За 25 років незалежності України громадяни не відчули турботи з боку влади та державницького ставлення до охорони здоров’я. Так вважають не тільки «младореформатори», які закликають будувати нову систему «з нуля», а й люди, котрі мають за плечима багатий досвід служіння вітчизняній медицині та наділені мудрістю, щоб осягнути її минуле й побачити її майбутнє.
ВЗ Ви — людина, яка працювала і досягла великих успіхів у системі Семашка, а також добре вивчила світовий досвід охорони здоров’я і може їх порівняти, — свого часу ініціювали та відстоювали зміни в галузі з парламентської трибуни. Чого, на вашу думку, не вистачає для реальних медичних реформ в Україні?
— В основі будь-яких змін лежить політична воля до них. Особливо це стосується охорони здоров’я, адже збереження і зміцнення здоров’я населення є важливим чинником державотворення. Хоча медична допомога відіграє у забезпеченні здоров’я людини не основну роль (приблизно 10-12%), проте я вважаю, що ця частка в нашій країні була б набагато більшою, якби система медичної допомоги удосконалювалася, підвищувалися рівень і якість медичного обслуговування. Адже багато українців помирає саме через невчасне надання їм медичної допомоги, через її недоступність тощо.
Любомир Пиріг, член-кореспондент НАН України, академік НАМН України, Заслужений діяч науки і техніки, лауреат Державної премії України, доктор медичних наук, професор ВЗ Зате галасу багато…
— Особливо його спровокували реформи в пілотних регіонах, які потягли за собою лавину негативних відгуків пересічних громадян і медичної спільноти, адже з ними ніхто не обговорював плани реформ, їх ризики. Як бачимо, нашим реформаторам не вистачає не лише державницького підходу, а й розуміння необхідності діалогу з фахівцями та громадою. Натомість, щоб реформи були успішними, їх потрібно обговорювати не тільки з адміністраторами охорони здоров’я, а й з лікарями, громадськими та пацієнтськими організаціями, науковцями, соціологами, демографами, а також враховувати стан і готовність системи й суспільства до впровадження змін. На жаль, цю надзвичайно важливу передумову постійно ігнорують. Або ж проводять «широке обговорення» формально, не враховуючи міркувань його учасників. Дуже важливо орієнтуватися на думку населення, адже саме для нього здійснюються медичні реформи. Зрозуміло, що пацієнти з різними доходами матимуть різні очікування, тому потрібно орієнтуватися на середній рівень.
ВЗ Які з нинішніх ініціатив ви вважаєте слушними, а які неприйнятними?
— Наприклад, недоцільно скорочувати стаціонарні ліжка тільки для того, аби відповідати європейським нормативам. Спершу Україні потрібно налагодити повноцінну роботу первинної ланки, забезпечити її всім необхідним, передусім кваліфікованими кадрами, організувати достатню мережу денних стаціонарів, створити умови для розвитку домашніх стаціонарів, забезпечити сестринську та лікарську опіку. Такі форми роботи заощаджують державні кошти, вони навіть комфортніші для пацієнтів, до того ж, дадуть можливість «розвантажити» стаціонари лікарень і поступово привести нормативи лікарняних ліжок до європейських.
Водночас мені дуже імпонує ідея запровадження сімейної медицини, адже її переваги засвідчила світова практика. Однак при цьому маємо розуміти, що сімейний лікар — це фахівець із дуже широким колом знань і навичок, на ньому тримається первинна профілактика і раннє виявлення патології, що нині надзвичайно актуально для системи охорони здоров’я. Також потрібно забезпечити пацієнтам вільний вибір сімейного лікаря: між ними має існувати психологічне взаєморозуміння, хворий повинен довіряти своєму лікарю і як професіоналу, і як людині. На жаль, в Україні фахова підготовка сімейного лікаря, котрий ще півроку тому був терапевтом чи іншим вузьким спеціалістом, не відповідає сучасним вимогам. Тобто на нього не можна покласти ту відповідальність, яку несе сімейний лікар у світі. Не кажу вже про те, що оплата праці такого фахівця має зацікавити його опікуватися пацієнтом і його родиною, а не просто «відбути» прийом. Навіть при тому, що сімейний лікар у разі потреби направляє хворого на консультацію до вузьких спеціалістів, він має бути не просто «диспетчером», а відповідальним за здоров’я свого пацієнта. Адже будь-які групові рішення в медицині позбавляють лікаря індивідуальної відповідальності.
