–4 асоціації одного профілю – такого не побачиш у жодній країні світу. Тож варто визначитися з головними гравцями, а потім перейти до встановлення правил гри: яку мету переслідуємо, що для цього потрібно і що вже зараз можна зробити конкретно. І одночасно працювати над змінами в законодавстві. До того ж варто поспостерігати впродовж кількох років за діяльністю найактивніших асоціацій – цей досвід підкаже, як рухатися далі.
– Як реагують пересічні лікарі на ці клопоти? Їм байдуже, у кого отримувати ліцензію – у чиновника чи в асоціації?
– Головне, щоб ця процедура була доступною, прозорою і справедливою. Питання в іншому: де більше шансів дотримання таких гарантій – у кабінеті чиновника чи у демократичному колі лікарського самоврядування? Відповідь, гадаю, зрозуміла.
– У зв’язку з підвищенням ролі медичних асоціацій буде відмінено інститут головних спеціалістів?
– Таких номенклатур не існує ніде у світі, окрім країн пострадянського простору. Президент профільної асоціації і є головною особою, яка відповідає за той чи інший напрямок – із ним узгоджують усі питання. Поки що на теренах СНД розвиток лікарського самоврядування йде мляво. Профільні міністерства – головні диригенти, асоціації десь більш впливові, десь – менш, але їхня роль не така значна, як у країнах із розвиненою демократією. Тож попереду у нас – багато роботи і можливості реалізувати найкращі ідеї. Тільки б лікарська громада не була пасивною в цьому питанні.
КОМЕНТАРІ
Петр ФОМИН, академик НАМНУ, главный внештатный специалист МОЗ Украины по специальности «Хірургія»
Не так давно я имел возможность общения с президентом ассоциации хирургов Голландии. Он рассказал о том, что их ассоциация готовит 5–10-летний план перспективной подготовки специалистов с учетом постоянно развивающихся современных технологий. В нем, например, четко указано: сколько нужно подготовить специалистов малоинвазивной хирургии на следующий год и в последующем, чтобы таким образом выйти на выполнение плана. То, что ассоциация, а не чиновники выдают лицензию на хирургическую практику – само собой разумеется. Она же четко контролирует все уровни повышения квалификации врачей (и не только по своей, но и по смежных специальностях – проведение УЗД и т.д.). Говоря об аттестации, хочу обратить внимание на такой момент. Для наших врачей ввели балльную доаттестационную систему (как и в других странах). Но тогда как зарубежные коллеги зарабатывают свои баллы за участие в национальных и международных конгрессах (там четко контролируют, чтобы это участие было не формальным – на уровне регистрации, а активным), наши врачи могут заработать такие же баллы… выступлениями (3–5 лекций) перед медработниками (например, перед младшим медицинским персоналом), или путем небольших публикаций в местных газетах! За рубежом ассоциации не только выдают лицензии на право деятельности, но и определяют, где именно врачу повышать свою квалификацию, ведь они полностью отвечают за количественные и качественные показатели его работы: за хорошие показатели могут поощрить, за плохие – наказать. К сожалению, потеряна «вертикаль» в управлении отраслью и тезис о том, что ни один главный специалист области не может быть назначен без согласования с главным специалистом МОЗ, не реализуется на практике. Как и то, что подавать кандидатуру главного специалиста области необходимо по рекомендации областной ассоциации, с соответствующим предрассмотрением на президиуме. Сегодня это требование не соблюдается. Точно так же происходит на уровне района – кандидатуру главного специалиста или завотделением никто не согласовывает с главным специалистом области и ассоциацией. Меня как главного хирурга МОЗ волнует кадровая политика в отрасли. В Украине не хватает 1700 хирургов, примерно 20% ЦРБ «держится» на 1 хирурге-пенсионере, укомплектованность патолого-анатомической службы – 50%. Есть претензии и к системе додипломной подготовки специалистов. Теоретически наши врачи подготовлены очень хорошо. Но в свое время я провел опрос среди выпускников медвузов в разных городах, 30% из них за время учебы никогда не делали внутримышечных инъекций, 80% – не снимали электрокардиограмм, 90% студентов ни разу реально не ассистировали во время операций (даже на уровне элементарных вещей). Нужно, чтобы с первого курса студенту выдавали специальную «зачетную книжку» практических навыков, которые он должен получить до конца обучения. Другой вопрос – кто может предоставить возможности для выполнения этих заданий? Кто-то ведь должен отвечать за прохождение практики будущими специалистами. В этих условиях возрастает роль ассоциаций – они лучше знают проблемы и потребности на «своем» поле. И должны выходить с соответствующими рекомендациями на минздрав, который будет содействовать реализации прогрессивных идей. К тому же врачебные ассоциации должны иметь нормативно-правовое поле своей деятельности, которое будет работать на их развитие.
