Львівщина: Чи може сімейний лікар замінити «вузького» фахівця?

На це запитання львівські медики відповідають: «Так!», і їм можна вірити, адже в цій царині вони мають чималий досвід. Свого часу впровадження сімейної медицини не викликало у львівських лікарів ані особливого захвату, ані бажання брати на себе додатковий клопіт. І хоч у Львівському медінституті вже тоді читали лекції для молодих сімейних лікарів, а всіх медиків, що наважилися стати на цю стезю, направляли на курси, більшість місцевих лікарів дуже боялися «сімейних» новацій. Тепер же сімейні лікарі Львівщини із задоволенням діляться з колегами та інтернами з інших регіонів набутими навичками.

П ерекваліфікація на спеціалістів широкого профілю та ще й додаткова відповідальність нічого, крім супротиву і незадоволення, у львівських медиків не викликала.

Але, незважаючи на це, Львів крок за кроком упевнено переходив на рейки сімейної медицини і сьогодні навіть має чималий досвід у цій сфері медичних послуг.

«ВЗ» вирішила з’ясувати в завідувачки 5-го сімейного відділення Комунальної 2-ї міської поліклініки м. Львова Лесі Судової, як саме проходив цей непростий процес.

Леся Ярославівна очолює одне з перших відділень сімейної медицини у Львові і в Украї-ні. Сьогодні відділення стало базовим для інтернів кафедри сімейної медицини Львівського медуніверситету.

ВЗ Коли у вашій поліклініці з’явилися піонери сімейної медицини?

Леся Судова, завідувачка 5-го сімейного відділення Комунальної 2-ї міської поліклініки, м. Львів

Хоч це й була нова практика в обслуговуванні пацієнтів, але всі медики ще в інституті одержали загальні знання з лікування різноманітних хвороб. Отже серйозних підстав для розгубленості в наших рядах не мало би бути. Тим більше, що вузьку спеціалізацію всі отримували на останніх курсах вишу.

Тож невідомо, що в цьому випадку було краще: педіатр, який ще не має лікарської практики, сім’ї та досвіду виховання дітей, чи сімейний лікар, у якого все це вже є.

Зараз у Львівському медичному університеті студенти проходять інтернатуру з сімейної медицини і приходять до нас уже з непоганою підготовкою.

Тому обслуговувати дітей, скажімо, семирічного віку і старших, для терапевтів одразу не було проблемою, не кажучи вже про доросле населення.

ВЗ Очевидно, найбільший клопіт сімейні лікарі мали з лікуванням дітей до року?
— Справді, ця категорія пацієнтів викликала в ті часи певний страх у терапевтів, як, до речі, і кардіохворі, а педіатри своєю чергою «боялися» електрокардіограм.

У сімейну медицину я теж перейшла, якщо можна так сказати, не з великого бажання, а добровільно-примусово. Але коли вже пере-йш­ла, то почала заглиблюватися в усі тонкощі цієї роботи. Адже сімейний лікар повинен бути не лише гарним фахівцем, але й комунікабельною, доброзичливою людиною, більше того — він фактично виконує роль адвоката хворого.

Звичайно, треба було вчитися й нашим сімейним лікарям-терапевтам, щоб подолати психологічний бар’єр перед лікуванням немовлят. І в цьому дуже допомогли двотижневі курси з неонатології. Без них із маленькими пацієнтами нам було би непросто.

ВЗ Які перші враження склалися у вас від прийому дітей?
— Це було у вересні 1994 року, коли коридори нашого медичного закладу заповнили школярі, й усе потонуло в гаморі — діти прийш­ли на медогляд. Побачивши таку кількість дітлахів, я спочатку навіть розгубилася: зачинила двері кабінету й подумала: «Навіщо це все мені?..» Але крок зроблено, і треба було йти далі.

ВЗ І як ви собі давали раду в складних випадках, не маючи досвіду в сфері кардіології, наприклад, чи неонатології?
— Звичайно ж, у непростих випадках консультувалися з нашими колегами кардіологами, педіатрами, неврологами та іншими фахівцями, які допомагали й ніколи не відмовляли.

А згодом навчились розбиратися навіть у складних електрокардіограмах. Одним словом, кожен із нас, якщо можна так сказати, опановував паралельні спеціальності.