ВЗ Які проблеми вітчизняної системи підготовки лікарів слід подолати передусім?
— Головне, щоб студенти й дипломовані лікарі були зацікавлені в підвищенні своєї кваліфікації. Безумовно, таку зацікавленість стимулюватиме адекватна система оплати праці лікаря: більше знаєш і вмієш — більшу винагороду отримуєш. Але в будь-якому разі (незалежно від того, державний це чи приватний медичний заклад) пріоритетом лікаря має бути відповідальність за долю людини, а вже потім — заробіток. На жаль, сьогодні дедалі менше молоді вступає до медичних вишів за покликанням, і медицина з найгуманнішої професії поступово перетворюється на заробітчанство. Тому я вважаю ідеальним варіантом попередній профвідбір у медичні виші. Нехай би психологи розробили тести для абітурієнтів, за допомогою яких можна було б визначити, наскільки людина здатна співчувати іншим, чи готова їм допомогти за будь-яких умов тощо. Це «вічні» чесноти. І в епоху теледіагностики, а надалі й телетерапії, ми повинні зберегти людський контакт лікаря і пацієнта, тому відбору медиків і їх вихованню потрібно приділяти особливу увагу. Науково-технічний прогрес не замінить думки, емоції і слова лікаря. А його ставлення до пацієнта, професійну порядність потрібно не лише виховувати, а й контролювати. Тому я — за систему страхової медицини, котра встановлює чіткі правила та суворо їх контролює. Ще за радянських часів мені довелося побувати у ФРН. Найбільше вразило те, як ретельно страхові компанії перевіряють лікарські рецепти — чи не «відпрацьовують» вони окремим фармкомпаніям. Також перевіряють доцільність призначення того чи іншого препарату і з’ясовують, чи дійсно він є кращим вибором у конкретному випадку. Адже все це — витрати страхових компаній, і вони ретельно стежать за їх раціональністю.
ВЗ Тому у світі так переймаються профілактикою. Чому в Україні це лише «запасний вихід», про який усі знають, але не хочуть користуватися?
— Мабуть, тому що досі профілактику оцінюють з медичної, а не з економічної точки зору. І наші громадяни також не цінують власного здоров’я. Щоправда, умови життя більшості з них такі, що легше махнути на себе рукою, аніж боротися з реаліями (екологічними, соціально-побутовими умовами, рівнем життя). Морально-суспільна атмосфера має неабияке значення для профілактики. Як і матеріальна можливість забезпечити здоровий спосіб життя: раціональне харчування, організацію дозвілля, оздоровлення.
Нині дедалі більше населення України опиняється за межею бідності, 70% українців біологічно старші свого паспортного віку, вони витрачають більше половини своїх доходів (у Європі — приблизно 20%) на харчування, яке при цьому не є раціональним. Але навіть за нинішніх умов людина може відмовитись від тютюну, обмежити вживання алкоголю. Щоб зменшити рівень захворюваності й смертності населення України, потрібно перетворити охорону здоров’я із системи лікування на систему громадського здоров’я, створити середовище, сприятливе для людей і для вибору здорового способу життя. Це не під силу медичній галузі, хоча роль сімейного лікаря в профілактиці та пропаганді здоров’я — колосальна. Аби лише в нього для цього були час і матеріальна зацікавленість. Це — завдання держави, котра має дбати про людський і трудовий потенціал країни. Інакше прогнози, згідно з якими до 2050 року населення України скоротиться до 35 млн, таки збудуться.