Олег МУСІЙ, Президент Всеукраїнського Лікарського Товариства (ВУЛТ)
Вивчаючи світовий досвід щодо діяльності професійних організацій лікарів, найпереконливішим виглядає законодавство та шлях, який пройшли наші найближчі європейські сусіди. Адже неможливо заперечити, що саме ці країни є найближчими нам як ментально, звичаєво, традиційно та побутово, так і їх законодавство та законотворчість дуже близькі до українського. Маючи перед очима позитивний досвід функціонування Лікарських Товариств сусідів, український законотворець має адаптувати його до наших реалій. Узявши за основу законодавство «старших» європейських країн, таких як Австрія і Німеччина, абсолютно всі держави колишнього «соціалістичного табору» протягом останніх 20 років прийняли законодавство щодо запровадження інституцій лікарського самоврядування (лікарські товариства) з обов’язковим членством у них лікарів. Рекомендації Ради Європи пропонують урядам створювати сприятливі умови в юридичній і податковій системі для фінансування і керування громадськими медичними організаціями, а бюджет охорони здоров’я, наскільки можливо, повинен включати статті для підтримки їхньої діяльності – виконання ними публічних (делегованих державою) повноважень. Якщо Україна має бажання дійсно долучитися до спільної європейської сім’ї, то іншого шляху, ніж прийняття Закону «Про лікарське самоврядування», яким Всеукраїнському Лікарському Товариству буде делеговано деякі публічні державні функції щодо регулювання діяльності лікарської професії, з обов’язковим членством лікарів у ньому, у нас немає. Найоптимальнішим видається шлях прийняття цього закону одночасно із прийняттям ряду інших законодавчих актів, які структурно і системно побудують в Україні нову охорону здоров’я. За таких умов введення системи лікарського самоврядування дасть змогу значно скоротити тіньовий оборот фінансових коштів в охороні здоров’я, позбавить пацієнтів від послуг псевдомедичних організацій і забезпечить контроль за медичною рекламою, стимулює прагнення з боку лікаря і медичної установи надавати якісну медичну допомогу, дасть практичне обґрунтування доцільності функціонування тих або інших установ охорони здоров’я, визначить потребу в лікарях різних спеціальностей, сформує ефективну систему страхування професійної відповідальності лікарів і медичного страхування громадян, розв’язувати інші важливі медико-соціальні проблеми. Діяльність громадськості і її організацій є реальним показником процесу становлення громадянського суспільства, демократизації політичної і соціальної системи держави. Чинна нині система охорони здоров’я України повинна поступово перетворитися в систему громадської охорони здоров’я.