Це була дуже інтенсивна й напружена робота, але в перші роки вона мала ще й непогану матеріальну мотивацію. Нам платили вищі зарплати — ми отримували майже 50% надбавки. І люди зацікавлено вчилися, набували досвіду, виробляли практичні підходи. Згодом це все зійшло нанівець. У свій час я була депутатом міської ради і не раз ставила питання виділення коштів із місцевого бюджету для надання доплат місцевим сімейним лікарям. Займалася цим п’ять років поспіль. Але марно. Пригадую, на початку ери сімейної медицини у Львові були випадки, коли лікарі-педіатри прямо з виклику приїжджали до мене додому — не могли розібратися з кардіограмою. Ми працювали однією командою і продовжуємо це робити.

Щоправда, у ті часи, коли зарплати були дос­тойними, персонал не скаржився на напружений графік. Як зізналася мені одна медсестра, працювати, мовляв, важко, але я знаю, за що працюю: заробляю більше, ніж інші.

ВЗ То чи може, на вашу думку, сімейний лікар замінити «вузького» фахівця?
— До цієї проблеми не треба підходити категорично. «Вузькі» спеціалісти мають працювати одночасно із сімейними фахівцями — до них на консультацію ми направляємо пацієнта лише у складних випадках. Тоді до хірургів чи окулістів, скажімо, не буде черги із 40 осіб на прийом, і вони зможуть приділяти пацієнтові не 10-12 хвилин, а набагато більше часу. Адже замість того, щоб звертатися з головним болем до нас, пацієнти йдуть до невропатолога. Под­ряпала дитина руку — йдуть до хірурга тощо. А в цьому немає жодної потреби.

Те саме стосується й медичних оглядів, які ми теж можемо проводити самостійно. Тоді пацієнтам не доведеться вистоювати під кожним кабінетом годинами.

ВЗ З якими проблемами стикається львівська сімейна медицина?
— Проблем завжди вистачає. Іноді це проблеми з підтвердженням категорії, що впливає на оплату праці, хоча в цьому питанні львівським лікарям сприяє місцеве управління охорони здоров’я. Коли ж заклад переходить у режим сімейної медицини не поетапно, тоді виникають проблеми з персоналом, який змушений тижнями ходити на курси перекваліфікації, а тому спеціалісти відсутні на робочих місцях. У багатьох лікарів і досі зберігається психологічний бар’єр перед новою формою роботи. Ну, і відсутність мотивації також. А якщо її нема, то маємо те, що маємо. У деяких поліклініках сімейні лікарі перенаправляють пацієнтів до інших фахівців, посилаючись на свою некомпетентність у лікуванні тієї чи іншої хвороби. Я вважаю: хто хоче навчитися, хто має інтерес до цієї роботи, той навчиться і буде працювати.

У нашому відділенні, наприклад, всі вже давно забули про свої «вузькі» спеціальності й лікують хворих з нульового віку й до старості. Зі мною працює 10 лікарів і 12 медсестер. Хоча на кожного сімейного лікаря за законодавст­вом має припадати хоча б по 2 медсест­ри. Проте мусимо давати собі раду і за цих обс­тавин. Більше того, зараз до нас на роботу приходять дуже добре підготовлені інтерни й педіатри, які досить гарно працюють у сімейній медицині.

ВЗ У чому складність роботи сімейного лікаря?
— Зараз сімейний лікар відповідає за все: у нього значно збільшилася кількість обов’язків, багато часу йде на численну документацію, звітність тощо.

Почастішали випадки, коли молоді люди приводять до нас своїх немолодих батьків із задавненими хворобами. Ці пацієнти, як правило, у нас не спостерігалися, адже жили десь у селі під Львовом. Але це не знімає з нас відповідальності — коли стається біда, ми все одно рятуємо хворих.

ВЗ Що потрібно для того, аби стати сімейним лікарем?
— Треба мати бажання працювати в цій сфері і постійно розвиватися та вчитися.

Галина ГУПАЛО, власкор «ВЗ», м. Львів

Коментар

Володимир Зуб, начальник Управління охорони здоров’я Львівської міської ради

Сьогодні сімейною медициною в місті охоплено 90% пацієнтів. Ми надаємо перевагу в цій сфері молодим випускникам Львівського медуніверситету, який готує сімейних лікарів.

Звичайно, фаховість сімейної медицини — питання не одного дня. Це тривалий процес, який має свої плюси, у тому числі й економічні.

До речі, за весь час роботи, з 2006 року, я одержав лише 3 обґрунтовані скарги на сімейних лікарів.