Чому саме сімейна медицина?
Мій шлях до сімейної медицини розпочався у 2008 році й став наслідком радше збігу зовнішніх обставин, ніж свідомого вибору. Тоді сімейна медицина в Україні лише зароджувалася, її майбутнє було непевне. І нас, педіатрів, відправили на шестимісячні курси навчання у Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького. Ми звикли працювати з дітьми, тому до нововведень ставилася досить скептично. Але вже у 2009 році я отримала півставки сімейного лікаря.
Спочатку було нелегко, передусім психологічно. Інколи приходила додому й плакала. Сиділа по півночі за підручниками й посібниками, боялася, що не впораюся з новою роботою. Дуже переймалася хворими: носила, приміром, медикаменти самотній пацієнтці поважного віку, глухій і майже сліпій. Але поступово адаптувалася до специфіки роботи. І зараз зовсім не шкодую, що працюю сімейним лікарем. Навпаки — відчуваю вдячність, бо бачу результати своїх трудів. У мене є пацієнти, яких веду з пелюшок. Коли ти знаєш людину з дитинства, знаєш її стиль життя та звички, ставлення до рекомендацій лікаря, спадкові фактори й навіть атмосферу в сім’ї, це дійсно можна назвати справжньою сімейною медициною.
Головна професійна мета і як її досягти?
Насамперед потрібно бути кваліфікованим лікарем, не зупинятися на досягнутому, а поєднувати роботу та здобуття нових знань, іти в ногу з часом і зберігати пластичність мислення. Адже сучасна медицина дуже динамічна й не стоїть на місці, тому важливо не відставати від нововведень, не обмежуватися вже набутими знаннями, постійно вчитися. Усе це передбачає участь у семінарах і тренінгах, нерідко за власний кошт.
Також багато корисного для сімейного лікаря можна знайти в мережі. Онлайн-навчання дає змогу економити час та ресурси і віртуально відвідувати семінари, куди не вдається потрапити фізично. Ось нещодавно переглядала відео семінару на тему «Доказова медицина для сімейних лікарів», дізналася чимало корисного для себе.
Найбільший ваш професійний успіх
Мабуть, було б логічніше, аби про мої професійні успіхи говорив хтось інший, оскільки з боку видніше. На мою думку, найбільше професійне досягнення — коли тобі довіряють люди, коли ти як лікар користуєшся повагою й авторитетом у пацієнтів. Однак таке визнання не приходить одразу, для цього потрібні час і роки практики. Мені ж важливо те, що я навчилася встановлювати емоційний зв’язок із пацієнтом і бути для нього не лише лікарем, а й хорошим співрозмовником.
Також своїм успіхом вважаю те, що змогла не зрадити професії у складних умовах і знаходила сили долати труднощі. Був період, коли я працювала у службі приватної швидкої допомоги «Тарас». У будні вела прийом у поліклініці, а у вихідні їздила на виклики по швидкій. У такому ритмі жила три роки, й не стільки задля заробітку (зарплати там були невисокі), скільки заради нового досвіду, а ще — спілкування з колегами й обміну знаннями.
Навички роботи в незвичних, а іноді екстремальних ситуаціях стали в пригоді згодом, коли в амбулаторії доводилося брати на себе функцію лікаря швидкої та надавати медичну допомогу людині, яка знепритомніла на вулиці. Річ у тім, що неподалік від нашого закладу розташована зупинка громадського транспорту, тож трапляється різне.
Пацієнт для вас — це…
…людина, яка потребує допомоги, і не лише медичної, а й психологічної. Часто доводиться спочатку саме розмовляти з людьми, давати поради і підтримувати їх, а вже потім — лікувати. Адже некомфортний душевний стан нерідко стає причиною хвороб і впливає на фізичне самопочуття. Тому завжди намагаюся зблизитися з пацієнтом, який звернувся по допомогу. Ми говоримо на різні теми — від політики, економіки до погоди. Вважаю, що лікар повинен бути психологом, бо якщо людина закрилася, невчасно звертається по допомогу чи приховує свої хвороби, то лікування дається значно важче. Коли ж тобі довіряють, це означає, що ти на правильному шляху. І у вас із пацієнтом значно більше шансів подолати хворобу.
Що найскладніше в роботі сімейного лікаря?
Робота сімейного лікаря — це постійний рух, біганина, емоційна, а часто й фізична перевтома. Велике навантаження й боротьба зі стресовими ситуаціями. Хронічний дефіцит часу. Поступово до такого стилю життя звикаєш, але часом доходиш до стану, з якого важко вийти.
Інший складний момент — стосунки з пацієнтами. Основне завдання лікаря — допомогти тому, хто до тебе звернувся. Але людей, які приходять на прийом, багато. Кожен має власні характер і погляди. Не завжди лікар може переконати хворого виконувати свої рекомендації, відповідальніше ставитися до здоров’я. Доводиться вмовляти пацієнта лягти в лікарню, приймати антибіотики чи інші препарати, дотримуватися системного підходу до лікування. Не всі йдуть на прямий контакт, тож мусиш витрачати чимало зусиль, аби підібрати до людини ключик. Але коли любиш свою роботу, усі труднощі можна подолати. Поступово виробляється вміння ігнорувати дрібниці й бачити головне.
Наведу яскравий приклад. Нещодавно до мене о 22-й годині зателефонувала пацієнтка, самотня жінка. Вона скаржилася на високий тиск і дуже погане самопочуття. Я розповіла, що потрібно зробити. Але тиск знизився несуттєво. Тоді я порекомендувала їй викликати швидку і передзвонити за 30 хвилин. Їй знизили тиск. О пів на восьму ранку вона знову телефонує мені й каже, що дуже погано почувається. І хоча я працювала в той день у другу зміну, поїхала до неї додому, обстежила, організувала госпіталізацію. Жінці 84 роки, діти живуть за кордоном. Доводиться брати на себе відповідальність за таких людей, вирішувати питання з приводу госпіталізації, часом навіть відвідувати в лікарні, адже більше нікому… Такий уже в мене характер: до самотніх людей ставлюся з особливою емпатією, бо розумію, що їм немає звідки чекати підтримки, а надавати її — теж одне із завдань сімейного лікаря.