Ирина ДИКАН, член-корреспондент НАМН Украины, доктор медицинских наук, профессор
Вивчаючи світовий досвід щодо діяльності професійних організацій лікарів, найпереконливішим виглядає законодавство та шлях, який пройшли наші найближчі європейські сусіди. Адже неможливо заперечити, що саме ці країни є найближчими нам як ментально, звичаєво, традиційно та побутово, так і їх законодавство та законотворчість дуже близькі до українського. Маючи перед очима позитивний досвід функціонування Лікарських Товариств сусідів, український законотворець має адаптувати його до наших реалій. Узявши за основу законодавство «старших» європейських країн, таких як Австрія і Німеччина, абсолютно всі держави колишнього «соціалістичного табору» протягом останніх 20 років прийняли законодавство щодо запровадження інституцій лікарського самоврядування (лікарські товариства) з обов’язковим членством у них лікарів. Рекомендації Ради Європи пропонують урядам створювати сприятливі умови в юридичній і податковій системі для фінансування і керування громадськими медичними організаціями, а бюджет охорони здоров’я, наскільки можливо, повинен включати статті для підтримки їхньої діяльності – виконання ними публічних (делегованих державою) повноважень. Якщо Україна має бажання дійсно долучитися до спільної європейської сім’ї, то іншого шляху, ніж прийняття Закону «Про лікарське самоврядування», яким Всеукраїнському Лікарському Товариству буде делеговано деякі публічні державні функції щодо регулювання діяльності лікарської професії, з обов’язковим членством лікарів у ньому, у нас немає. Найоптимальнішим видається шлях прийняття цього закону одночасно із прийняттям ряду інших законодавчих актів, які структурно і системно побудують в Україні нову охорону здоров’я. За таких умов введення системи лікарського самоврядування дасть змогу значно скоротити тіньовий оборот фінансових коштів в охороні здоров’я, позбавить пацієнтів від послуг псевдомедичних організацій і забезпечить контроль за медичною рекламою, стимулює прагнення з боку лікаря і медичної установи надавати якісну медичну допомогу, дасть практичне обґрунтування доцільності функціонування тих або інших установ охорони здоров’я, визначить потребу в лікарях різних спеціальностей, сформує ефективну систему страхування професійної відповідальності лікарів і медичного страхування громадян, розв’язувати інші важливі медико-соціальні проблеми. Діяльність громадськості і її організацій є реальним показником процесу становлення громадянського суспільства, демократизації політичної і соціальної системи держави. Чинна нині система охорони здоров’я України повинна поступово перетворитися в систему громадської охорони здоров’я.
Валерий ЗАПОРОЖАН, ректор Одесского национального медуниверситета, академик НАМН Украины, доктор медицинских наук, профессор
Аттестацию специалистов должны проводить только коллеги, которые работают рядом с врачом. Ведь аттестация – это оценка не только уровня квалификации специалиста, но и его моральных принципов. Не нужно бояться, что ассоциации не имеют штатов, офиса и т.д. Из взносов можно выделить необходимые средства. К тому же очень важное значение имеет авторитет ассоциации – тогда люди придут в нее, что расширит и ее материальные возможности. Аттестацию должна проводить комиссия, в состав которой обязательно должен входить главный специалист облздравотдела, ведь он – работодатель аттестируемого врача, а также представитель профильной кафедры института последипломного образования и президент отраслевой ассоциации. Именно под его руководством и будет проходить аттестация. Такая модель принята во всем мире. Чтобы она работала в Украине, думаю, достаточно МОЗу издать соответствующий приказ, который должен надлежащим образом исполняться.
Любомир ПИРІГ, академік НАМН України
Всеукраїнське лікарське товариство кілька років тому подавало на розгляд Верховної Ради України проект закону про лікарське самоврядування. Його навіть зареєстрували, було призначено дату слухань. Але вони не відбулися… Необхідність прийняття такого Закону в Україні ні в кого не викликає сумнівів – у всіх цивілізованих країнах лікарі управляють своєю спільнотою і, відповідно, системою охорони здоров’я. Ніхто не применшує роль МОЗ, однак багато функцій беруть на себе саме лікарські асоціації. Втім я побоююсь, щоб за нинішньої суспільної моралі в нашій країні самоврядування себе не скомпрометувало. Аби цього не сталося, потрібно, щоб до керівництва самоврядних лікарських організацій було обрано порядних, відданих людей, щоб ідея самоврядування працювала на забезпечення здоров’я населення, захисту гідності лікаря і поліпшення його матеріальних статків залежно від рівня професіоналізму, а не авторитет окремих осіб. Тобто самоврядування – це справа, яку потрібно робити чистими руками. В Україні узаконено багато норм щодо подолання корупції, хабарництва – і що з того? Прийнято етичний кодекс лікаря України. Однак нині все стає ринково-товарним, тож навіть ті лікарі, які йшли в медицину як ентузіасти зі стійкими високоморальними переконаннями, під впливом обставин іноді змінюються. В існуючій концепції реформування галузі взагалі не враховано перспектив розвитку лікарського самоврядування. Тож лікарі повинні братися за цю справу власноруч. До речі, проект реформування галузі, який нині апробується у пілотних регіонах, також варто було б обговорити у колі лікарських громад.