Також я вважаю за потрібне реанімувати систему санітарної освіти. Якщо хтось скаже, що це сьогодні не актуально і нікому не цікаво — заперечу прикладом з власного досвіду. Я підготував кілька науково-популярних брошур про хвороби нирок, харчування при нефрологічній патології тощо. Вони розійшлися «в маси» миттєво! Тобто люди зацікавлені в такій інформації. А де поділася санітарно-освітня робота в школах? Водночас зважте, скільки лікарів палять, подаючи негативний приклад своїм пацієнтам, які, відвідуючи кабінети лікарів-курців, отримують «антищеплення» щодо здорового способу життя або ж «заражаються» вірусом недовіри до медицини як до пропагандиста здоров’я.
ВЗ Недовіра сягає набагато глибше — платоспроможні українці їдуть лікуватися за кордон.
— Безперечно, рівень медичної допомоги там вищий, і за радянських часів було так само, хоча тоді ніхто не міг потрапити за кордон на лікування. Але щоб «наздогнати і перегнати» інші країни, потрібне знову ж таки державницьке ставлення до вітчизняної медицини. Я вважаю за необхідне створити Громадську раду з питань демографії при Президенті України (це інтегральне поняття, яке включає в тому числі й охорону здоров’я). До неї мають увійти медики, економісти, юристи, психологи. Передусім за їх участі влада має проаналізувати реальний стан речей у галузі охорони здоров’я, стан захворюваності населення, і з огляду на це визначити, скільки коштів потрібно на виправлення ситуації і куди саме їх спрямувати. Коли я був депутатом Верховної Ради України першого скликання, ми створили аналогічну громадську групу з питань демографії, яка плідно працювала. Тобто досвід є, але не можна порівнювати політичні й економічні завдання тих років і нинішні. Хоча питання охорони здоров’я завжди на часі — ми це можемо спостерігати на прикладі США, благополучної країни з надсучасною медициною, де чинний президент ініціював і особисто контролює медичні реформи.
У нас кожен Міністр охорони здоров’я також щось ініціює, але з огляду на те, як часто змінюються очільники Міністерства, годі чекати від них відповідальності за реалізацію ідей і системності реформ. Уже дореформувалися до того, що запросили на посаду профільного Міністра іноземця, корий не знає ані особливостей країни, ані людей, з якими йому потрібно працювати, та й масштаби наших країн і систем охорони здоров’я незрівнянні! Тож маємо відповідний результат, точніше, не маємо ніякого! Як і довіри до влади в політиці охорони здоров’я. Навіть та інформація, що доходить до суспільства (наприклад, публікації у ЗМІ про порушення, виявлені свого часу в діяльності МОЗ Тимчасовою слідчою комісією Верховної Ради та Рахунковою палатою України), не сприяє зміцненню довіри, адже все кануло в Лету — винних за 25 років безладу не покарано.
ВЗ Якщо потрібне медичне лобі в політиці, чи може таким стати лікарське самоврядування?
— Свого часу модним було гасло «Медицина — поза політикою». Але я б додав: «Медицина — в ній». Так, медики мають підтримувати урядові ініціативи, спрямовані на розвиток системи охорони здоров’я, й водночас протистояти бездумним експериментам, котрі призводять до руйнації та занепаду галузі. Вони не повинні цуратися політики, якщо вона має на меті служіння людям. Утім, їх голоси будуть почуті й зможуть вплинути на ситуацію лише в разі об’єднання в єдину корпоративну спільноту. На жаль, лікарі здебільшого уникають громадської активності. Можливо, через те, що «верхи» не хочуть до них дослухатися, не реагують на звернення та пропозиції. А можливо, тому що лікарське самоврядування в Україні ще не стало традицією. Так, у нас створено багато лікарських асоціацій, але їх діяльність розпорошена, тож не має реальної сили. До того ж, це породжує ризик неконтрольованості лікарського самоврядування. Доки політика фахових об’єднань і громадських організацій залежатиме від порядності чи авантюрності їх очільників, воно не стане авторитетною та впливовою силою.
Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
